від 16 грудня 2009 р. № 1767-VI
Із змінами і доповненнями, внесеними
Законом України
від 7 вересня 2016 року № 1490-VIII
(У назві та тексті Закону слово «інвалідів» замінено словами «осіб з інвалідністю» згідно із Законом України від 7 вересня 2016 року № 1490-VIII)
Верховна Рада України постановляє:
Конвенцію про права осіб з інвалідністю і Факультативний протокол до неї, вчинені 13 грудня 2006 року в м. Нью-Йорку, ратифікувати (додаються).
Президент України В. ЮЩЕНКО
КОНВЕНЦІЯ
про права осіб з інвалідністю
Офіційний переклад.
Преамбула
Держави — учасниці цієї Конвенції,
a) нагадуючи про проголошені в Статуті Організації Об’єднаних Націй принципи, в яких достоїнство й цінність, притаманні всім членам людської сім’ї, і рівні та невід’ємні їхні права визнаються за основу свободи, справедливості й загального миру;
b) визнаючи, що Організація Об’єднаних Націй проголосила й закріпила в Загальній декларації прав людини та в Міжнародних пактах про права людини, що кожна людина має всі передбачені в них права й свободи без будь-якого розрізнення;
c) підтверджуючи загальність, неподільність, взаємозалежність і взаємопов’язаність усіх прав людини й основоположних свобод, а також необхідність гарантувати особам з інвалідністю повне користування ними без дискримінації;
d) посилаючись на Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, Конвенцію про права дитини та Міжнародну конвенцію про захист прав усіх трудящих-мігрантів і членів їхніх сімей;
e) визнаючи, що інвалідність — це поняття, яке еволюціонує, і що інвалідність є результатом взаємодії, яка відбувається між людьми, які мають порушення здоров’я, і відносницькими та середовищними бар’єрами і яка заважає їхній повній та ефективній участі в житті суспільства нарівні з іншими;
f) визнаючи важливість, яку принципи й керівні орієнтири, що містяться у Всесвітній програмі дій стосовно осіб з інвалідністю та в Стандартних правилах забезпечення рівних можливостей для осіб з інвалідністю, мають з погляду впливу на заохочення, формулювання та оцінку стратегій, планів, програм і заходів на національному, регіональному та міжнародному рівнях для подальшого забезпечення особам з інвалідністю рівних можливостей;
g) наголошуючи на важливості актуалізації проблем інвалідності як складової відповідних стратегій сталого розвитку;
h) визнаючи також, що дискримінація стосовно будь-якої особи за ознакою інвалідності є ущемленням достоїнства й цінності, притаманних людській особистості;
i) визнаючи далі багатоманітність осіб з інвалідністю;
j) визнаючи необхідність заохочувати й захищати права людини всіх осіб з інвалідністю, зокрема тих, хто потребує активнішої підтримки;
k) будучи занепокоєними тим, що, незважаючи на всі ці різноманітні документи й починання, особи з інвалідністю продовжують натрапляти на бар’єри на шляху їхньої участі в житті суспільства як повноправних членів, а їхні права людини порушуються в усіх частинах світу;
l) визнаючи важливість міжнародного співробітництва для поліпшення умов життя осіб з інвалідністю у кожній країні, особливо в країнах, що розвиваються;
m) визнаючи цінний нинішній і потенційний внесок осіб з інвалідністю у загальний добробут і багатоманітність їхніх місцевих товариств і ту обставину, що сприяння повному здійсненню особами з інвалідністю своїх прав людини та основоположних свобод, а також повноцінній участі осіб з інвалідністю дасть змогу зміцнити в них почуття причетності й досягти значних успіхів у людському, соціальному та економічному розвитку суспільства та викоріненні бідності;
№) визнаючи, що для осіб з інвалідністю важливою є їхня особиста самостійність і незалежність, зокрема свобода робити власний вибір;
o) уважаючи, що особи з інвалідністю повинні мати можливість активної залученості до процесів ухвалення рішень стосовно стратегій і програм, зокрема тих, які безпосередньо стосуються їх;
p) будучи занепокоєними важкими умовами, з якими стикаються особи з інвалідністю, які піддаються численним або загостреним формам дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національного, етнічного, аборигенного чи соціального походження, майнового стану, народження, віку або іншої ознаки;
q) визнаючи, що жінки з інвалідністю та дівчата з інвалідністю як удома, так і поза ним нерідко піддаються більшому ризикові насилля, травмування або наруги, недбалого чи зневажливого ставлення, поганого поводження або експлуатації;
r) визнаючи, що діти з інвалідністю повинні в повному обсязі користуватися всіма правами людини й основоположними свободами нарівні з іншими дітьми, і нагадуючи у цьому зв’язку про зобов’язання, узяті на себе державами-учасницями Конвенції про права дитини;
s) наголошуючи на необхідності врахування гендерного аспекту в усіх зусиллях зі сприяння повному здійсненню особами з інвалідністю прав людини й основоположних свобод;
t) наголошуючи на тому факті, що більшість осіб з інвалідністю живе в умовах бідності, і визнаючи у цьому зв’язку гостру необхідність займатися проблемою негативного впливу бідності на осіб з інвалідністю;
u) беручи до уваги, що обстановка миру та безпеки, заснована на повній повазі до цілей і принципів, викладених у Статуті Організації Об’єднаних Націй, і на дотриманні застосовних угод у галузі прав людини, є неодмінною умовою для повного захисту осіб з інвалідністю, зокрема під час збройних конфліктів й іноземної окупації;
v) визнаючи важливою доступність фізичного, соціального, економічного та культурного оточення, охорони здоров’я та освіти, а також інформації та зв’язку, оскільки вона дає змогу особам з інвалідністю повною мірою користуватися всіма правами людини й основоположними свободами;
w) беручи до уваги, що кожна окрема людина, маючи зобов’язання стосовно інших людей і колективу, до якого вона належить, повинна добиватися заохочення й дотримання прав, що визнаються в Міжнародному біллі про права людини;
x) будучи переконаними в тому, що сім’я є природним і основним осередком суспільства та має право на захист з боку суспільства й держави та що особи з інвалідністю й члени їхніх сімей повинні отримувати необхідний захист і допомогу, які дають змогу сім’ям робити внесок у справу повного й рівного користування правами осіб з інвалідністю;
y) будучи переконаними в тому, що всеосяжна та єдина міжнародна конвенція про заохочення та захист прав і достоїнства осіб з інвалідністю стане важливим внеском у подолання глибоко несприятливого соціального становища осіб з інвалідністю і в розширення їхньої участі в громадському, політичному, економічному, соціальному та культурному житті, за рівних можливостей, як у розвинутих країнах, так і в країнах, що розвиваються;
домовилися про таке:
Стаття 1
Мета
Мета цієї Конвенції полягає в заохоченні, захисті й забезпеченні повного й рівного здійснення всіма особами з інвалідністю всіх прав людини й основоположних свобод, а також у заохоченні поважання притаманного їм достоїнства.
До осіб з інвалідністю належать особи зі стійкими фізичними, психічними, інтелектуальними або сенсорними порушеннями, які при взаємодії з різними бар’єрами можуть заважати їхній повній та ефективній участі в житті суспільства нарівні з іншими.
Стаття 2
Визначення
Для цілей цієї Конвенції:
«спілкування» включає використання мов, текстів, абетки Брайля, тактильного спілкування, великого шрифту, доступних мультимедійних засобів, так само, як і друкованих матеріалів, аудіо засобів, звичайної мови, читців, а також підсилювальних і альтернативних методів, способів та форматів спілкування, зокрема доступної інформаційно-комунікаційної технології;
«мова» включає мовленнєві й жестові мови та інші форми немовленнєвих мов;
«дискримінація за ознакою інвалідності» означає будь-яке розрізнення, виключення чи обмеження з причини інвалідності, метою або результатом якого є применшення або заперечення визнання, реалізації або здійснення нарівні з іншими всіх прав людини й основоположних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, цивільній чи будь-якій іншій сфері. Вона включає всі форми дискримінації, у тому числі відмову в розумному пристосуванні;
«розумне пристосування» означає внесення, коли це потрібно в конкретному випадку, необхідних і підхожих модифікацій і коректив, що не становлять непропорційного чи невиправданого тягаря, для цілей забезпечення реалізації або здійснення особами з інвалідністю нарівні з іншими всіх прав людини й основоположних свобод;
«універсальний дизайн» означає дизайн предметів, обстановок, програм та послуг, покликаний зробити їх максимально можливою мірою придатними для використання для всіх людей без необхідності адаптації чи спеціального дизайну. «Універсальний дизайн» не виключає допоміжних пристроїв для конкретних груп осіб з інвалідністю, де це необхідно.
Стаття 3
Загальні принципи
Принципами цієї Конвенції є:
a) повага до притаманного людині достоїнства, її особистої самостійності, зокрема свободи робити власний вибір, і незалежності;
b) недискримінація;
c) повне й ефективне залучення та включення до суспільства;
d) повага до особливостей осіб з інвалідністю і прийняття їх як компонента людської різноманітності й частини людства;
e) рівність можливостей;
f) доступність;
g) рівність чоловіків і жінок;
h) повага до здібностей дітей з інвалідністю, що розвиваються, і повага до права дітей з інвалідністю зберігати свою індивідуальність.
