Лист Судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України від 1 грудня 1997 р.

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ

ЛИСТ 

від 1 грудня 1997 року

Правові позиції, висловлені судовою колегією в цивільних справах Верховного Суду України в зв’язку з аналізом причин перегляду судових рішень у цивільних справах у 1996 році

1. Віднесення ст. 124 Конституції України до юрисдикції судів усіх правовідносин, що виникають у державі, означає, насамперед, що провадження в порядку цивільного судочинства здійснюється по всім вимогам, які не є предметом іншого судочинства, та що само по собі недодержання існуючого порядку попереднього судового розгляду деяких спорів не може бути підставою для позбавлення права на судовий захист. Разом з тим ці положення Конституції не звільняють заінтересованих осіб від обов’язку звернення за вирішенням питань до компетентного органу, не знімають обмежень щодо кола осіб, які можуть звертатися до суду щодо прав і інтересів інших (наприклад, звернутись із заявою про надання земельної ділянки для селянського (фермерського) господарства до сільської, селищної, міської, районної Ради; за відновленням прав реабілітованих жертв політичних репресій — до комісій рад з питань відновлення прав реабілітованих; до органів запису актів громадянського стану — про виправлення неправильностей записів в актах громадянського стану; про право звернення із заявою про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним лише осіб, зазначених в ст. 256 ЦПК.

Якщо громадянин на свій вибір звернувся за попереднім позасудовим вирішенням вимоги (наприклад звернувся до КТС за вирішенням підвідомчого їй трудового спору), та подальше вирішення вимоги провадиться з додержанням правил обраного ним порядку.

Не дають положення Конституції підстав для висновку, що перестали діяти положення і статути про дисципліну; вони виключають можливість застосування їх правил, які в світлі Конституції можна розглядати як норми про примусову працю.

2. Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України у п. 24 постанови від 01.11.96 № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», керівні роз’яснення Пленуму Верховного Суду щодо застосування чинного законодавства, дані до введення в дію Конституції України можуть застосовуватись у частині, що не суперечить Конституції. Тому до внесення змін у прийнятті до цього постанови Пленуму суди при врахуванні викладених у них роз’яснень мають оцінювати ці роз’яснення з точки зору їх відповідності Конституції, особливо в плані розширення, відповідно до ст. ст. 55, 124 Конституції України юрисдикції судів.

В цьому розумінні, наприклад, не можна вважати чинним роз’яснення постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.04.85 № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» (із змінами, внесеними постановами Пленуму від 10.03.89 № 2 і від 25.12.92 № 13) щодо непідвідомчості судам спорів із питань обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання жилих приміщень; про відмову наймача чи членів його сім’ї в згоді на вселення в жиле приміщення інших осіб або в здачі його у піднайом; вимог про переселення в межах одного і того ж гуртожитку; про виселення з самоправно зайнятих та із загрожуючих обвалом жилих приміщень в будинках державного або громадського житлового фонду. 

3. За змістом ст. 124 Конституції України її положення про те, що судові рішення ухвалюються судами іменем України стосується рішень суду першої інстанції, ухвал суду касаційної інстанції, ухвал і постанов суду наглядної інстанції, якими здійснюється правосуддя (вирішуються вимоги по суті, скасовується або залишається без зміни рішення суду та ухвали чи постанови вищестоящого суду, що стосуються суті вирішення справи).

Ці положення Конституції не поширюються на ухвали, що стосуються руху справи, збирання доказів, відмову у прийнятті заяви або її поверненні, припинення провадження, закриття справи, залишення заяви без розгляду тощо.

4. Згідно з п. 30 ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» Генеральна прокуратура України та її органи звільняються від сплати державного мита у справах за позовами, з якими вони звертаються в інтересах громадян і держави (державних підприємств, установ, організацій, інших юридичних осіб, щодо яких є державний інтерес у зв’язку з вкладаннями за рахунок державної власності на їх створення і діяльність, належністю державі частини акцій тощо. В інших випадках, зокрема при пред’явленні позовів від свого імені як юридичної особи, при участі у справі як відповідача, питання про сплату цими органами державного мита або про розподіл цих витрат між сторонами вирішуються на загальних підставах.

У тих випадках, коли прокуратура брала участь у справі як сторона (позивач, відповідач) або третя особа, а не виступала в інтересах захисту прав інших осіб або держави, при непогодженні з рішенням (ухвалою) вона, відповідно до ст. 99 ЦПК, має право подати касаційну скаргу (скаргу), а не вносити касаційне подання (окреме подання).

Оскільки ст. ст. 13, 118, 120 ЦПК (в редакції Закону від 15.12.92), якими визначено обсяг і межі повноважень прокурора в цивільному процесі, передбачено, що він бере участь у розгляді цивільних справ за його заявами про захист інтересів держави або прав і законних інтересів громадян, які за станом здоров’я або з інших поважних причин не можуть захистити своїх прав, прийняті раніше норми законодавчих актів про обов’язковість участі прокурора в інших справах (наприклад ст. ст. 69, 71, 76 КпШС фактично втратили чинність.

5. Згідно з ст. 120 ЦПК відмова прокурора від поданої ним заяви не позбавляє особу, на захист прав та законних інтересів якої цю заяву було подано, права вимагати від суду розгляду справи по суті. У цих випадках провадження у справі не закривається, а постановлюється ухвала про вибуття прокурора з числа осіб, які беруть участь у справі. Якщо зазначена особа таких вимог не заявляє, суд залишає заяву без розгляду відповідно до п. 3 ст. 229 ЦПК.

Оскільки прокурор в таких справах згідно з ст. ст. 99, 120 ЦПК фактично користується правами і несе обов’язки сторони, при повторній неявці його на виклик суду в судове засідання за умов, передбачених ст. 172 ЦПК для позивачів, суд при неможливості розгляду справи в його відсутності може на підставі п. 4 ст. 229 ЦПК залишити заяву без розгляду.

6. При розмежуванні підсудності цивільних справ районним (міським) судам і військовим судам слід виходити з того, що згідно з ч. 2 ст. 123 ЦПК військовим судам, як судам першої інстанції, підсудні цивільні справи за скаргами військовослужбовців на неправомірні дії і рішення службових осіб і органів військового управління, справи про захист честі і гідності, сторонами у яких є військовослужбовці або військові організації, інші справи, пов’язані із захистом прав і свобод військовослужбовців та інших громадян, прав та законних інтересів військових частин, установ, організацій.

Під іншими справами, пов’язаними із захистом прав і свобод військовослужбовців та інших громадян, прав та законних інтересів військових частин, установ, організацій, слід розуміти справи, безпосередньо пов’язані з правами, свободами і законними інтересами, що передбачені законодавством про військовий обов’язок і військову службу.

7. При визначенні підсудності цивільних справ в яких одні учасники правовідносин проживають (знаходяться) на території України, а інші учасники на території іншої держави — члена Співдружності Незалежних Держав (СНД), необхідно виходити з положень укладеної державами СНД 22.01.93 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, ратифікованої Законом України від 10.11.94.

Згідно з цією Конвенцією, наприклад, справи про право власності та інші майнові права на нерухоме майно є виключною підсудністю судів держави, на території якої знаходиться це майно.

Позови до перевізників, що виникають із договорів перевозки вантажів, пасажирів і багажу пред’являються за місцем знаходження управління транспортної організації, якій в установленому законом порядку була пред’явлена претензія.

Справи про визнання особи обмежено дієздатною або недієздатною підсудні судам держави, громадянином якої є ця особа. Якщо зазначений суд, одержавши повідомлення про підстави для визнання особи обмежено дієздатною чи недієздатною з іншої держави для учасниці СНД, протягом трьох місяців не розпочне справу або не повідомить свою думку з цього приводу, справу може розглядати суд останньою. У такому ж порядку визначається підсудність справ про відновлення дієздатності.

