ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 28 січня 2009 року
28 січня 2009 року колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі ...., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА-1 до приватного підприємства "Оздоб-Сервіс" про стягнення заробітної плати за касаційною скаргою ОСОБА-1 на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 11 квітня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 2 вересня 2008 року, встановила:
У січні 2007 року ОСОБА-1 звернувся в суд позовом до ПП "Оздоб-Сервіс", зазначивши наступне. 2 червня 2005 р. між ним та відповідачем укладений трудовий договір строком до 2 червня 2006 року, за умовами якого відповідач зобов’язався йому виплачувати зарплату в розмірі 2000 грн. щомісяця. Крім того, 30 квітня 2004 року між ними була укладена трудова угода, за якою він зобов’язувався на власному автомобілі перевозити працівників та будівельні матеріали до об’єктів підприємства, а відповідач - оплачувати таку роботу в розмірі 100 грн. за один робочий день.
Оскільки відповідач свої зобов’язання за такими угодами в повному обсязі не виконав, позивач просив стягнути з ПП "Оздоб-Сервіс" 38500 грн. (21100 грн. і 17400 грн. відповідно до укладених угод).
Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 11 квітня 2007 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 2 вересня 2008 року, ОСОБА-1 у задоволенні позову відмовлено.
У касаційній скарзі ОСОБА-1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач прийнятий на роботу з місячним окладом у 450 грн., а трудова угода, в якій зазначається оклад в 2000 грн., є сумнівною, заборгованість в сумі 586 грн. депонована, оскільки він відмовляється її отримувати. Трудова угода від 30 квітня 2005 р. також є сумнівною, фактично є цивільно-правовим договором про надання послуг і в разі порушення своїх зобов’язань з боку відповідача позивач в силу ст. 611 ЦК України мав право в односторонньому порядку її розірвати та вимагати стягнення збитків, проте розмір збитків у сумі 17400 грн. він не довів.
Проте до таких висновків суди дійшли із неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Судами попередніх інстанцій встановлено, матеріалами справи підтверджується, що наказом від 28 квітня 2005 року № 6 ОСОБА-1 прийнятий на посаду виконроба ПП "Оздоб-Сервіс" з 4 червня 2005 року з місячним окладом у 450 грн. 30 квітня 2005 р. з ним укладена трудова угода, згідно з якою підприємство зобов’язується виплачувати йому 100 грн. за один день за перевезення на власному автомобілі працівників та матеріалів на об’єкти підприємства, а 2 червня 2005 року між ними укладена трудова угода до 2 червня 2006 року, згідно з якою відповідач зобов’язується виплачувати виконробу ОСОБА-1 зарплату в 2000 грн. щомісяця.
Згідно діючого трудового законодавства України регулювання оплати праці здійснюється на основі державного та договірного регулювання.
Відповідно до ст. 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначеною цієї угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю і угодою сторін.
Директор ПП "Оздоб-Сервіс" у судовому засіданні не оспорював свої підписи під зазначеними трудовими угодами, разом з тим посилався на те, що позивач мав доступ до примірників таких угод з його підписами для прийняття на роботу інших працівників і міг цим скористатися.
Частиною 3 ст. 10 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених законом.
Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів в їх сукупності.
У порушення вимог зазначених вище норм матеріального та процесуального права суд як першої, так і апеляційної інстанції при перегляді рішення суду, належним чином доводи позивача та заперечення відповідача не перевірили. Відповідач заявив про сумнів з приводу достовірності письмових трудових угод, проте суд на порушення вимог ч. 2 ст. 185 ЦПК України належним чином не перевірив їх достовірність і в судовому акті щодо цього не зробив свого висновку, зокрема не з’ясував, які звіти здавались відповідачем в податкову інспекцію та Пенсійний фонд, з якої суми сплачували податки тощо.
Крім того, визнаючи, що відповідач заборгував перед позивачем у виплаті зарплати в сумі 568 грн., суд зазначену суму на його користь не стягнув, пославшись на те, що вона депонована і позивач відмовляється її отримати. Проте вона депонована не на особовому рахунку позивача, а на рахунку підприємства і позивач її не отримував, оспорюючи розмір нарахування зарплати, саме тому звернувся за вирішенням спору до суду.
Відмовляючи у стягненні суми за трудовою угодою від 30 квітня 2005 р. та визнаючи її цивільно-правовим договором, за якою відповідач ніяких зобов’язань перед позивачем не порушував, суди також припустились помилки у тлумаченні норм матеріального права.
Судами установлено, що наказ про прийняття позивача на роботу підписаний 28 квітня 2005 р., а зазначена трудова угода укладена 30 квітня 2005 р. Директор підприємства в судовому засіданні пояснив, що згідно цієї угоди виплачував позивачу по 100 грн. до середини грудня 2005 р.
Для вирішення питання проте, чи відповідає підписана сторонами трудова угода вимогам трудового законодавства, чи є вона різновидом цивільно-правової угоди суду слід було з’ясувати: чи підлягав позивач внутрішньому трудовому розпорядкові; яким чином відповідач виплачував йому кошти за роботу; чи в один і той же час він їх отримував; чи відповідала виконувана ним робота змісту трудової угоди; чи утримувався відповідачем податок з цих сум; чи було фактичне суміщення професій тощо.
При доведеності таких фактів суду слід зробити висновок про наявність між сторонами трудових відносин відносно угоди від 30 квітня 2005 року.
За таких обставин рішення судів не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості і зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених судових рішень з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, ухвалила:
Касаційну скаргу ОСОБА-1 задовольнити.
Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 11 квітня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 2 вересня 2008 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
 