Стаття 4
Загальні зобов’язання
1. Держави-учасниці зобов’язуються забезпечувати й заохочувати повну реалізацію всіх прав людини й основоположних свобод всіма особами з інвалідністю без будь-якої дискримінації за ознакою інвалідності. Із цією метою держави-учасниці зобов’язуються:
a) вживати всіх належних законодавчих, адміністративних та інших заходів для здійснення прав, що визнаються в цій Конвенції;
b) вживати всіх належних заходів, зокрема законодавчих, для зміни чи скасування існуючих законів, постанов, звичаїв та практик, які є дискримінаційними стосовно осіб з інвалідністю;
c) ураховувати осіб з інвалідністю в усіх стратегіях і програмах захисту і заохочення прав людини;
d) утримуватися від будь-яких дій або методів, які не узгоджуються із цією Конвенцією, і забезпечувати, щоб державні органи та установи діяли відповідно до цієї Конвенції;
e) уживати всіх належних заходів для усунення дискримінації за ознакою інвалідності з боку будь-якої особи, організації або приватного підприємства;
f) проводити або заохочувати дослідну та конструкторську розробку товарів, послуг, устаткування та об’єктів універсального дизайну (який визначено в статті 2 цієї Конвенції), пристосування яких до конкретних потреб особи з інвалідністю вимагало б якомога меншої адаптації й мінімальних витрат, сприяти наявності й використанню їх, а також просувати ідею універсального дизайну під час вироблення стандартів і керівних орієнтирів;
g) проводити або заохочувати дослідну та конструкторську розробку, а також сприяти наявності й використанню нових технологій, зокрема інформаційно-комунікаційних технологій, засобів, що полегшують мобільність, обладнання та допоміжних технологій, підхожих для осіб з інвалідністю, приділяючи першочергову увагу недорогим технологіям;
h) надавати особам з інвалідністю доступну інформацію про засоби, що полегшують мобільність, обладнання та допоміжні технології, зокрема нові технології, а також інші форми допомоги, допоміжні послуги та об’єкти;
i) заохочувати викладання спеціалістам і персоналу, що працюють з особами з інвалідністю, прав, які визнаються в цій Конвенції, щоб удосконалювати надання гарантованих цими правами допомоги та послуг.
2. Що стосується економічних, соціальних та культурних прав, то кожна держава-учасниця зобов’язується вживати, максимально залучаючи наявні в неї ресурси, а у випадку необхідності — удаючися до міжнародного співробітництва, заходів для поступового досягнення повної реалізації цих прав без шкоди для тих сформульованих у цій Конвенції зобов’язань, які є безпосередньо застосовними відповідно до міжнародного права.
3. Під час розробки й застосування законодавства й стратегій, спрямованих на виконання цієї Конвенції, і в рамках інших процесів ухвалення рішень з питань, що стосуються осіб з інвалідністю, держави-учасниці тісно консультуються з особами з інвалідністю, зокрема дітьми з інвалідністю, й активно залучають їх через організації, що їх представляють.
4. Ніщо в цій Конвенції не зачіпає будь-яких положень, які більшою мірою сприяють реалізації прав осіб з інвалідністю і можуть міститися в законах держави-учасниці або нормах міжнародного права, що є чинними в цій державі. Не допускається жодне обмеження чи применшення будь-яких прав людини й основоположних свобод, що визнаються або існують у будь-якій державі-учасниці цієї Конвенції на підставі закону, конвенцій, правил або звичаїв, під приводом, що в цій Конвенції не визнаються такі права чи свободи або що в ній вони визнаються в меншому обсязі.
5. Положення цієї Конвенції поширюються на всі частини федеративних держав без жодних обмежень чи вилучень.
Стаття 5
Рівність і недискримінація
1. Держави-учасниці визнають, що всі особи є рівними перед законом і за ним та мають право на рівний захист закону й рівне користування ним без будь-якої дискримінації.
2. Держави-учасниці забороняють будь-яку дискримінацію за ознакою інвалідності й гарантують особам з інвалідністю рівний та ефективний правовий захист від дискримінації на будь-якому ґрунті.
3. Для заохочення рівності й усунення дискримінації держави-учасниці вживають усіх належних заходів для забезпечення розумного пристосування.
4. Конкретні заходи, необхідні для прискорення чи досягнення фактичної рівності осіб з інвалідністю, не вважаються дискримінацією за змістом цієї Конвенції.
Стаття 6
Жінки з інвалідністю
1. Держави-учасниці визнають, що жінки з інвалідністю та дівчата з інвалідністю піддаються множинній дискримінації, й у цьому зв’язку уживають заходів для забезпечення повного й рівного здійснення ними всіх прав людини й основоположних свобод.
2. Держави-учасниці вживають усіх належних заходів для забезпечення всебічного розвитку, поліпшення становища та розширення прав і можливостей жінок, щоб гарантувати їм здійснення й реалізацію прав людини й основоположних свобод, закріплених у цій Конвенції.
Стаття 7
Діти з інвалідністю
1. Держави-учасниці вживають усіх необхідних заходів для забезпечення повного здійснення дітьми з інвалідністю всіх прав людини й основоположних свобод нарівні з іншими дітьми.
2. В усіх діях стосовно дітей з інвалідністю першочергова увага приділяється вищим інтересам дитини.
3. Держави-учасниці забезпечують, щоб діти з інвалідністю мали право вільно висловлювати з усіх питань, що їх зачіпають, свої погляди, які отримують належне врахування, відповідне їхньому вікові та зрілості, нарівні з іншими дітьми й отримувати допомогу у реалізації цього права, яка відповідає інвалідності та вікові.
Стаття 8
Просвітно-виховна робота
1. Держави-учасниці зобов’язуються вживати невідкладних, ефективних та належних заходів, щоб:
a) підвищувати освіченість усього суспільства, зокрема на рівні сім’ї, у питаннях інвалідності й зміцнювати повагу до прав і достоїнства осіб з інвалідністю;
b) вести боротьбу зі стереотипами, забобонами та шкідливими звичаями стосовно осіб з інвалідністю, зокрема на ґрунті статевої належності й віку, в усіх сферах життя;
c) пропагувати потенціал і внесок осіб з інвалідністю.
2. Уживані із цією метою заходи включають:
a) розгортання та ведення ефективних суспільно-просвітних кампаній, покликаних:
|
i) виховувати сприйняття прав осіб з інвалідністю; |
|
ii) заохочувати позитивні уявлення про осіб з інвалідністю і глибше розуміння їх суспільством; |
|
iii) сприяти визнанню навичок, достоїнств і здібностей осіб з інвалідністю, а також їхнього внеску на робочому місці та на ринку праці; |
b) виховання на всіх рівнях системи освіти, зокрема в усіх дітей починаючи з раннього віку, шанобливого ставлення до прав осіб з інвалідністю;
c) спонукання всіх органів масової інформації до такого зображення осіб з інвалідністю, яке узгоджується з метою цієї Конвенції;
d) просування виховно-ознайомчих програм, присвячених особам з інвалідністю та їхнім правам.
Стаття 9
Доступність
1. Щоб надати особам з інвалідністю можливість вести незалежний спосіб життя й усебічно брати участь у всіх аспектах життя, держави-учасниці вживають належних заходів для забезпечення особам з інвалідністю доступу нарівні з іншими до фізичного оточення, до транспорту, до інформації та зв’язку, зокрема інформаційно-комунікаційних технологій і систем, а також до інших об’єктів і послуг, відкритих або таких, що надаються населенню, як у міських, так і в сільських районах. Ці заходи, які включають виявлення й усунення перепон і бар’єрів, що перешкоджають доступності, повинні поширюватися, зокрема:
a) на будинки, дороги, транспорт й інші внутрішні та зовнішні об’єкти, зокрема школи, житлові будинки, медичні установи та робочі місця;
b) на інформаційні, комунікаційні та інші служби, зокрема електронні служби та екстрені служби.
2. Держави-учасниці вживають також належних заходів для того, щоб:
a) розробляти мінімальні стандарти й керівні орієнтири, що передбачають доступність об’єктів і послуг, відкритих або таких, що надаються населенню, уводити їх у дію та стежити за їх дотриманням;
b) забезпечувати, щоб приватні підприємства, які пропонують об’єкти й послуги, відкриті або такі, що надаються населенню, ураховували всі аспекти доступності для осіб з інвалідністю;
c) організовувати для всіх залучених сторін інструктаж з проблем доступності, з якими стикаються особи з інвалідністю;
d) оснащувати будинки та інші об’єкти, відкриті для населення, знаками, виконаними абеткою Брайля у формі, що легко читається і є зрозумілою;
e) надавати різні види послуг помічників і посередників, зокрема провідників, читців і професійних сурдоперекладачів, для полегшення доступності будинків та інших об’єктів, відкритих для населення;
f) розвивати інші належні форми надання особам з інвалідністю допомоги та підтримки, що забезпечують їм доступ до інформації;
g) заохочувати доступ осіб з інвалідністю до нових інформаційно-комунікаційних технологій і систем, зокрема Інтернету;
h) заохочувати проектування, розробку, виробництво й поширення первісно доступних інформаційно-комунікаційних технологій і систем так, щоб доступність таких технологій і систем досягалася за мінімальних витрат.