Справи про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення померлою і справи про встановлення факту смерті підсудні суду держави, громадянином якої була особа в той час, коли за останніми даними вона була жива, а щодо інших осіб — підсудні суду за останнім місцем їх проживання.

Суди України в таких випадках можуть визнавати громадянина іншої держави — учасниці Конвенції, який проживав на території України, безвісно відсутнім або померлим, а також встановити факт його смерті за клопотанням заінтересованих осіб, які проживають на території України, якщо права і інтереси їх грунтуються на її законодавстві.

За даною Конвенцією правовідносини між батьками і дітьми визначаються за законодавством держави — учасниці Конвенції, на території якої постійно проживають діти, і справи про ці правовідносини (про позбавлення батьківства, визначення з ким із батьків мають проживати діти, стягнення аліментів на неповнолітніх дітей тощо), розглядаються судами держави, законодавство якої застосовується. У справах про стягнення аліментів із повнолітніх дітей застосовується законодавством держави, на території якої проживає особа, яка претендує на одержання аліментів, і зазначені справи підсудні судам цієї держави.

Встановлення і оспорення батьківства або материнства визначається по законодавству держави — учасниці Конвенції, громадянином якої є дитина за народженням. Підсудність таких справ визначається за загальними правилами Конвенції про підсудність — вони підсудні судам держави, на території якої знаходиться місце проживання відповідача.

Згідно з Конвенцією на вручення повістки про виклик в судове засідання сторони, свідків, які проживають на території іншої держави — учасниці Конвенції, проведення там інших процесуальних дій, суд України направляє відповідному суду цієї держави доручення про надання правової допомоги через центральний орган юстиції України за встановленою формою і змістом (ст. 7).

8. Оскільки, згідно з ст. 285 ЦПК спір про право, оснований на вчиненій нотаріальній дії, розглядається судом в порядку позовного провадження, при оспоренні виконавчого напису по зобов’язанням між юридичними особами належить враховувати правила ст. 24 ЦПК про підвідомчість районним (міським) судам спорів, що виникають із цивільних відносин, якщо хоча б одна з сторін у спорі є громадянином (фізичною особою).

9. Відповідно до ст. 24 ЦПК спори, що виникають з цивільних правовідносин між господарським товариством і його засновниками або учасниками, між акціонерними товариствами і акціонерами, підвідомчі районним (міським) судам, якщо хоча б однією з сторін у спорі є громадянин.

Зокрема, згідно із Законом України «Про господарські товариства» предметом розгляду районних (міських) судів можуть бути позови фізичних осіб — засновників або учасників господарських товариств, про правильність визначення їх частки у статутному фонді товариства, спори про оплату їх частки майна в грошовому виразі чи в натурі при виході з відповідного товариства, повернення майна, що передавалось товариству у користування, про переважне право спадкоємців-засновників або учасників товариства, на вступ у товариство або про сплату частки майна, що належала померлому, про виплату частки прибутку, про правомірність виключення з числа засновників або учасників товариства; надання встановлених у товаристві пільг і т. ін.

При вирішенні вимог про присудження в належних випадках у разі спору частки в натуральній формі при виході або виключенні з товариства суд має враховувати інтереси як засновника чи учасника товариства, так і самого товариства, яке не може бути позбавлене засобів виробництва, необхідних для продовження його діяльності.

10. Відповідно до ст. 19 Закону України «Про господарські товариства» вирішення питання про реорганізацію акціонерного товариства є компетенцією його вищого органу цього товариства, а не суду.

Реорганізація товариства, що зловживає своїм монопольним становищем на ринку, може також здійснюватися шляхом його примусового поділу в порядку, передбаченому чинним законодавством.

Законом України «Про Антимонопольний комітет» встановлено, що право давати обов’язкові для виконання розпорядження про примусового поділу монопольних утворень належить Антимонопольному комітету. Постанови з питань примусового поділу монопольних утворень можуть бути прийняті Антимонопольним комітетом України, адміністративними колегіями, державними уповноваженими цього Комітету та головами територіальних відділень Комітету (ст. 8, 24).

У разі незгоди монопольного утворення з такою постановою, воно може в тридцятиденний строк оскаржити рішення Антимонопольного комітету до арбітражного суду (ст. 23 Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності»). 

Спори щодо розподілу коштів і майна товариства з участю фізичних осіб вирішуються районними (міськими) судами на підставі ст. 21 Закону «Про господарські товариства» в разі ліквідації товариства і оплати всіх його боргів.

11. Питання про порядок вибуття учасника акціонерного товариства з нього і про майнові наслідки цього безпосередньо законом не врегульовані. При вирішенні цих питань необхідно виходити з положень статуту даного акціонерного товариства, Закону «Про цінні папери і фондову біржу», правил Закону «Про господарські товариства» про випуск і придбання акцій.

Акція є цінним папером без установленого строку обігу, що засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві. Виходячи з цього, член акціонерного товариства може вийти з нього шляхом передачі або відчуження акції іншій особі, якщо інше не передбачено законодавством чи умовами випуску акцій.

Якщо особи, які виходять з акціонерного товариства, або їх правонаступники позбавлені можливості розпорядитись викупленими акціями внаслідок створених у товаристві умов, вони, відповідно до правил ст. ст. 28, 32 Закону «Про господарські товариства», можуть вимагати від акціонерного товариства виплати їм вартості акцій за ціною, визначеного сторонами, або виходячи з цін, що склалися на фондовому ринку.

12. Згідно з Законом «Про підприємництво» підприємництво є самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку і в тому разі, коли вона здійснюється за спеціальним дозволом (ліцензією). Тому позови фізичних осіб — підприємців про зобов’язання укладати з ними договори щодо надання ними послуг з тих підстав, що без цих договорів з відповідачами вони не можуть здійснювати діяльність за ліцензією, не грунтуються на законі.

13. Кооперативи є однією з організаційних форм підприємництва, основні принципи діяльності і підстави припинення яких визначаються, зокрема, Законом України «Про підприємництво» та затвердженим відповідно до нього постановою Кабінету Міністрів України від 29.04.94 № 276 Положенням про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 25.01.96 № 125). 

За цими нормативно-правовими актами припинення діяльності кооперативу і скасування державної реєстрації його може мати місце власної ініціативи кооперативу або на підставі рішення арбітражного суду в разі: визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів; провадження діяльності, яка суперечить установчим документам та законодавству; несвоєчасного повідомлення про зміну свого місцезнаходження.

Законодавство України не передбачає можливості припинення діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, в тому числі й кооперативів, за рішенням місцевої державної адміністрації або органів місцевого самоврядування.

14. Трудові спори членів кооперативів, їх об’єднань, колективних сільськогосподарських підприємств, підприємств з іноземними інвестиціями, господарських товариств, в тому числі про звільнення посадових осіб з платних виборних посад, про виключення з членів кооперативу, колективного сільськогосподарського товариства, вирішуються в порядку розгляду індивідуальних трудових спорів, встановленому гл. XV КЗпП, з додержанням строків звернення за вирішенням трудового спору, передбачених ст. 233 КЗпП, та з врахуванням особливостей регулювання праці деяких категорій працівників у передбачених ч. 2 ст. 3 КЗпП випадках.

Цивільно-правові спори членів акціонерних й інших господарських товариств розглядаються за загальними правилами позовного провадження.