Стаття 10
Право на життя
Держави-учасниці знову підтверджують невід’ємне право кожної людини на життя й уживають усіх необхідних заходів для забезпечення його ефективного здійснення особами з інвалідністю нарівні з іншими.
Стаття 11
Ситуації ризику та надзвичайні гуманітарні ситуації
Держави-учасниці вживають, відповідно до своїх зобов’язань за міжнародним правом, зокрема міжнародним гуманітарним правом та міжнародним правом з прав людини, усіх необхідних заходів для забезпечення захисту й безпеки осіб з інвалідністю у ситуаціях ризику, зокрема в збройних конфліктах, надзвичайних гуманітарних ситуаціях та під час стихійних лих.
Стаття 12
Рівність перед законом
1. Держави-учасниці підтверджують, що кожна особа з інвалідністю, де б вона не знаходилася, має право на рівний правовий захист.
2. Держави-учасниці визнають, що особи з інвалідністю мають правоздатність нарівні з іншими в усіх аспектах життя.
3. Держави-учасниці вживають належних заходів для надання особам з інвалідністю доступу до підтримки, якої вони можуть потребувати під час реалізації своєї правоздатності.
4. Держави-учасниці забезпечують, щоб усі заходи, пов’язані з реалізацією правоздатності, передбачали належні та ефективні гарантії недопущення зловживань відповідно до міжнародного права з прав людини. Такі гарантії повинні забезпечувати, щоб заходи, пов’язані з реалізацією правоздатності, орієнтувалися на повагу до прав, волі та переваг особи, були вільні від конфлікту інтересів і недоречного впливу, були співрозмірними обставинам цієї особи й пристосовані до них, застосовувалися протягом якомога меншого строку й регулярно перевірялися компетентним, незалежним та безстороннім органом чи судовою інстанцією. Ці гарантії повинні бути пропорційними мірі, якою такі заходи зачіпають права та інтереси цієї особи.
5. З урахуванням положень цієї статті держави-учасниці вживають усіх належних і ефективних заходів для забезпечення рівних прав осіб з інвалідністю на володіння майном і його успадкування, на управління власними фінансовими справами, а також на рівний доступ до банківських позик, іпотечних кредитів та інших форм фінансового кредитування й забезпечують, щоб особи з інвалідністю не позбавлялися довільно свого майна.
Стаття 13
Доступ до правосуддя
1. Держави-учасниці забезпечують особам з інвалідністю нарівні з іншими ефективний доступ до правосуддя, зокрема передбачаючи процесуальні та відповідні вікові корективи, які полегшують виконання ними своєї ефективної ролі прямих і опосередкованих учасників, у тому числі свідків, на всіх стадіях юридичного процесу, зокрема на стадії розслідування та інших стадіях попереднього провадження.
2. Щоб сприяти забезпеченню особам з інвалідністю ефективного доступу до правосуддя, держави-учасниці сприяють належному навчанню осіб, які працюють у сфері здійснення правосуддя, зокрема в поліції та пенітенціарній системі.
Стаття 14
Свобода та особиста недоторканність
1. Держави-учасниці забезпечують, щоб особи з інвалідністю нарівні з іншими:
a) користувалися правом на свободу та особисту недоторканність;
b) не позбавлялися волі незаконно чи довільно й щоб будь-яке позбавлення волі відповідало законові, а наявність інвалідності в жодному випадку не ставала підставою для позбавлення волі.
2. Держави-учасниці забезпечують, щоб у випадку, коли на підставі якої-небудь процедури особи з інвалідністю позбавляються волі, у них нарівні з іншими були гарантії, що узгоджуються з міжнародним правом з прав людини, і щоб поводження з ними відповідало цілям і принципам цієї Конвенції, зокрема щодо забезпечення розумного пристосування.
Стаття 15
Свобода від катувань і жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання
1. Ніхто не повинен піддаватися катуванням або жорстоким, нелюдським чи таким, що принижують його гідність, поводженню або покаранню. Зокрема, жодна особа не повинна без власної вільної згоди піддаватися медичним чи науковим дослідам.
2. Держави-учасниці вживають усіх ефективних законодавчих, адміністративних, судових чи інших заходів для того, щоб особи з інвалідністю нарівні з іншими не піддавалися катуванням або жорстоким, нелюдським чи таким, що принижують гідність, видам поводження та покарання.
Стаття 16
Свобода від експлуатації, насилля та наруги
1. Держави-учасниці вживають усіх належних законодавчих, адміністративних, соціальних, просвітних та інших заходів для захисту осіб з інвалідністю як удома, так і поза ним від усіх форм експлуатації, насилля та наруги, зокрема від тих їхніх аспектів, які мають гендерне підґрунтя.
2. Держави-учасниці вживають також усіх належних заходів для недопущення всіх форм експлуатації, насилля та наруги, забезпечуючи, зокрема, підхожі форми надання допомоги і підтримки, яка враховує віково-статеву специфіку осіб з інвалідністю, їхнім сім’ям та особам, які здійснюють догляд за особами з інвалідністю, зокрема шляхом ознайомлення й освіти з питання про те, як уникати проявів експлуатації, насилля та наруги, визначати їх та повідомляти про них. Держави-учасниці забезпечують, щоб послуги з надання захисту надавалися з урахуванням віково-статевої специфіки й фактора інвалідності.
3. Прагнучи запобігати проявам усіх форм експлуатації, насилля та наруги, держави-учасниці забезпечують, щоб усі установи та програми, призначені для обслуговування осіб з інвалідністю, перебували під ефективним наглядом з боку незалежних органів.
4. Держави-учасниці вживають усіх належних заходів для сприяння фізичному, когнітивному та психологічному відновленню, реабілітації та соціальній реінтеграції осіб з інвалідністю, які стали жертвами будь-якої форми експлуатації, насилля чи наруги, зокрема шляхом надання захисту. Такі відновлення та реінтеграція відбуваються в обстановці, що сприяє зміцненню здоров’я, благополуччя, самоповаги, достоїнства та самостійності відповідної особи, і здійснюються з урахуванням потреб, зумовлених віково-статевою специфікою.
5. Держави-учасниці приймають ефективні законодавство та стратегії, зокрема орієнтовані на жінок і дітей, для забезпечення того, щоб випадки експлуатації, насилля та наруги стосовно осіб з інвалідністю виявлялися, розслідувалися та в належних випадках переслідувалися.
Стаття 17
Захист особистої цілісності
Кожна особа з інвалідністю має право на повагу до її фізичної та психічної цілісності нарівні з іншими.
Стаття 18
Свобода пересування та громадянство
1. Держави-учасниці визнають права осіб з інвалідністю на свободу пересування, на свободу вибору місця проживання та на громадянство нарівні з іншими, зокрема шляхом забезпечення того, щоб особи з інвалідністю:
a) мали право набувати й змінювати громадянство та не позбавлялися свого громадянства довільно чи з причини інвалідності;
b) не позбавлялися, з причини інвалідності, можливості отримувати документи, що підтверджують їхнє громадянство, чи будь-які інші документи, що посвідчують їхню особу, володіти такими документами й користуватися ними чи використовувати відповідні процедури, наприклад імміграційні, які можуть бути необхідні для полегшення здійснення права на свободу пересування;
c) мали право вільно залишати будь-яку країну, зокрема власну;
d) не позбавлялися довільно або з причини інвалідності права на в’їзд до власної країни.
2. Діти з інвалідністю реєструються відразу після народження та з моменту народження мають право на ім’я та на набуття громадянства, а також найможливішою мірою право знати своїх батьків і право на їхню турботу.
Стаття 19
Самостійний спосіб життя й залучення до місцевої спільноти
Держави-учасниці цієї Конвенції визнають рівне право всіх осіб з інвалідністю жити у звичайних місцях проживання, коли варіанти вибору є рівними з іншими людьми, і вживають ефективних і належних заходів для того, щоб сприяти повній реалізації особами з інвалідністю цього права та повному включенню й залученню їх до місцевої спільноти, зокрема забезпечуючи, щоб:
a) особи з інвалідністю мали можливість вибирати нарівні з іншими людьми своє місце проживання й те, де й з ким проживати, і не були зобов’язані проживати в якихось визначених житлових умовах;
b) особи з інвалідністю мали доступ до різного роду послуг, що надаються вдома, за місцем проживання, та інших допоміжних послуг на базі місцевої спільноти, зокрема персональної допомоги, необхідної для підтримки життя в місцевій спільноті й уключення до неї, та з метою недопущення ізоляції або сегрегації від місцевої спільноти;
c) послуги та об’єкти колективного користування, призначені для населення в цілому, були рівною мірою доступні для осіб з інвалідністю і відповідали їхнім потребам.
Стаття 20
Індивідуальна мобільність
Держави-учасниці вживають ефективних заходів для забезпечення індивідуальної мобільності осіб з інвалідністю з максимально можливим ступенем їхньої самостійності, зокрема шляхом:
a) сприяння індивідуальній мобільності осіб з інвалідністю вибраним ними способом, у вибраний ними час та за доступною ціною;
b) полегшення доступу осіб з інвалідністю до якісних засобів, що полегшують мобільність, пристроїв, допоміжних технологій та послуг помічників і посередників, зокрема за рахунок надання їх за доступною ціною;
c) навчання осіб з інвалідністю та кадрів спеціалістів, що з ними працюють, навичкам мобільності;
d) спонукання підприємств, що займаються виробництвом засобів, які полегшують мобільність, пристроїв та допоміжних технологій, до врахування всіх аспектів мобільності осіб з інвалідністю.
Стаття 21
Свобода висловлення думки та переконань і доступ до інформації
Держави-учасниці вживають усіх належних заходів для забезпечення того, щоб особи з інвалідністю могли користуватися правом на свободу висловлення думки та переконань, зокрема свободу шукати, отримувати й поширювати інформацію та ідеї нарівні з іншими, користуючись за власним вибором усіма формами спілкування, визначеними в статті 2 цієї Конвенції, зокрема шляхом:
a) забезпечення осіб з інвалідністю інформацією, призначеною для широкої публіки, у доступних форматах і з використанням технологій, що враховують різні форми інвалідності, своєчасно й без додаткової плати;
b) прийняття та сприяння використанню в офіційних відносинах: жестових мов, абетки Брайля, підсилювальних і альтернативних способів спілкування й усіх інших доступних способів, методів та форматів спілкування за вибором осіб з інвалідністю;
c) активного спонукання приватних підприємств, що надають послуги широкій публіці, зокрема через Інтернет, до надання інформації та послуг у доступних і придатних для осіб з інвалідністю форматах;
d) спонукання засобів масової інформації, зокрема тих, що надають інформацію через Інтернет, до перетворення своїх послуг на доступні для осіб з інвалідністю;
e) визнання й заохочення використання жестових мов.
Стаття 22
Недоторканність приватного життя
1. Незалежно від місця проживання чи житлових умов жодна особа з інвалідністю не повинна наражатися на довільне чи незаконне посягання на недоторканність її приватного життя, сім’ї, житла чи листування та інших видів спілкування або на незаконні нападки на її честь і репутацію. Особи з інвалідністю мають право на захист закону від таких посягань або нападок.
2. Держави-учасниці охороняють конфіденційність відомостей про особу, стан здоров’я та реабілітацію осіб з інвалідністю нарівні з іншими.
Стаття 23
Повага до дому та сім’ї
1. Держави-учасниці вживають ефективних і належних заходів для усунення дискримінації стосовно осіб з інвалідністю у всіх питаннях, що стосуються шлюбу, сім’ї, батьківства, материнства та особистих взаємин, нарівні з іншими, прагнучи при цьому забезпечити, щоб:
a) визнавалося право всіх осіб з інвалідністю, які досягли шлюбного віку, укладати шлюб і створювати сім’ю на підставі вільної та повної згоди тих, хто одружується;
b) визнавалися права осіб з інвалідністю на вільне й відповідальне прийняття рішень про кількість дітей та інтервали між їхнім народженням і на доступ до інформації, що відповідає їхньому вікові, та до освіти в питаннях репродуктивної поведінки та планування сім’ї, а також надавалися засоби, які дають їм змогу здійснювати ці права;
c) особи з інвалідністю, зокрема діти, нарівні з іншими зберігали свою фертильність.
2. Держави-учасниці забезпечують права та обов’язки осіб з інвалідністю стосовно опікунства, піклування, опіки, усиновлення дітей чи аналогічних інститутів, якщо такі поняття є в національному законодавстві; в усіх випадках першочергове значення мають вищі інтереси дитини. Держави-учасниці надають особам з інвалідністю належну допомогу у виконанні ними своїх обов’язків виховувати дітей.
3. Держави-учасниці забезпечують, щоб діти з інвалідністю мали рівні права стосовно сімейного життя. Для реалізації цих прав і недопущення приховування дітей з інвалідністю, залишення їх, ухиляння від догляду за ними та їх сегрегації держави-учасниці зобов’язуються від самого початку забезпечувати дітей з інвалідністю та їхні сім’ї всебічною інформацією, послугами та підтримкою.
4. Держави-учасниці забезпечують, щоб дитина не розлучалася зі своїми батьками проти їхньої волі, за винятком випадків, коли піднаглядні судові компетентні органи відповідно до застосовних законів та процедур визначають, що таке розлучення є необхідним з огляду на вищі інтереси дитини. За жодних обставин дитина не може бути розлучена з батьками з причини інвалідності або самої дитини, або одного чи обох батьків.
5. Держави-учасниці зобов’язуються у випадку, коли найближчі родичі не в змозі забезпечити догляд за дитиною з інвалідністю, докладати всіх зусиль для того, щоб організувати альтернативний догляд за рахунок залучення більш дальніх родичів, а у випадку відсутності такої можливості — за рахунок створення сімейних умов для проживання дитини в місцевій спільноті.
Стаття 24
Освіта
1. Держави-учасниці визнають право осіб з інвалідністю на освіту. Для цілей реалізації цього права без дискримінації й на підставі рівності можливостей держави-учасниці забезпечують інклюзивну освіту на всіх рівнях і навчання протягом усього життя, прагнучи при цьому:
a) до повного розвитку людського потенціалу, а також почуття достоїнства та самоповаги та до посилення поваги до прав людини, основоположних свобод і людської багатоманітності;
b) до розвитку особистості, талантів і творчості осіб з інвалідністю, а також їхніх розумових і фізичних здібностей у найповнішому обсязі;
c) до надання особам з інвалідністю можливості брати ефективну участь у житті вільного суспільства;
2. Під час реалізації цього права держави-учасниці забезпечують, щоб:
a) особи з інвалідністю не виключалися через інвалідність із системи загальної освіти, а діти з інвалідністю — із системи безплатної та обов’язкової початкової або середньої освіти;
b) особи з інвалідністю мали нарівні з іншими доступ до інклюзивної, якісної та безплатної початкової й середньої освіти в місцях свого проживання;
c) забезпечувалося розумне пристосування, що враховує індивідуальні потреби;
d) особи з інвалідністю отримували всередині системи загальної освіти необхідну підтримку для полегшення їхнього ефективного навчання;
e) в умовах, які максимально сприяють засвоєнню знань і соціальному розвиткові, відповідно до мети повного охоплення, вживались ефективні заходи з організації індивідуалізованої підтримки.
3. Держави-учасниці надають особам з інвалідністю можливість засвоювати життєві та соціалізаційні навички, щоб полегшити їхню повну й рівну участь в процесі освіти і як членів місцевої спільноти. Держави-учасниці вживають у цьому напрямі належних заходів, зокрема:
a) сприяють засвоєнню абетки Брайля, альтернативних шрифтів, підсилювальних та альтернативних методів, способів і форматів спілкування, а також навичок орієнтації та мобільності й сприяють підтримці з боку однолітків і наставництву;
b) сприяють засвоєнню жестової мови та заохоченню мовної самобутності глухих;
c) забезпечують, щоб навчання осіб, зокрема дітей, які є сліпими, глухими чи сліпоглухими, здійснювалося з допомогою найбільш підхожих для особи з інвалідністю мов, методів і способів спілкування і в обстановці, яка максимально сприяє засвоєнню знань і соціальному розвиткові.
4. Щоб сприяти забезпеченню реалізації цього права, держави-учасниці вживають належних заходів для залучення до роботи вчителів, зокрема й учителів з інвалідністю, які володіють жестовою мовою та (чи) абеткою Брайля, та для навчання спеціалістів і персоналу, що працюють на всіх рівнях системи освіти. Таке навчання охоплює освіту в питаннях інвалідності й використання підхожих підсилювальних і альтернативних методів, способів та форматів спілкування, навчальних методик і матеріалів для надання підтримки особам з інвалідністю.
5. Держави-учасниці забезпечують, щоб особи з інвалідністю могли мати доступ до загальної вищої освіти, професійного навчання, освіти для дорослих і навчання протягом усього життя без дискримінації та нарівні з іншими. Із цією метою держави-учасниці забезпечують, щоб для осіб з інвалідністю забезпечувалося розумне пристосування.