Скарги на рішення загальних зборів членів колективних сільськогосподарських підприємств, акціонерних товариств, юридичних осіб, створених на основі колективної власності з інших питань, відповідно до ч. 3 ст. 15 Закону України від 02.10.96 «Про звернення громадян», вирішуються в судовому порядку, передбаченому гл. 31-А ЦПК.

15. Згідно з ст. 63 ЦПК (в редакції Закону від 02.02.96) звільнення особи від сплати державного мита на підставі законодавства України про державне мито, не звільняє її від сплати витрат, пов’язаних з розглядом справи.

Відповідно до ч. 4 ст. 63 ЦПК суд або суддя, виходячи з майнового стану громадянина, вправі звільнити його від сплати судових витрат в дохід держави.

У решті випадків сплати витрат, пов’язаних із розглядом цивільної справи у будь-якому провадженні (суми, що підлягають виплаті свідкам, експертам; витрати, пов’язані з проведенням огляду на місці, витрати на розшук відповідача; витрати, пов’язані з виконанням рішення, відповідно до ст. 372 ЦПК, розподіл їх між сторонами провадиться на загальних підставах, якщо інше не передбачено спеціальною нормою закону (наприклад, ст. 248 ⁸ ЦПК).

16. Згідно з правилами ст. 94 ЦПК про порядок вручення повісток про виклик, коли особа, яка викликається до суду, не буде виявлена у місці проживання, повістку вручають будь-кому з дорослих членів сім’ї, які проживають разом з нею, а при відсутності — їх домоуправлінню або адміністрації за місцем роботи, а в сільських місцевостях — виконкому сільської ради.

При дотриманні цього порядку особа вважається повідомленою про виклик в судове засідання, і суд не зобов’язаний з’ясовувати, чи була в дійсності повістка передана особі, яка викликалась в судове засідання. Разом з цим при наявності достовірних доказів про те, що фактично зазначена особа не була оповіщена про час і місце розгляду справи і тому не з’явилась в судове засідання, суд не може розглядати справу у її відсутності.

17. Відповідно до змісту ст. ст. 103 і 179 ЦПК мирова угода сторін може стосуватися лише їх та спірних правовідносин, і її умови мають бути такими, щоб у разі відмови сторони в наступному від мирової угоди, вона могла бути виконана примусово, відповідно до п. 4 ст. 348 ЦПК. З погляду на це, наприклад, у справі про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, допустима мирова угода про реалізацію цього права шляхом поділу жилого приміщення. У той же час у справі про визнання незаконним переведення на іншу роботу не може бути укладена мирова угода на тих умовах, що позивач звільняється за власним бажанням, оскільки спірні правовідносини не стосувалися припинення трудового договору.

18. Притягнення судом до участі у справі як відповідача замість філії банку — самого банку, замість виконавчого органу місцевої ради — саму раду, до повноважень яких входить вирішення спірних питань, не можна вважати заміною відповідача, яку, відповідно з ст. 105 ЦПК, необхідно погоджувати з позивачем.

19. У відповідності з ст. 152 ЦПК для забезпечення позову може бути накладено арешт на майно або грошові суми, що належать відповідачеві і знаходяться в нього або в інших осіб.

Виходячи з конституційних гарантій права власності, арешту у порядку забезпечення позову на всю сумісну власність подружжя або інших осіб, яким майно належить на праві спільної сумісної власності, може бути накладено лише в тому разі, коли учасники такої власності відповідають за законом своїм майном по зобов’язанням, що виникають із спірних правовідносин, і є відповідачами в даній справі.

Оскільки згідно з ст. 28 Закону України «Про підприємства в Україні» держава забезпечує підприємству (незалежно від форм власності) рівні правові та економічні умови господарювання, правила ч. 3 ст. 152 ЦПК щодо дозволу забезпечувати позови до державних підприємств, установ, організацій, колгоспів, інших кооперативних організацій, їх об’єднань, інших громадських організацій тільки у формі заборони провадити певні дії мають застосовуватися і до приватних підприємств.

20. Присуджуючи на підставі ст. 76 ЦПК стороні, на користь якої постановлено рішення за позовом немайнового характеру з другої сторони витрати по оплаті допомоги адвоката, суд має виходити з того, що згідно з ст. 12 Закону України «Про адвокатуру» оплата праці адвоката здійснюється на підставі угоди між громадянином чи юридичною особою і адвокатським об’єднанням чи адвокатом. Разом з тим, враховуючи обсяг допомоги адвоката і затраченого часу, суд може зменшити розмір оплати за цю допомогу, що підлягає відшкодуванню.

21. Згідно з роз’ясненнями, даними Пленумом Верховного Суду України в п. 8 постанови від 21.12.90 № 9 «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції» (із змінами, внесеними постановою Пленуму від 25.12.92 № 13) не можуть бути використані як показання свідків (ст. 41 ЦПК) письмові пояснення громадян. У відповідних випадках вони приймаються судом як письмові докази (ст. 46 ЦПК).

22. Суд зупиняє провадження в цивільній справі у випадках, коли він не зобов’язаний зробити (ст. 221 ЦПК) або коли закон надає йому право вдаватись до цього (ст. 222 ЦПК).

Направлення особи в зв’язку з її неправомірною поведінкою до лікувально-трудового профілакторію не може вважатись тяжким захворюванням сторони, що відповідно до п. 2 ст. 222 ЦПК дає право суду зупинити провадження в справі.

23. Оскільки згідно з ст. 230 ЦПК залишенням заяви без розгляду заінтересована особа не позбавляється права після усунення умов, що були підставою для цього, знову звернутися до суду із заявою в загальному порядку, суд не повинен залишати без розгляду первісний або зустрічний, об’єднаний таким чином в одному провадженні, позов, якщо після вирішення справи розгляд залишеної без розгляду заяви у наступному стане неможливим (наприклад залишення без розгляду заяви про оспорення батьківства і задоволення вимог про стягнення аліментів на дитину, батьківство щодо якої оспорювалося).

24. Суд касаційної інстанції згідно з ст. 310 ЦПК зобов’язаний перевіряти на підставі наявних у справі і додатково поданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, матеріалів законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в повному обсязі і в тому разі, коли судом першої інстанції були вжиті всі заходи сприяння у витребуванні і наданні суду доказів, а сторона, пояснивши, що інших доказів немає, надала їх суду касаційної інстанції.

Якщо додаткові матеріали свідчать про необґрунтованість або незаконність рішення, суд касаційної інстанції згідно з ст. 312 ЦПК не може таке рішення залишити без зміни.

У тому разі, коли на ухвали суду першої інстанції, що відповідно до ст. 323 ЦПК можуть бути оскаржені до суду касаційної інстанції, в установлений десятиденний строк не були подані скарги чи внесені подання, суд касаційної інстанції не має права переглядати їх при розгляді касаційної скарги подання на рішення в справі, оскільки предметом його перевірки є рішення і ухвали, що не набрали законної сили.

Перевірка законності таких ухвал провадиться у передбаченому гл. 42 ЦПК порядку перегляду рішень, ухвал і постанов суду, що набрали законної сили.

25. Під нововиявленими обставинами, які відповідно до ст. 343 ЦПК можуть бути підставою для перегляду рішення, ухвали і постанови суду, що набрали законної сили, вважаються, зокрема, обставини, що існували на час розгляду справи і мали значення для її вирішення, оскільки від їх наявності або відсутності залежали висновки суду, але не були і не могли бути відомі заявникові.

Обставини, на які посилалась особа, яка брала участь у справі, у своїх поясненнях, касаційній скарзі, або які могли бути встановлені судом, відповідно до вимог ст. 15 ЦПК, не відносяться до зазначених нововиявлених обставин.