Стаття 25
Здоров’я
Держави-учасниці визнають, що особи з інвалідністю мають право на найбільш досяжний рівень здоров’я без дискримінації за ознакою інвалідності. Держави-учасниці вживають усіх належних заходів для забезпечення доступу осіб з інвалідністю до послуг у сфері охорони здоров’я, які враховують гендерну специфіку, у тому числі до реабілітації за станом здоров’я. Зокрема, держави-учасниці:
a) забезпечують особам з інвалідністю той самий набір, якість і рівень безплатних або недорогих послуг і програм з охорони здоров’я, що й іншим особам, зокрема у сфері сексуального та репродуктивного здоров’я та за державними програмами охорони здоров’я, що пропонуються населенню;
b) надають послуги у сфері охорони здоров’я, які необхідні особам з інвалідністю безпосередньо з причини їхньої інвалідності, зокрема послуги з ранньої діагностики, а в підхожих випадках — корекції та послуги, покликані звести до мінімуму та запобігти подальшому виникненню інвалідності, зокрема серед дітей і людей похилого віку;
c) організують такі послуги у сфері охорони здоров’я якомога ближче до місць безпосереднього проживання цих людей, зокрема в сільських районах;
d) вимагають, щоб спеціалісти з охорони здоров’я надавали особам з інвалідністю послуги такої самої якості, що й іншим особам, зокрема на підставі вільної та поінформованої згоди через, серед іншого, підвищення обізнаності стосовно прав людини, достоїнства, самостійності й потреб осіб з інвалідністю за рахунок навчання та прийняття етичних стандартів для державної та приватної охорони здоров’я;
e) забороняють дискримінацію стосовно осіб з інвалідністю під час надання медичного страхування та страхування життя, якщо останнє дозволене національним правом, і передбачають, що воно надається на справедливих і розумних засадах;
f) не допускають дискримінаційної відмови в охороні здоров’я чи послугах у цій галузі чи отриманні продовольчих продуктів або рідин з причини інвалідності.
Стаття 26
Абілітація та реабілітація
1. Держави-учасниці вживають, зокрема за підтримки з боку інших осіб з інвалідністю, ефективних і належних заходів для того, щоб надати особам з інвалідністю можливість для досягнення й збереження максимальної незалежності, повних фізичних, розумових, соціальних та професійних здібностей і повного включення й залучення до всіх аспектів життя. Із цією метою держави-учасниці організовують, зміцнюють та розширюють комплексні абілітаційні та реабілітаційні послуги й програми, особливо у сфері охорони здоров’я, зайнятості, освіти й соціального обслуговування, таким чином, щоб ці послуги та програми:
a) починали реалізуватися якомога раніше й ґрунтувалися на багатопрофільній оцінці потреб і сильних сторін індивіда;
b) сприяли залученню та включенню до місцевої спільноти й до всіх аспектів життя суспільства, мали добровільний характер і були доступними для осіб з інвалідністю якомога ближче до місць їхнього безпосереднього проживання, зокрема в сільських районах.
2. Держави-учасниці заохочують розвиток початкового й подальшого навчання спеціалістів і персоналу, які працюють у сфері абілітаційних і реабілітаційних послуг.
3. Держави-учасниці заохочують наявність, знання та використання допоміжних пристроїв і технологій, що стосуються абілітації й реабілітації та призначені для осіб з інвалідністю.
Стаття 27
Праця та зайнятість
1. Держави-учасниці визнають право осіб з інвалідністю на працю нарівні з іншими; воно включає право на отримання можливості заробляти собі на життя працею, яку особа з інвалідністю вільно вибрала чи на яку вона вільно погодилась, в умовах, коли ринок праці та виробниче середовище є відкритими, інклюзивними та доступними для осіб з інвалідністю. Держави-учасниці забезпечують і заохочують реалізацію права на працю, зокрема тими особами, які отримують інвалідність під час трудової діяльності, шляхом ужиття, у тому числі в законодавчому порядку, належних заходів, спрямованих, зокрема, на таке:
a) заборону дискримінації за ознакою інвалідності стосовно всіх питань, які стосуються всіх форм зайнятості, зокрема умов прийому на роботу, наймання та зайнятості, збереження роботи, просування по службі та безпечних і здорових умов праці;
b) захист прав осіб з інвалідністю нарівні з іншими на справедливі й сприятливі умови праці, зокрема рівні можливості й рівну винагороду за працю рівної цінності, безпечні та здорові умови праці, зокрема захист від домагань, та задоволення скарг;
c) забезпечення того, щоб особи з інвалідністю могли здійснювати свої трудові й профспілкові права нарівні з іншими;
d) надання особам з інвалідністю можливості для ефективного доступу до загальних програм технічної та професійної орієнтації, служб працевлаштування та професійного й безперервного навчання;
e) розширення на ринку праці можливостей для працевлаштування осіб з інвалідністю та просування їх по службі, а також надання допомоги в пошуку, отриманні, збереженні та відновленні роботи;
f) розширення можливостей для індивідуальної трудової діяльності, підприємництва, розвитку кооперативів і організації власної справи;
g) працевлаштування осіб з інвалідністю у державному секторі;
h) стимулювання наймання осіб з інвалідністю у приватному секторі за допомогою належних стратегій і заходів, які можуть включати програми позитивних дій, стимули та інші заходи;
i) забезпечення особам з інвалідністю розумного пристосування робочого місця;
j) заохочення набуття особами з інвалідністю досвіду роботи в умовах відкритого ринку праці;
k) заохочення програм професійної та кваліфікаційної реабілітації, збереження робочих місць і повернення на роботу для осіб з інвалідністю.
2. Держави-учасниці забезпечують, щоб особи з інвалідністю не утримувалися в рабстві чи в підневільному становищі й були захищені нарівні з іншими від примусової чи обов’язкової праці.
Стаття 28
Достатній життєвий рівень та соціальний захист
1. Держави-учасниці визнають право осіб з інвалідністю на достатній життєвий рівень для них самих та їхніх сімей, що включає достатнє харчування, одяг та житло, і на безперервне поліпшення умов життя й вживають належних заходів для забезпечення та заохочення реалізації цього права без дискримінації за ознакою інвалідності.
2. Держави-учасниці визнають право осіб з інвалідністю на соціальний захист і на користування цим правом без дискримінації за ознакою інвалідності й вживають належних заходів для забезпечення та заохочення реалізації цього права, зокрема заходів:
a) із забезпечення особам з інвалідністю рівного доступу до отримання чистої води та із забезпечення доступу до належних і недорогих послуг, пристроїв та іншої допомоги для задоволення потреб, пов’язаних з інвалідністю;
b) із забезпечення особам з інвалідністю, зокрема жінкам, дівчатам і людям похилого віку з інвалідністю, доступу до програм соціального захисту й програм скорочення масштабів бідності;
c) із забезпечення особам з інвалідністю та їхнім сім’ям, що живуть в умовах бідності, доступу до допомоги з боку держави з метою покриття витрат, пов’язаних з інвалідністю, зокрема належного навчання, консультування, фінансової допомоги та тимчасового патронажного догляду;
d) із забезпечення особам з інвалідністю доступу до програм державного житла;
e) із забезпечення особам з інвалідністю доступу до пенсійних допомоги та програм.
Стаття 29
Участь у політичному та суспільному житті
Держави-учасниці гарантують особам з інвалідністю політичні права й можливість користуватися ними нарівні з іншими та зобов’язуються:
a) забезпечувати, щоб особи з інвалідністю могли брати ефективну й усебічну участь, прямо або через вільно обраних представників, у політичному й суспільному житті нарівні з іншими, зокрема мали право та можливість голосувати й бути обраними, зокрема шляхом:
|
i) забезпечення того, щоб процедури, приміщення та матеріали для голосування були підхожими, доступними та легкими для розуміння й використання; |
|
ii) захисту права осіб з інвалідністю на участь у таємному голосуванні на виборах і публічних референдумах без залякування та на висунення своїх кандидатур для виборів, на фактичне зайняття посад і виконання всіх публічних функцій на всіх рівнях державної влади, сприяючи використанню допоміжних і нових технологій, де це є доречним; |
|
iii) гарантування вільного волевиявлення осіб з інвалідністю як виборців та із цією метою — задоволення, коли це необхідно, їхніх прохань про надання їм якою-небудь особою за їхнім вибором допомоги в голосуванні; |
b) активно сприяти створенню обстановки, в якій особи з інвалідністю могли б ефективно й усебічно брати участь в управлінні державними справами без дискримінації та нарівні з іншими, і заохочувати їхню участь у державних справах, зокрема:
|
i) участь у неурядових організаціях та об’єднаннях, робота яких пов’язана з державним і політичним життям країни, зокрема в діяльності політичних партій і керівництві ними; |
|
ii) створення організацій осіб з інвалідністю і вступ до них для того, щоб представляти осіб з інвалідністю на міжнародному, національному, регіональному та місцевому рівнях. |
Стаття 30
Участь у культурному житті, проведенні дозвілля й відпочинку та заняттях спортом
1. Держави-учасниці визнають право осіб з інвалідністю брати участь нарівні з іншими в культурному житті й вживають усіх належних заходів для забезпечення того, щоб особи з інвалідністю:
a) мали доступ до творів культури в доступних форматах;
b) мали доступ до телевізійних програм, фільмів, театру та інших культурних заходів у доступних форматах;
c) мали доступ до таких місць культурних заходів чи послуг, як театри, музеї, кінотеатри, бібліотеки й туристичні послуги, а також мали найможливішою мірою доступ до пам’ятників і об’єктів, що мають національну культурну значущість.
2. Держави-учасниці вживають належних заходів для того, щоб надати особам з інвалідністю можливість розвивати й використовувати свій творчий, художній та інтелектуальний потенціал не тільки для власного блага, а й для збагачення всього суспільства.
3. Держави-учасниці роблять відповідно до міжнародного права всі належні кроки для забезпечення того, щоб закони про захист прав інтелектуальної власності не ставали невиправданим чи дискримінаційним бар’єром для доступу осіб з інвалідністю до творів культури.
4. Особи з інвалідністю мають право нарівні з іншими на визнання й підтримку їхньої особливої культурної та мовної самобутності, зокрема жестових мов і культури глухих.
5. Щоб надати особам з інвалідністю можливість брати участь нарівні з іншими у проведенні дозвілля та відпочинку й у спортивних заходах, держави-учасниці вживають належних заходів:
a) для заохочення й пропаганди найповнішої участі осіб з інвалідністю у загальнопрофільних спортивних заходах на всіх рівнях;
b) для забезпечення того, щоб особи з інвалідністю мали можливість організовувати спортивні та дозвільні заходи спеціально для осіб з інвалідністю, розвивати їх і брати в них участь, і для сприяння у цьому зв’язку тому, щоб їм нарівні з іншими надавались належні навчання, підготовка та ресурси;
c) для забезпечення того, щоб особи з інвалідністю мали доступ до спортивних, рекреаційних і туристичних об’єктів;
d) для забезпечення того, щоб діти з інвалідністю мали рівний з іншими дітьми доступ до участі в іграх, у проведенні дозвілля та відпочинку й у спортивних заходах, зокрема заходах у рамках шкільної системи;
e) для забезпечення того, щоб особи з інвалідністю мали доступ до послуг тих, хто займається організацією дозвілля, туризму, відпочинку та спортивних заходів.
Стаття 31
Статистика та збирання даних
1. Держави-учасниці зобов’язуються здійснювати збирання належної інформації, зокрема статистичних і дослідних даних, що дають їм змогу розробляти й здійснювати стратегії для цілей виконання цієї Конвенції. У ході збирання та зберігання такої інформації належить:
a) дотримуватись юридично встановлених гарантій, зокрема законодавства про захист даних, щоб забезпечити конфіденційність і недоторканність приватного життя осіб з інвалідністю;
b) дотримуватися міжнародно визнаних норм, які стосуються захисту прав людини й основоположних свобод, а також етичних принципів під час збирання й використання статистичних даних.
2. Зібрана відповідно до цієї статті інформація диференціюється відповідним чином і використовується для сприяння оцінці того, як держави-учасниці виконують свої зобов’язання за цією Конвенцією, а також для виявлення та усунення бар’єрів, з якими особи з інвалідністю стикаються під час здійснення своїх прав.
3. Держави-учасниці беруть на себе відповідальність за поширення цих статистичних даних і забезпечують доступність їх для осіб з інвалідністю та інших осіб.
Стаття 32
Міжнародне співробітництво
1. Держави-учасниці визнають важливість міжнародного співробітництва та його заохочення задля підтримки національних зусиль з реалізації цілей і завдань цієї Конвенції та вживають у цьому зв’язку належних і ефективних заходів по міжнародній лінії, а де це є доречним — у партнерстві з відповідними міжнародними та регіональними організаціями й громадянським суспільством, зокрема організаціями осіб з інвалідністю. Такі заходи могли б, зокрема, включати:
a) забезпечення того, щоб міжнародне співробітництво, зокрема міжнародні програми розвитку, охоплювало осіб з інвалідністю і було для них доступним;
b) полегшення й підтримку зміцнення наявних можливостей, зокрема шляхом взаємного обміну інформацією, досвідом, програмами та передовими напрацюваннями;
c) сприяння співробітництву в галузі досліджень і доступу до науково-технічних знань;
d) надання, де це є доречним, техніко-економічної допомоги, зокрема шляхом полегшення доступу до доступних і допоміжних технологій і шляхом взаємного обміну ними, а також через передачу технологій.
2. Положення цієї статті не зачіпають обов’язку кожної держави-учасниці з виконання своїх зобов’язань відповідно до цієї Конвенції.
Стаття 33
Національне виконання та моніторинг
1. Держави-учасниці відповідно до свого організаційного устрою призначають в уряді одну чи кілька інстанцій, що курують питання, пов’язані з виконанням цієї Конвенції, і належним чином вивчають можливість заснування або призначення в уряді координаційного механізму для сприяння відповідній роботі в різних секторах і на різних рівнях.
2. Держави-учасниці відповідно до свого правового й адміністративного устрою підтримують, зміцнюють, призначають або засновують у себе структуру, яка включає, де це є доречним, один чи кілька незалежних механізмів, для заохочення, захисту й моніторингу виконання цієї Конвенції. Під час призначення або заснування такого механізму держави-учасниці беруть до уваги принципи, що стосуються статусу й функціонування національних установ, які займаються захистом і заохоченням прав людини.
3. Громадянське суспільство, зокрема особи з інвалідністю й організації, що їх представляють, у повному обсязі залучаються до процесу моніторингу й беруть у ньому участь.
Стаття 34
Комітет з прав осіб з інвалідністю
1. Засновується Комітет з прав осіб з інвалідністю (далі — Комітет), який виконує функції, передбачені нижче.
2. У момент набрання чинності цією Конвенцією Комітет складається з дванадцяти експертів. Після шістдесяти ратифікацій Конвенції чи приєднань до неї членський склад Комітету збільшується на шість осіб, досягаючи максимуму — вісімнадцяти членів.
3. Члени Комітету виступають в особистій якості та мають високі моральні якості й визнану компетентність і досвід у галузі, що охоплюється цією Конвенцією. Під час висунення своїх кандидатів державам-учасницям пропонується належним чином ураховувати положення, сформульоване в пункті 3 статті 4 цієї Конвенції.
4. Члени Комітету обираються державами-учасницями, при цьому приділяється увага справедливому географічному розподілові, представництву різних форм цивілізації та основних правових систем, збалансованій представленості статей та участі експертів-осіб з інвалідністю.
5. Члени Комітету обираються таємним голосуванням зі списку кандидатів, висунутих державами-учасницями із числа своїх громадян, на засіданнях Конференції держав-учасниць. На цих засіданнях, на яких дві третини держав-учасниць складають кворум, обраними до складу Комітету є ті кандидати, які отримали найбільшу кількість голосів і абсолютну більшість голосів представників держав-учасниць, які були присутні та брали участь у голосуванні.
6. Перші вибори проводяться не пізніше, ніж через шість місяців з дня набрання чинності цією Конвенцією. Щонайменше за чотири місяці до дати кожних виборів Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй звертається до держав-учасниць з листом, пропонуючи їм подати кандидатури протягом двох місяців. Потім Генеральний секретар складає за алфавітом список усіх висунутих таким чином кандидатів із зазначенням держав-учасниць, що їх висунули, і надсилає його державам-учасницям цієї Конвенції.
7. Члени Комітету обираються на чотирирічний строк. Вони мають право бути переобраними лише один раз. Проте, строк повноважень шести із членів, обраних на перших виборах, закінчується в кінці дворічного періоду; невідкладно після перших виборів імена цих шести членів визначаються жеребкуванням головуючим на засіданні, про яке йдеться в пункті 5 цієї статті.
8. Обрання шести додаткових членів Комітету здійснюється під час чергових виборів відповідно до положень цієї статті.
9. Якщо який-небудь член Комітету вмирає або йде у відставку чи оголошує, що не в змозі більше виконувати свої обов’язки з якоїсь іншої причини, держава-учасниця, що висунула кандидатуру такого члена, на строк повноважень, що залишився, призначає іншого експерта, який має кваліфікацію та відповідає вимогам, передбаченим у відповідних положеннях цієї статті.
10. Комітет встановлює власні правила процедури.
11. Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй представляє необхідний персонал і матеріальні засоби для ефективного здійснення Комітетом своїх функцій відповідно до цієї Конвенції та скликає його перше засідання.
12. Члени Комітету, заснованого відповідно до цієї Конвенції, отримують винагороду, що затверджується Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй, з коштів Організації Об’єднаних Націй у порядку й на умовах, що встановлюються Асамблеєю з урахуванням важливості обов’язків Комітету.
13. Члени Комітету мають право на пільги, привілеї та імунітети експертів у відрядженнях Організації Об’єднаних Націй, закріплені у відповідних розділах Конвенції про привілеї та імунітети Організації Об’єднаних Націй.
Стаття 35
Доповіді держав-учасниць
1. Кожна держава-учасниця подає Комітетові через Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй всеосяжну доповідь про заходи, ужиті для виконання нею своїх зобов’язань за цією Конвенцією, і про прогрес, досягнутий стосовно цього, протягом двох років після набрання чинності цією Конвенцією для відповідної держави-учасниці.
2. У подальшому держави-учасниці надають наступні доповіді не рідше, ніж раз на чотири роки, а також тоді, коли про це попросить Комітет.
3. Комітет установлює керівні принципи, що визначають зміст доповідей.