У разі прийняття судом ухвали про перегляд судових рішень в зв’язку з нововиявленими обставинами, суд заново проводить всі необхідні дії по підготовці справи до судового розгляду і призначає справу до нього за загальними правилами. Новий розгляд справи не є продовженням судового засідання по перегляду судових рішень у зв’язку з нововиявленими обставинами.

26. Вимоги про поновлення на роботі посадових осіб акціонерних товариств не можуть поєднуватися в одному провадженні з скаргами на рішення загальних зборів акціонерів (інших органів товариства), які підлягають вирішенню в порядку, визначеному Законом України «Про звернення громадян». Разом з тим, якщо це має значення для вирішення трудового спору, суд, відповідно до ст. ст. 15, 62 ЦПК може з’ясувати питання про законність зазначеного рішення і дати йому відповідну оцінку.

Відповідно до затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.09.96 № 1099 Порядку перетворення у процесі приватизації державних, орендних підприємств і підприємств із змішаною формою власності у відкриті акціонерні товариства до моменту скликання зборів акціонерів, виконання обов’язків голови та членів виконавчого органу товариства (правління) покладається на керівника підприємства, що перетворюється у відкрите акціонерне товариство згідно з цим Порядком, і інших передбачених ним посадових осіб.

Зборами акціонерів питання про формування виконавчих органів акціонерного товариства вирішується згідно із Законом «Про господарські товариства» і статутом товариства.

У разі необрання колишнього керівника підприємства головою виконавчого органу акціонерного товариства трудові відносини з ним можуть бути припиненні за п. 1 ст. 40 КЗпП.

27. Особи, які обиралися загальними зборами акціонерного товариства згідно зі ст. ст. 23, 41 Закону «Про господарські товариства» і Статутом товариства, на платні виборні посади, можуть бути достроково звільненні з цих посад, відповідно до правил ч. 3 ст. 147 ¹ КЗпП, за рішенням загальних зборів акціонерного товариства лише з підстав, передбачених законодавством.

При переході такої особи за її згодою на іншу невиборну посаду в товаристві звільнення з цієї посади може бути проведено за загальними правилами.

Зазначені особи можуть оскаржити звільнення в порядку, встановленому главою XV КЗпП для розгляду трудових спорів.

Норми ЦПК не виключають можливості об’єднання в одному позовному провадженні вимог однієї і тієї ж особи про поновлення на платній посаді у господарському товаристві і поновлення в число засновників товариства.

28. Згідно зі ст. 30 Закону «Про приватизацію державного майна» (в редакції Закону України від 19.02.97) спори, що виникають у процесі приватизації майна підприємства, цехів, виробництв, дільниць, інших підрозділів, які є єдиним (цілісним) майновим комплексом, вирішуються судом або арбітражним судом у встановленому порядку відповідно до їх компетенції.

Якщо трудовим колективом з метою участі в приватизації було утворено господарське товариство, заяви його органів про вирішення спорів з питань приватизації розглядаються арбітражними судами.

У тих випадках, коли трудовим колективом підприємства чи його структурного підрозділу господарське товариство не утворювалося, скарги трудового колективу чи його членів на дії суб’єктів приватизації розглядаються судом у порядку, передбаченому главою 31-А ЦПК.

Посилюючи соціальні права членів трудових колективів підприємств і їх структурних підрозділів, які є єдиним (цілісним) майновим комплексом, що приватизується, ст. 26 названого Закону передбачає, що з дня прийняття рішення про приватизацію розірвання трудового договору з працівниками такого підприємства з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, за винятком звільнення згідно з п. 6 ст. 40 КЗпП або вчинення працівником дій, за які законодавством передбачена можливість звільнення на підставі пп. 3, 4, 7, 8 ст. 40 та ст. 41 КЗпП.

Також не допускається звільнення працівників приватизованого підприємства з ініціативи нового власника чи уповноваженого органу протягом 6 місяців з дня переходу до нього права власності.

Слід мати на увазі, що згідно з ст. 25 КЗпП (в редакції Закону від 19.06.97) заборговано вимагати при укладенні трудового договору від осіб, які поступають на роботу, відомостей про прописку.

29. Покладення на посадову особу районної лікарні обов’язків головного профільного лікаря району або звільнення її від цих додаткових обов’язків є зміною істотних умов трудового договору, а тому має проводитися з додержанням правил ч. 3 ст. 32 КЗпП, незалежно від того чи призначалась доплата за виконання цих додаткових обов’язків.

Спір з цих питань є трудовим спором. Це стосується і випадків, коли керівники певних організацій, відповідно до статутів цих організацій чи інших нормативних актів, за посадою є одночасно галузевими інспекторами в певному регіоні. Оскільки це для них є складовою частиною їх трудових (службових) обов’язків, за їх порушення вони можуть притягатися до встановленої законодавством дисциплінарної відповідальності, в тому числі і передбаченої п. 1 ст. 41 КЗпП.

30. У таких випадках, коли йдеться про розірвання контракту, згідно з п. 8 ст. 36 КЗпП, за визначеними сторонами підставами, що не передбачені чинним законодавством, застосування до працівника заходів дисциплінарного стягнення за допущені при цьому проступки не можна вважати перешкодою для розірвання контракту, оскільки розірвання його, згідно з п. 8 ст. 36 КЗпП, не є забороненим Конституцією України притягненням двічі до юридичної відповідальності одного виду за одне і те саме порушення.

Якщо працівника, який уклав контракт, переведено на іншу роботу і сторони не досягли згоди про те, що це є зміна контракту, є підстави вважати, що його дія щодо форми трудового договору припиняється. Відповідно до п. 9 Положення про порядок укладання контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19.03.94 № 170, контракт може бути змінений за згодою сторін, укладеною в письмовій формі.

31. Правила ст. 39 ¹ КЗпП про продовження строкового договору на невизначений строк поширюються і на випадки, коли після закінчення строку контракту трудові відносини фактично тривають і кожна із сторін не вимагає їх припинення, а також коли контракти були переукладенні один чи декілька разів, за винятком випадків, коли трудові відносини не може бути встановлено на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

32. Правила ст. 43 КЗпП про необхідність попередньої згоди профспілкового органу підприємства (установи, організації) на розірвання трудового договору поширюються лише на його розірвання з підстав, передбачених п. 1 (крім ліквідації підприємства), пп. 2, 3, 4, 5, 7 ст. 40 і пп. 2, 3 ст. 41 КЗпП, якщо не йдеться про встановлені ст. 43(1) КЗпП випадки, коли така згода не потрібна. Розірвання трудового договору згідно з пп. 6 і 8 ст. 40 і п. 1 ст. 41 КЗпП, припинення його з будь-яких інших передбачених Законом підстав, із наявністю такої згоди Законом не пов’язується.

Статтею 252 КЗпП встановлені додаткові, крім передбачених ст. 43 КЗпП, гарантії при звільненні з ініціативи роботодавця виборних профспілкових працівників, членів рад (правлінь) підприємств (установ, організацій) і рад трудових колективів.

Правила ст. ст. 43, 252 КЗпП стосуються випадків припинення трудових відносин в зв’язку з розірванням трудового договору з ініціативи роботодавця, і відповідно до змісту цих правил, їх дія не поширюється на випадки звільнення від роботи (посади) членів кооперативів, колективних сільськогосподарських підприємств, яке не є припиненням трудових відносин.

Згідно зі ст. 252 КЗпП згода трудового колективу необхідна на звільнення з ініціативи власника або уповноваженого ним органу членів ради (правління), обраних ним до її складу, а не для звільнення інших уповноважених на представництво осіб.