4. Державі-учасниці, яка надала Комітетові всеосяжну першу доповідь, немає необхідності повторювати у своїх наступних доповідях раніше надану інформацію. Державам-учасницям пропонується робити підготовку доповідей Комітетові відкритим і транспарентним процесом, і належним чином ураховувати положення, сформульоване в пункті 3 статті 4 цієї Конвенції.
5. У доповідях можуть зазначатися фактори й труднощі, що впливають на ступінь виконання зобов’язань за цією Конвенцією.
Стаття 36
Розгляд доповідей
1. Кожна доповідь розглядається Комітетом, який вносить стосовно неї пропозиції та загальні рекомендації, які він вважає доречними, і надсилає їх відповідній державі-учасниці. Держава-учасниця може у відповідь надіслати Комітетові будь-яку інформацію за власним вибором. Комітет може запитувати в держав-учасниць додаткову інформацію, що стосується виконання цієї Конвенції.
2. Коли держава-учасниця суттєво запізнюється з поданням доповіді, Комітет може повідомити відповідній державі-учасниці про те, що якщо протягом трьох місяців після цього повідомлення відповідна доповідь не буде подана, то питання про виконання цієї Конвенції в цій державі-учасниці необхідно буде розглянути на підставі достовірної інформації, що її має у своєму розпорядженні Комітет. Комітет пропонує відповідній державі-учасниці взяти участь у такому розгляді. Якщо держава-учасниця у відповідь подасть відповідну доповідь, то застосовуються положення пункту 1 цієї статті.
3. Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй надає доповіді в розпорядження всіх держав-учасниць.
4. Держави-учасниці забезпечують широкий доступ до своїх доповідей для громадськості у себе в країні й полегшують ознайомлення з пропозиціями та загальними рекомендаціями, що стосуються цих доповідей.
5. Коли Комітет уважає це доречним, він надсилає доповіді держав-учасниць до спеціалізованих установ, фондів та програм Організації Об’єднаних Націй, а також до інших компетентних органів для реагування на висловлене там прохання чи вказівку стосовно надання технічної консультації або допомоги, разом із зауваженнями та рекомендаціями Комітету, якщо такі є, стосовно таких прохань або вказівок.
Стаття 37
Співробітництво між державами-учасницями й Комітетом
1. Кожна держава-учасниця співробітничає з Комітетом і сприяє його членам у виконанні ними свого мандату.
2. У своїх відносинах із державами-учасницями Комітет належним чином ураховує шляхи й засоби нарощування національних можливостей стосовно виконання цієї Конвенції, зокрема з допомогою міжнародного співробітництва.
Стаття 38
Відносини Комітету з іншими органами
Для сприяння ефективному виконанню цієї Конвенції й заохочення міжнародного співробітництва у сфері, що нею охоплюється:
a) спеціалізовані установи та інші органи Організації Об’єднаних Націй мають право бути представленими під час розгляду питання про виконання положень цієї Конвенції, які підпадають під їхній мандат. Коли Комітет уважає це доречним, він може пропонувати спеціалізованим установам та іншим компетентним органам зробити експертний висновок стосовно виконання Конвенції в галузях, що підпадають під їхні відповідні мандати. Комітет може пропонувати спеціалізованим установам та іншим органам Організації Об’єднаних Націй подати доповіді про виконання Конвенції в галузях, що належать до сфери їхньої діяльності;
b) під час виконання свого мандату Комітет консультується, коли це є доречним, з іншими відповідними органами, заснованими на підставі міжнародних договорів з прав людини, щоб забезпечувати узгодженість їхніх відповідних керівних принципів подання доповідей, а також пропозицій і загальних рекомендацій, що ними вносяться, та уникати дублювання та паралелізму під час здійснення ними своїх функцій.
Стаття 39
Доповідь Комітету
Комітет раз на два роки подає Генеральній Асамблеї та Економічній і Соціальній Раді доповідь про свою діяльність і може вносити пропозиції і загальні рекомендації, що ґрунтуються на розгляді отриманих від держав-учасниць доповідей та інформації. Такі пропозиції та загальні рекомендації включаються до доповіді Комітету разом з коментарями, якщо такі є, держав-учасниць.
Стаття 40
Конференція держав-учасниць
1. Держави-учасниці регулярно збираються на Конференцію держав-учасниць для розгляду будь-якого питання, що стосується виконання цієї Конвенції.
2. Не пізніше, ніж через шість місяців після набрання чинності цією Конвенцією Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй скликає Конференцію держав-учасниць. Наступні наради скликаються Генеральним секретарем раз на два роки або за рішенням Конференції держав-учасниць.
Стаття 41
Депозитарій
Депозитарієм цієї Конвенції є Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй.
Стаття 42
Підписання
Ця Конвенція відкрита для підписання всіма державами-учасницями та організаціями регіональної інтеграції в Центральних установах Організації Об’єднаних Націй у Нью-Йорку з 30 березня 2007 року.
Стаття 43
Згода на обов’язковість
Ця Конвенція підлягає ратифікації державами, що її підписали, та офіційному підтвердженню організаціями регіональної інтеграції, що її підписали. Вона відкрита для приєднання до неї будь-якої держави чи організації регіональної інтеграції, які не підписали цієї Конвенції.
Стаття 44
Організації регіональної інтеграції
1. «Організація регіональної інтеграції» означає створену суверенними державами певного регіону організацію, якій її держави-члени передали повноваження стосовно питань, які регулюються Конвенцією. Такі організації зазначають у своїх документах про офіційне підтвердження чи приєднання обсяг своєї компетенції стосовно питань, які регулюються цією Конвенцією. У подальшому вони інформують депозитарія про будь-які суттєві зміни в обсязі їхньої компетенції.
2. Посилання в цій Конвенції на «держав-учасниць» стосуються таких організацій у межах їхньої компетенції.
3. Для цілей пункту 1 статті 45 та пунктів 2 й 3 статті 47 цієї Конвенції жодний документ, зданий на зберігання організацією регіональної інтеграції, не враховується.
4. У питаннях, що належать до їхньої компетенції, організації регіональної інтеграції можуть здійснювати своє право голосу на Конференції держав-учасниць з кількістю голосів, що дорівнює кількості їхніх держав-членів, які є учасницями цієї Конвенції. Така організація не здійснює свого права голосу, якщо своє право здійснює будь-яка з її держав-членів, і навпаки.
Стаття 45
Набрання чинності
1. Ця Конвенція набирає чинності на тридцятий день після здачі на зберігання двадцятої ратифікаційної грамоти або документа про приєднання.
2. Для кожної держави чи організації регіональної інтеграції, що ратифікують цю Конвенцію, офіційно підтверджують її чи приєднуються до неї після здачі на зберігання двадцятого такого документа, Конвенція набирає чинності на тридцятий день після здачі ними на зберігання свого такого документа.
Стаття 46
Застереження
1. Застереження, не сумісні з об’єктом і метою цієї Конвенції, є неприпустимими.
2. Застереження можуть бути зняті будь-коли.
Стаття 47
Поправки
1. Будь-яка держава-учасниця може запропонувати поправку до цієї Конвенції та подати її Генеральному секретарю Організації Об’єднаних Націй. Генеральний секретар повідомляє будь-які запропоновані поправки державам-учасницям, звертаючись із проханням повідомити йому, чи виступають вони за проведення конференції держав-учасниць для розгляду цих пропозицій та ухвалення рішення стосовно них. У випадку, якщо протягом чотирьох місяців з дати такого повідомлення не менше третини держав-учасниць виступить за проведення такої конференції, Генеральний секретар скликає конференцію під егідою Організації Об’єднаних Націй. Будь-яка поправка, схвалена більшістю у дві третини держав-учасниць, які присутні й беруть участь у голосуванні, надсилається Генеральним секретарем до Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй для затвердження, а потім усім державам-учасницям для прийняття.
2. Поправка, схвалена й затверджена відповідно до пункту 1 цієї статті, набирає чинності на тридцятий день після того, як кількість зданих на зберігання документів про прийняття досягне двох третин кількості держав-учасниць на дату схвалення цієї поправки. У подальшому поправка набирає чинності для будь-якої держави-учасниці на тридцятий день після здачі нею на зберігання свого документа про прийняття. Поправка є обов’язковою лише для тих держав-учасниць, які її прийняли.
3. Якщо Конференція держав-учасниць прийме консенсусом відповідне рішення, схвалена й затверджена відповідно до пункту 1 цієї статті поправка, яка стосується виключно статей 34, 38, 39 та 40, набирає чинності для всіх держав-учасниць на тридцятий день після того, як кількість зданих на зберігання документів про прийняття досягне двох третин кількості держав-учасниць на дату схвалення цієї поправки.
Стаття 48
Денонсація
Будь-яка держава-учасниця може денонсувати цю Конвенцію шляхом направлення письмового повідомлення Генеральному секретарю Організації Об’єднаних Націй. Денонсація набирає чинності через рік після дати отримання Генеральним секретарем такого повідомлення.
Стаття 49
Доступний формат
Текст цієї Конвенції повинен бути наявним в доступних форматах.
Стаття 50
Автентичні тексти
Тексти цієї Конвенції арабською, китайською, англійською, французькою, російською та іспанською мовами є рівно автентичними.