33. При вирішенні питання про те, чи мав змогу роботодавець виконати вимоги ст. 49 ² КЗпП про надання роботи працівникові, який вивільняється в зв’язку зі змінами в організації виробництва і праці, суд виходить з того, що за змістом цієї норми працівнику має бути запропонована наявна робота за відповідною професією чи спеціальністю і лише при відсутності такої роботи — інша наявна робота.

Що ж стосується вимог працівника про надання йому наявної роботи вищого рівня, ніж він виконував, то це питання має вирішуватися роботодавцем відповідно до загальних положень про комплектування кадрів і просування по службі.

Однією з істотних ознак працівника з високою продуктивністю праці є його дисциплінованість. Тому при застосуванні правил ст. 42 КЗпП щодо переважного права на залишення на роботі при проведенні звільнень згідно з п. 1 ст. 40 КЗпП визначення рівності продуктивності праці має проводитися і з врахуванням наявності у працівника дисциплінарних стягнень.

34. При розгляді справ про поновлення на роботі осіб, звільнених згідно з п. 2 ст. 40 КЗпП в зв’язку зі станом здоров’я, необхідно враховувати, що згідно зі ст. 11 Закону України «Про охорону праці» за працівниками, які втратили працездатність у зв’язку з нещасним випадком на виробництві або професійним захворюванням, зберігається місце роботи (посада) та середня заробітна плата на весь період до відновлення працездатності або визнання їх у встановленому порядку інвалідами. У разі неможливості виконання потерпілим попередньої роботи власник зобов’язаний забезпечити, відповідно до медичних рекомендацій, його перепідготовку і працевлаштування, встановити пільгові умови та режим роботи.

Працівник, прийнятий на роботу, яка йому протипоказана за станом здоров’я, може бути звільнений згідно з ст. 7 і ч. 5 ст. 24 КЗпП, якщо на час укладення трудового договору був медичний висновок про ці протипоказання, при яких заборонялось укладення трудового договору, або за п. 2 ст. 40 КЗпП коли протипоказність роботи була виявлена після його укладення.

35. За п. 2 ст. 41 КЗпП трудовий договір може бути розірвано тільки з працівниками, які безпосередньо обслуговують грошові або товарні цінності, тобто такими, з якими може бути укладено договір про повну індивідуальну чи колективну (бригадну) матеріальну відповідальність або які, незалежно від можливості укладення такого договору, зайняті прийманням, зберіганням, транспортуванням, відпуском або розподілом матеріальних цінностей (наприклад головний бухгалтер). Приводом для звільнення може бути вчинення таким працівником навмисних або необережних дій, що давали роботодавцю підстави для втрати до нього довір’я. Зокрема, це може бути порушення працівником правил проведення операцій з матеріальними цінностями, а не факт недостачі їх.

36. При вирішенні позовів про поновлення на роботі працівників, звільнених за п. 3 ст. 41 КЗпП, слід врахувати, що згідно із Законом України «Про освіту» (в редакції Закону від 23.03.96) до учасників навчально-виховного процесу відносяться керівні, педагогічні, наукові, науково-педагогічні працівники, спеціалісти закладів освіти. Перелік посад педагогічних та науково-педагогічних працівників встановлюється Кабінетом Міністрів України. Зокрема, до педагогічного персоналу віднесено вчителів усіх спеціальностей, викладачів, вихователів, вихователів-методистів, логопедів, завідувачів логопедичного пункту, майстрів виробничого навчання, методистів, практичних психологів, педагогів організаторів, концертмейстерів, соціальних педагогів.

Необхідно також мати на увазі, що згідно з ч. 4 ст. 54 Закону «Про освіту» педагогічні працівники підлягають атестації і що рішення атестаційної комісії є підставою для звільнення педагогічного працівника з роботи в порядку, встановленому законодавством, тобто з додержанням, зокрема, правил ст. ст. 43, 252 КЗпП.

37. Підставами для звільнення працівника згідно з пп. 3, 4, 7, 8 ст. 40 і пп. 1, 2, 3 ст. 41 КЗпП є його відповідні винні дії, вчинення яких передувало виданню наказу (розпорядження) про припинення трудового договору.

Тому при вирішенні спорів про такі звільнення суд має з’ясувати чи були підстави для звільнення на час його проведення, і не може зупиняти провадження у справі згідно з правилами п. 4 ст. 221 ЦПК для встановлення наявності цих підстав в іншій справі, що розглядається в цивільному, кримінальному судочинстві чи в адміністративному порядку (наприклад, до закінчення провадження у кримінальній справі проти особи, звільненої за ті ж дії в порядку дисциплінарного стягнення).

У тих випадках, коли згідно з КЗпП підставою звільнення є вчинення злочину, розірвання трудового договору роботодавцем до набрання вироком законної сили є незаконним звільненням.

38. Згідно з загальними правилами п. 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.95 № 100 (із змінами, внесеними його постановами від 16.05.95 № 348 і від 24.02.97 № 185), у тих випадках, коли до постановлення рішення про оплату вимушеного прогулу після звільнення працівника на підприємстві, в установі, організації неодноразово підвищувалися тарифні ставки і посадові оклади, відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, коригується на загальний коефіцієнт їх підвищення за проміжок часу до вирішення справи.

Разом з тим слід враховувати, що відповідно до зазначеної норми на госпрозрахункових підприємствах і в організаціях користування заробітної плати та інших виплат провадиться з врахуванням їх фінансових можливостей.

39. Оскільки глава IX КЗпП встановила як загальне правило гарантії при покладенні на працівників матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації статутом підприємства в інших, ніж передбачених ст. 134 КЗпП випадках, повна матеріальна відповідальність може бути встановлена лише відносно тих працівників, для яких згідно з ч. 2 ст. 3 КЗпП можуть визначатися особливості праці законодавством та статутами (членів кооперативів, їх об’єднань, колективних сільськогосподарських підприємств, працівників підприємств з іноземними інвестиціями).

Виходячи з того, що відповідно до п. 8 ст. 134 і ст. 237 КЗпП матеріальна відповідальність на службову особу за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації оплатою працівникові вимушеного прогулу або різниці у заробітку при незаконному звільненні або незаконному переведенні його на іншу роботу можна покласти при наявності її персональної вини в цьому, у випадках, коли незаконне звільнення або незаконне переведення мало місце за рішенням колегіального органу, керівник цього органу може нести зазначену матеріальну відповідальність в тому разі, коли рішення було прийняте внаслідок його винних протиправних дій.

40. Правила ст. 238 КЗпП, які надають право органу, який розглядає трудовий спір, винести рішення про оплату працівникові належних сум (крім передбачених ст. 235 КЗпП виплат середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці у заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи) без обмеження будь-яким строком, не виключають дії ст. 233 КЗпП про строки звернення за вирішенням трудових спорів.

Встановлені ст. 238 КЗпП правила про можливість задоволення вимог про стягнення належних працівникові сум (наприклад при затримці розрахунку), застосовуються у випадках дотримання строків звернення за вирішенням трудових спорів або коли пропущений строк звернення за вирішенням трудових спорів було поновлено.

Ст. 238 КЗпП так само, як і ч. 2 ст. 235 цього Кодексу, регулює строки виплати сум, належних працівникові, а не строки звернення за вирішенням трудових спорів, які поширюються на всі трудові спори без будь-яких виключень.

41. Дані у п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.04.85 № 2 «Про деякі питання, що виникають у практиці застосування судами Житлового кодексу України» (із змінами, внесеними постановами Пленуму від 10.03.89 № 2 та від 25.12.92 № 13) роз’яснення щодо надання при виселенні іншого жилого приміщення, яке має відповідати за розміром і благоустроєм наданим за визнаним недійсним ордером, стосуються лише випадків визнання ордера недійсним в зв’язку з тим, що в порядку черговості було надано жиле приміщення, право користування яким належить іншій особі (а не переважне право на одержання).

У тих випадках, коли жиле приміщення надано з порушенням черговості чи з іншими порушеннями порядку і умов надання жилих приміщень при визнанні недійсним ордера на вселення в це приміщення (ст. 59 ЖК), питання щодо надання іншого жилого приміщення при виселенні особам, які вселились за цим ордером, вирішується за загальним правилами ст. 117 ЖК.

Відмова члена сім’ї, включеного в заяву про поліпшення житлових умов і ордер від переселення в надане приміщення може бути підставою для визнання цього ордера недійсним, оскільки в таких випадках порушуються умови і порядок надання жилих приміщень.

42. При вирішенні позовів недійсним ордера і інших спорів, пов’язаних із поліпшенням житлових умов, слід мати на увазі, що відповідно до ст. 48 ЖК розмір жилої площі, що надається, визначається в межах встановлених норм без врахування жилої площі, належної на праві власності особам, житлові умови яких поліпшуються, якщо ними використані житлові чеки або жиле приміщення, що перебувало у їх приватній власності, передано у власність органу, який здійснює поліпшення житлових умов, а не будь-кому іншому.

Тільки за цих умов жиле приміщення, що надається, не може бути менше розміру, що визначається Кабінетом Міністрів України і Федерацією профспілок України.

Відповідно до змісту ст. 48 ЖК (в редакції Закону від 06.05.93) і ст. ст. 3 і 4 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», відповідно до якого вносилися зміни до ст. 48 ЖК, житлові чеки вважаються використаними, якщо у власність громадян безоплатно передано з державного житлового фонду квартири (будинки) з розрахунку санітарної норми — 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім’ї та додатково 10 квадратних метрів на сім’ю. Житлові чеки можуть також використовуватися для приватизації частки майна державних підприємств, земельного фонду.

Відповідно до змісту ст. 35 ЖК особа, яка штучно погіршила свої житлові умови шляхом відчуження квартири, в якій проживала на час прийняття на облік для поліпшення житлових умов, не має право вимагати визнання недійсним ордера на ім’я іншої особи на квартиру з більшою площею і числом кімнат, ніж надану їй на сім’ю, з тих підстав, що вона в порядку черговості мала одержати цю квартиру без врахування відчуженої жилої площі.

43. Згідно з ст. 46 ЖК особам, направленим у порядку розподілу на роботу в іншу місцевість, жиле приміщення за місцем роботи надається поза чергою. Чинним законодавством не передбачено, що та обставина, що їм в межах строку, поки вони вважалися молодими фахівцями, не було надане жиле приміщення, позбавляє їх цих пільг, якщо вони продовжують працювати за місцем призначення за розподілом.

Пунктом 32 Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22.08.96 № 992, зокрема, визначено, що випускники, яких не було забезпечено житлом, згідно з угодою, і які продовжують працювати за призначенням, мають право на позачергове одержання житла незалежно від терміну роботи за цим призначенням.

44. Оскільки за змістом ст. ст. 64, 65 ЖК наймач і члени сім’ї, що проживають разом з ним, набувають право користування одним жилим приміщенням у будинку державного або громадського житлового фонду, особа, яка вселилась до наймача як член сім’ї, не набуває права користування займаним ним жилим приміщенням, якщо ця особа зберігає за собою право користування іншим жилим приміщенням у будинку державного чи громадського житлового фонду або якщо є інші докази того, що вона при цьому не змінювала свого постійного місця проживання.

Виходячи з положень Конституції про гарантію громадянам свободи пересування і вільного вибору місця проживання, самі по собі наявність чи відсутність прописки не можуть бути підставою як для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка вселилася до наймача, так і для відмови у визнанні за нею такого права.

45. За змістом ст. 54 ЖК право наймача на вивільнене жиле приміщення в квартирі, в якій проживало декілька наймачів, виникає і в тому разі, коли це приміщення було самовільно переобладнане в ізольовану квартиру.

Ізольоване жиле приміщення, що звільнилося в такій квартирі, надається тому з наймачів, які проживають в ній, який потребує поліпшення житлових умов, незалежно від того чи перебуває він на квартирному обліку або часу перебування на цьому обліку. Тільки при відсутності такого наймача або відсутності його прохання про передачу приміщення воно може бути передано іншому з них.

46. Враховуючи, що за ст. 112 ЖК наймачі жилих приміщень в будинках державного або громадського житлового фонду підлягають виселенню з наданням іншого благоустроєного жилого приміщення, якщо будинок (жиле приміщення) загрожують обвалом, незалежно від того, чи перебувають вони на черзі на поліпшення житлових умов, слід вважати, що при невиконанні цього обов’язку по відселенню організацією або виконавчим комітетом рад, яким належить будинок, зазначений наймач має право пред’явити позов до них про надання жилого приміщення.

47. Згідно з ст. 50 ЖК жиле приміщення, що надається громадянам для проживання, має бути благоустроєним стосовно до умов даного населеного пункту, відповідати встановленим санітарним і технічним вимогам.

Тому сама по собі згода громадянина прийняти за ордером для поліпшення житлових умов квартиру в незакінченому будівництвом будинку і погодження на закінчення будівництва квартири своїми силами не є підставою для виселення його з сім’єю з жилого приміщення, яке він має звільнити в зв’язку з поліпшенням житлових умов до закінчення будівництва і прийняття будинку в експлуатацію та включення до складу житлового фонду.

48. Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 12.09.91 «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР» довпорядкування законодавством України списків підприємств, установ, організацій найважливіших галузей народного господарства України, з жилого фонду яких допускається виселення на підставі ст. 114 ЖК з наданням іншого жилого приміщення працівників, які після одержання житла в зв’язку з роботою припинили трудові відносини в зв’язку із звільненням за власним бажанням без поважних причин, або за порушення трудової дисципліни, або вчинення злочину, при вирішенні питання про виселення з цих підстав можуть застосовуватися акти законодавства колишнього СРСР щодо зазначених списків.

49. Виходячи з офіційного характеру заходів запобігання і громадського впливу, які мають передувати виселенню наймача або членів його сім’ї на підставі ст. 116 ЖК без надання іншого жилого приміщення, відповідно до правил ст. 29 ЦПК про допустимість засобів доказування, факт застосування заходів запобігання судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, виконавчими комітетами, іншими уповноваженими органами, а заходів громадського впливу — органами самоорганізації населення (будинкові, вуличні, квартальні комітети, товариські суди тощо), повинні підтверджуватися письмовими доказами.

50. Правила ст. 116 ЖК про виселення за неможливістю сумісного проживання не поширюються на учасників спільної власності на жилі будинки чи квартири.

У таких випадках захист прав учасника спільної власності може здійснюватися іншим способом, передбаченим ст. 6 ЦК, наприклад, покладенням зобов’язання усунути перешкоди у користуванні зазначеним майном, відшкодуванням моральної шкоди.

51. Згідно з ч. 2 ст. 123 ЖК до користування службовими жилими приміщеннями застосовуються правила про договір найму жилого приміщення (крім правил, передбачених цією і іншими статтями ЖК), в тому числі правила ст. 64 ЖК про права і обов’язки членів сім’ї наймача і ст. 109 ЖК про те, що виселення із займаного жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду допускається лише з підстав, установлених законом.

Крім випадків, передбачених ст. ст. 110, 111, 112, 116, 117 ЖК, наймач службового жилого приміщення і члени його сім’ї можуть бути виселені з цього приміщення тільки при припиненні трудових відносин, в зв’язку з якими це приміщення надавалося (ст. ст. 124, 125 ЖК).