На посвідчення чого ті, що підписалися нижче, повноважні представники, належним чином на те вповноважені своїми відповідними урядами, підписали цю Конвенцію.
ФАКУЛЬТАТИВНИЙ ПРОТОКОЛ
до Конвенції про права осіб з інвалідністю
Офіційний переклад.
Держави — учасниці цього Протоколу домовилися про таке:
Стаття 1
1. Держава — учасниця цього Протоколу («держава-учасниця») визнає компетенцію Комітету з прав осіб з інвалідністю («Комітет») приймати й розглядати повідомлення від осіб або груп осіб, які перебувають під її юрисдикцією та заявляють, що є жертвами порушення цією державою — учасницею положень Конвенції, або від їхнього імені.
2. Повідомлення не приймається Комітетом, якщо воно стосується держави — учасниці Конвенції, яка не є учасницею цього Протоколу.
Стаття 2
Комітет уважає повідомлення неприйнятним, коли:
a) повідомлення є анонімним;
b) повідомлення є зловживанням правом на подання таких повідомлень чи є несумісним з положеннями Конвенції;
c) те саме питання вже розглядалося Комітетом чи було розглянуте або розглядається в рамках іншої процедури міжнародного розгляду або врегулювання;
d) вичерпано не всі наявні внутрішні засоби захисту. Це правило не застосовується, коли вжиття засобів захисту невиправдано зволікається або навряд чи матиме дієвий ефект;
e) воно є вочевидь необґрунтованим чи недостатньо аргументованим; або
f) факти, що є предметом повідомлення, мали місце до набрання чинності цим Протоколом для відповідної держави-учасниці, якщо тільки ці факти не продовжувались і після згаданої дати.
Стаття 3
З урахуванням положень статті 2 цього Протоколу Комітет доводить будь-які надані йому у конфіденційному порядку повідомлення до відома держави-учасниці. У шестимісячний строк держава, що отримала повідомлення, надає Комітетові письмові пояснення чи заяви з викладенням питання та засобу захисту, у разі наявності, який, можливо, був застосований цією державою.
Стаття 4
1. У будь-який момент між отриманням повідомлення й винесенням ухвали по суті Комітет може надіслати відповідній державі-учасниці для невідкладного розгляду прохання про вжиття цією державою-учасницею таких тимчасових заходів, які можуть бути необхідними для того, щоб уникнути заподіяння можливої непоправної шкоди жертві або жертвам можливого порушення.
2. Коли Комітет здійснює своє дискреційне право відповідно до пункту 1 цієї статті, це не означає, що він прийняв рішення стосовно прийнятності для нього повідомлення або по його суті.
Стаття 5
Під час розгляду повідомлень відповідно до цього Протоколу Комітет проводить закриті засідання. Після вивчення повідомлення Комітет надсилає свої пропозиції та рекомендації, якщо такі є, відповідній державі-учасниці та заявнику.
Стаття 6
1. Якщо Комітет отримує достовірну інформацію, яка вказує на серйозні або систематичні порушення державою-учасницею прав, закріплених у Конвенції, він пропонує цій державі-учасниці співробітничати у вивченні такої інформації і з цією метою надати зауваження стосовно відповідної інформації.
2. З урахуванням будь-яких зауважень, які можуть бути надані відповідною державою-учасницею, а також будь-якої іншої достовірної інформації, яку має Комітет, він може доручити одному чи кільком своїм членам провести розслідування й невідкладно надати доповідь Комітетові. У тих випадках, коли це виправдано, та за згодою держави-учасниці розслідування може включати відвідання її території.
3. Після вивчення результатів такого розслідування Комітет перепроваджує ці результати відповідній державі-учасниці разом з будь-якими коментарями та рекомендаціями.
4. Протягом шести місяців з моменту отримання результатів, коментарів та рекомендацій, перепроваджених Комітетом, держава-учасниця надає йому свої зауваження.
5. Таке розслідування проводиться в конфіденційному порядку, і на всіх етапах процесу передбачається звернення до держави-учасниці стосовно співробітництва.
Стаття 7
1. Комітет може запропонувати відповідній державі-учасниці включити до її доповіді, передбаченої статтею 35 Конвенції, відомості про будь-які заходи, ужиті як відповідь на розслідування, проведене відповідно до статті 6 цього Протоколу.
2. За необхідності, Комітет може після закінчення шестимісячного строку, про який ідеться в пункті 4 статті 6, запропонувати відповідній державі-учасниці інформувати його про заходи, ужиті як відповідь на таке розслідування.
Стаття 8
Кожна держава-учасниця може під час підписання цього Протоколу, його ратифікації або приєднання до нього заявити, що не визнає компетенції Комітету, передбаченої в статтях 6 і 7.
Стаття 9
Депозитарієм цього Протоколу є Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй.
Стаття 10
Цей Протокол відкритий для підписання державами та організаціями регіональної інтеграції, які підписали Конвенцію, у Центральних установах Організації Об’єднаних Націй у Нью-Йорку з 30 березня 2007 року.
Стаття 11
Цей Протокол підлягає ратифікації державами, які підписали його та ратифікували Конвенцію або приєдналися до неї. Він підлягає офіційному підтвердженню організаціями регіональної інтеграції, які підписали його та офіційно підтвердили Конвенцію або приєдналися до неї.
Він відкритий для приєднання до нього будь-якої держави чи організації регіональної інтеграції, які ратифікували Конвенцію, офіційно підтвердили її або приєдналися до неї та які не підписали цього Протоколу.
Стаття 12
1. «Організація регіональної інтеграції» означає створену суверенними державами певного регіону організацію, якій її держави-члени передали компетенцію стосовно питань, що регулюються Конвенцією та цим Протоколом. Такі організації зазначають у своїх документах про офіційне підтвердження або приєднання обсяг своєї компетенції стосовно питань, що регулюються Конвенцією та цим Протоколом. Надалі вони інформують депозитарія про будь-які суттєві зміни в обсязі їхньої компетенції.
2. Посилання в цьому Протоколі на «держав-учасниць» стосуються таких організацій у межах їхньої компетенції.
3. Для цілей пункту 1 статті 13 й пункту 2 статті 15 цього Протоколу жодний документ, зданий на зберігання організацією регіональної інтеграції, не зараховується.
4. У питаннях, що належать до їхньої компетенції, організації регіональної інтеграції можуть здійснювати своє право голосу на нараді держав-учасниць з кількістю голосів, що дорівнює кількості їхніх держав-членів, які є учасницями цього Протоколу. Така організація не здійснює свого права голосу, якщо своє право здійснює будь-яка з її держав-членів, і навпаки.
Стаття 13
1. За умови набрання чинності Конвенцією цей Протокол набирає чинності на тридцятий день після здачі на зберігання десятої ратифікаційної грамоти чи документа про приєднання.
2. Для кожної держави або організації регіональної інтеграції, які ратифікують цей Протокол, офіційно підтверджують його або приєднуються до нього після здачі на зберігання десятого такого документа, Протокол набирає чинності на тридцятий день після здачі ними на зберігання свого такого документа.
Стаття 14
1. Застереження, не сумісні з об’єктом і метою цього Протоколу, є неприпустимими.
2. Застереження можуть бути зняті будь-коли.
Стаття 15
1. Будь-яка держава-учасниця може запропонувати поправку до цього Протоколу й подати її Генеральному секретарю Організації Об’єднаних Націй. Генеральний секретар повідомляє будь-які запропоновані поправки державам-учасницям, просячи повідомити йому, чи виступають вони за проведення наради держав-учасниць для розгляду цих пропозицій та ухвалення рішення стосовно них. У випадку якщо протягом чотирьох місяців з дати такого повідомлення не менше третини держав-учасниць виступить за проведення такої наради, Генеральний секретар скликає нараду під егідою Організації Об’єднаних Націй. Будь-яка поправка, схвалена більшістю у дві третини держав-учасниць, які є присутніми й беруть участь у голосуванні, надсилається Генеральним секретарем до Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй для затвердження, а потім усім державам-учасницям для прийняття.
2. Поправка, схвалена й затверджена відповідно до пункту 1 цієї статті, набирає чинності на тридцятий день після того, як кількість зданих на зберігання документів про прийняття досягне двох третин кількості держав-учасниць на дату схвалення цієї поправки. У подальшому поправка набирає чинності для будь-якої держави-учасниці на тридцятий день після здачі нею на зберігання свого документа про прийняття. Поправка є обов’язковою лише для тих держав-учасниць, які її прийняли.
Стаття 16
Держава-учасниця може денонсувати цей Протокол шляхом направлення письмового повідомлення Генеральному секретарю Організації Об’єднаних Націй. Денонсація набирає чинності через рік після дати отримання Генеральним секретарем такого повідомлення.
Стаття 17
Текст цього Протоколу повинен бути наявним в доступних форматах.
Стаття 18
Тексти цього Протоколу арабською, китайською, англійською, французькою, російською та іспанською мовами є рівно автентичними.
На посвідчення чого ті, що нижче підписалися, повноважні представники, належним чином на те вповноважені своїми відповідними урядами, підписали цей Протокол.