52. Правила ст. 129 ЖК про те, що на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу, не означають, що на ці правовідносини поширюються положення ст. 117 ЖК про наслідки визнання ордера недійсним. Глава 2 ЖК про користування жилими приміщеннями в будинках державного і громадського житлового фонду, в якій знаходиться ст. 117, і глава 4 ЖК про користування гуртожитками регулюють не аналогічні правовідносини, і в главі 4 ЖК немає посилань на те, що на правовідносини, які нею регулюються, поширюються норми глави 2 ЖК. Немає підстав й для висновку про їх поширення.

Як і користування гуртожитками, ЖК окремо в главі 3 регулює користування службовими жилими приміщеннями, але на відміну від норм цієї глави у главі 4 не передбачено, що до користування гуртожитками застосовуються правила про договір найму жилого приміщення і в тому числі правила ст. 117 ЖК.

53. При вирішенні спорів, пов’язаних з користуванням жилими приміщеннями в будинках і квартирах, належних громадянам на праві приватної власності (про виселення, право користування тощо), слід виходити з норм глави 6 розділу III Житлового кодексу України про користування жилими приміщеннями в будинках (квартирах) приватного житлового фонду.

Норми глави 2 цього розділу ЖК про користування жилими приміщеннями в будинках державного і громадського житлового фонду до житлових відносин у приватному житловому фонді застосовуються у випадках, коли у главі 6 ЖК є посилання на них (ст. 116 ЖК щодо виселення членів сім’ї власника, які не є учасниками спільної власності на дане житло) або коли схожі житлові відносини не врегульовані нормами глави 6 і застосування до них норм глави 2 не суперечить їх змісту (наприклад ст. 98 ЖК про судовий порядок виселення тимчасових жильців).

Передбачені ст. 168 ЖК обмеження на розірвання договору найму жилого приміщення у приватному житловому фонді на вимогу власника (наймодавця) не є порушеннями закону про захист права власності. Власник не може бути протиправно позбавлений правом власності або обмежений у цьому праві. У даному ж разі власник сам розпорядився майном на умовах, встановлених законом, таке здійснення власником свого права приватної власності відповідає ст. 19 Закону України «Про власність» і не може вважатися порушенням його прав.

Тому посилання лише на те, що позивач є власником жилого приміщення, який має охоронюване законом право володіння, користування і розпорядженням належним йому майном, не може бути підставою для виселення наймача.

Не є підставою для виселення членів сім’ї власника жилого будинку (квартири), в тому числі і колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи (осіб), оскільки їх право користування жилим приміщенням врегульоване житловим законодавством, за яким ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (ч. 3 ст. 9 ЖК України). 

55. Встановлення чинним законодавством оплати наймачем жилого приміщення всієї корисної площі квартири не змінює правил ст. 104 ЖК, за якими питання про можливість зміни договору найму жилого приміщення на вимогу члена сім’ї наймача може вирішуватися, виходячи лише з розміру жилої площі.

При визначенні кола осіб, які мають право користуватися жилим приміщенням, проживання дитини в другого з батьків не може вважатись передбаченим п. 3 ст. 71 ЖК поміщенням на виховання до родичів дітей, за якими зберігається жиле приміщення.

56. При прийнятті позовних заяв про визнання безпідставною відмову у приватизації жилого приміщення державного житлового фонду слід виходити з того, що ці позови за своїм характером відносяться до вимог, що не підлягають оцінці (йдеться про реалізацію наданого громадянам соціального права) і оплачуються державним митом за ставками, передбаченими підпунктом «д» п. 1 ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито».

Оскільки за ст. 1 Закону «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизацією є відчуження державного житлового фонду на користь громадян України, а за п. 5 ст. 5 цього Закону кожний громадянин України має право приватизувати займане ним житло в межах номінальної вартості житлового чеку або з частковою доплатою один раз, при визначенні кола членів сім’ї, які мають право на приватизацію або згода яких необхідна для приватизації жилого приміщення, члени сім’ї наймача, які не є громадянами України або які вже використали право на приватизацію житла, не повинні враховуватися.

57. Вирішуючи спори про приватизацію жилих приміщень у будинках державного житлового фонду, слід мати на увазі, що Законом України від 05.02.97 внесені зміни до Закону «Про приватизацію державного житлового фонду» і п. 1 ст. 2 цього Закону в новій редакції передбачено, що об’єктом приватизації можуть бути не лише квартири, але й кімнати у квартирах та одноквартирні будинки, де мешкають два і більше наймачів.

Необхідно також враховувати, що викладений у п. 2 ст. 2 Закону «Про приватизацію державного житлового фонду» (в редакції Закону від 22.02.94) перелік жилих приміщень, що не підлягають приватизації, є вичерпним, та, що за змістом цієї норми термін «закритих» стосується лише військових поселень, а до територій підприємств (установ та організацій) він ніякого відношення немає. У цій нормі щодо підприємств йдеться про жилі приміщення, розташовані на земельній ділянці, наданій для розміщення підприємства, установи, організації (її виробничих, адміністративно-побутових будівель, інших споруд), а не по території, яку підприємство (установа, організація) обслуговує, чи на якій розташований цілісний майновий комплекс підприємства. Маються на увазі жилі приміщення, розташовані на території будь-яких підприємств в межах їх розміщення.

58. Згідно з п. 9 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (в редакції Закону від 22.02.94) в разі банкрутства підприємства, зміни форми власності або ліквідації підприємства, установи, організацій, у повному господарському віданні яких перебуває житловий фонд, останній (крім гуртожитків) одночасно передається у комунальну власність відповідних міських, селищних, сільських рад у відповідності з Положенням про порядок передачі в комунальну власність загальнодержавного житлового фонду, що перебував у повному господарському віданні або в оперативному управлінні підприємств, установ та організацій, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 06.11.95 № 891.

Оскільки зазначеним Законом визначено правонаступника цього житлового фонду, у разі банкрутства, припинення діяльності підприємства, установи, організації внаслідок ліквідації або приватизації функції власника житлового фонду переходять до відповідної ради (її виконавчих органів) незалежно від часу закінчення оформлення акта його приймання-передачі, в тому числі обов’язки по виконанню умов договору найму жилого приміщення, право заявлення вимог про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, тощо.

59. Глава 6 ЖК (в редакції Закону від 06.05.93) однаково регулює користування жилими будинками громадян, що є в їх приватній власності, і користування належними їм на праві приватної власності квартирами.

Схожість відносин приватної власності на жилі будинки і відносин приватної власності на квартири дозволяє при вирішенні спорів про право власності на квартири використовувати деякі роз’яснення, дані Пленумом Верховного Суду України у постанові від 04.10.91 № 7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» (із змінами, внесеними постановою Пленуму від 25.12.92 № 13), наприклад, можливості в окремих випадках з врахуванням конкретних обставин присудити учаснику спільної власності, що виділяється, грошову компенсацію за його частку у спільній власності й при відсутності його згоди на це, про порядок визначення дійсної вартості квартири.

Відповідно до правил ст. 156 ЖК члени сім’ї власника квартири (в тому числі у ЖБК), які не є учасниками спільної власності на неї, користуються такими ж правилами і обов’язками, як і члени сім’ї власника жилого будинку. Зокрема, вони не можуть вимагати встановлення порядку користування приміщенням у квартирі, що є повноваженнями власників, але вони мають право вимагати від власника усунення перешкод у користуванні квартирою.

60. Чинне законодавство не передбачає заборони на відчуження учасником спільної часткової власності на квартиру своєї частки з додержанням правил ст. 114 ЦК про право привілеєвої купівлі частки в спільній власності інших її учасників.

Згідно з роз’ясненнями Пленуму Верховного Суду України, що дані у п. 14 постанови від 22.12.95 № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», квартира, яка є спільною сумісною чи спільною частковою власністю, на вимогу учасника (учасників) цієї власності підлягає поділу в натурі, якщо можливо виділити сторонам ізольовані жилі та інші приміщення з самостійними виходами, які можуть використовуватися як окремі квартири або які можна переобладнати в такі квартири. У протилежному випадку може бути встановлено порядок користування приміщеннями квартири, якщо про це заявлено позов.

Відповідно до ст. 113 ЦК суд може визначити порядок користування жилим приміщенням між учасниками спільної власності на квартиру, які проживають у ній, і в тому разі, коли кожному з них не може бути виділено ізольоване приміщення.

Вимоги про встановлення порядку користування учасника спільної власності, який не проживає в квартирі, можуть бути задоволені, якщо є можливість надати йому, відповідно до його, частки ізольоване жиле приміщення або коли інші учасники спільної власності перешкоджають продовженню користування приміщенням.

61. Положення ст. 41 Конституції України про те, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, не виключають можливості застосування ст. 145 ЦК.

Встановлені цією нормою закону обмеження на витребування власником майна від добросовісного набувача не можуть розглядатися як протиправне позбавлення власності. Охороняючи право особи, яка, набуваючи за плату майно, не знала і не могла знати, що продавець не мав права відчужувати майно, яке вибуло із володіння власника не поза його волею або продавалося за судовим рішенням, дана норма не позбавляє власника можливості захистити своє право іншим шляхом (ст. 6 ЦК). 

Згідно зі ст. 41 Конституції використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Тому якщо власник учасник спільної власності будинку зведенням будівель і споруд порушує права інших власників (учасників спільної власності) чи інших осіб, в тому числі погіршує для них екологічну ситуацію, вони відповідно до ст. ст. 55, 124 Конституції, інших відповідних актів законодавства, мають право заявляти в суді вимоги про знесення цих будівель і споруд або усунення іншим шляхом допущених порушень, незалежно від того, чи з належного дозволу або без нього зводились споруди.

62. При визначенні часток у спільній сумісній власності подружжя або членів сім’ї на жилий будинок належить виходити з дійсної вартості цього будинку і будівель, що є його приналежністю як головної речі. Визначені в такий засіб частки в наступному можуть змінюватися лише за умов, передбачених ст. 119 ЦК, а не внаслідок спорудження нових будівель або поліпшення існуючих.

Оформлення на ім’я одного з подружжя правовстановлюючих документів на нажите в період шлюбу майно не включає його права пред’явлення позову до другого з подружжя про поділ між ними цього майна.

63. У справах про виключення з акту опису майна, набуття права власності, що потребує відповідного оформлення (нерухоме майно, автотранспортні засоби тощо), при вирішенні питання про обґрунтованість позовних вимог показання свідків відповідно до вимог ст. 29 ЦПК, не можуть прийматися до уваги.

Конфіскація автомобіля як знаряддя злочину за вироком суду відносно одного з подружжя не позбавляє права другого з подружжя звернутися до суду з позовом про виключення з опису його частки в цьому майні, якщо воно нажите в період шлюбу і не залишилось на його частку в спільному майні подружжя іншого майна.

64. Розглядаючи позови спадкоємців про визнання за ними права на частку спадкового майна, а свідоцтва про право на спадщину недійсним щодо цієї частки суд має враховувати дотримання позивачем, як передбаченого ст. 549 ЦК України шестимісячного строку на прийняття спадщини, так і встановленого ст. 71 цього Кодексу загального строку позовної давності для звернення з вимогами про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину.

Якщо пропущений шестимісячний строк не буде продовжений, посилання на пропуск строку, встановленого ст. 71 ЦК, не потрібне, оскільки для вирішення безпідставних вимог строку давності не встановлено.

У тих випадках, коли строк на прийняття спадщини судом було продовжено, перебіг строку позовної давності на визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину починається з дня прийняття спадщини, а якщо вона не була прийнята протягом продовженого строку, — з наступного після закінчення цього строку дня.

Встановлений ст. 549 ЦК строк не є процесуальним і тому при відсутності підстав для його продовження заяви вирішуються по суті, а не залишаються без розгляду.

65. Відповідно до п. 1 ст. 549 ЦК і прийняття спадщини може підтверджуватися діями спадкоємців, які за своїм характером свідчать, що в шестимісячний строк з дня відкриття спадщини вони фактично вступили в управління або володіння спадковим майном. Разом з тим само по собі проживання в іншій частині будинку, поділеного в натурі, зберігання відсутньою особою прописки у спадковій частині будинку не є такими діями.

Оскільки за ст. 564 ЦК вклади у відповідних кредитних установах переходять до спадкоємців на загальних підставах тільки у випадках відсутності спеціального розпорядження спадкодавця щодо вкладу на випадок смерті, одержання вкладу за заповідальним розпорядженням не можна вважати дією про фактичний вступ в управління або володіння іншим майном спадкодавця.

66. Роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, викладені у п. 5 постанови від 04.10.91 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян на жилий будинок» (із змінами, внесеними постановою Пленуму від 25.12.92 № 13) щодо збільшення частки одного з подружжя в разі визнання спільною власністю подружжя належного одному з них майна, яке істотно збільшилося у своїй цінності за час шлюбу внаслідок трудових або грошових затрат другого з них або їх обох, не стосується випадків, коли один із спадкоємців після смерті спадкодавця капітально відбудував будинок чи іншим чином істотно збільшив його цінність.

У цих випадках зазначений спадкоємець залежно від обставин справи має право на підставі ст. 469 ЦК вимагати від інших спадкоємців відшкодування безпідставно збереженого ними. Разом з тим відповідно до правил ст. 119 ЦК про наслідки надбудови, прибудови або перебудови будинку, що є спільною частковою власністю, при наявності передбачених ними умов, а також з врахуванням конкретних обставин справи, суд може, відповідно, змінити частки спадкоємців у праві власності на будинок.

67. Вирішуючи питання про правонаступництво спадкоємців в укладених спадкодавцем угодах (наприклад, в договорах — підряду про наступну купівлю майна), слід виходити з норм ст. 223 ЦК, згідно з якою зобов’язання припиняється смертю боржника, якщо виконання не може бути проведене без особистої участі кредитора, у зв’язку зі смертю кредитора — якщо виконання проводиться особисто для кредитора. У тому разі, коли виконання не пов’язано з особою боржника або кредитора, їх спадкоємці можуть бути правонаступниками в цих зобов’язаннях.

Смерть особи, яка провела відчуження належного їй жилого будинку за договором довічного утримання, не виключає права її спадкоємців заявити позов про розірвання договору з тих підстав, з яких такі вимоги міг заявити спадкодавець, або про визнання його недійсним з передбачених законом підстав.

За змістом чинного законодавства про спадкове право до спадкоємців переходить не лише відповідальність по боргах спадкодавця, а і його право на заявлення вимог про виконання боргових зобов’язань чи повернення майна.

68. При визначенні, яке майно, що є в подружжя, є їх спільною сумісною власністю, слід виходити з того, що відповідно до ст. ст. 22, 25, 27, 28 КпШС до їх спільної сумісної власності може належати нажите ними в період шлюбу рухоме або нерухоме майно, що за Законом України «Про власність» є об’єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, яке може бути визнане власністю кожного з них), а також майно, що належало кожному з подружжя, визнане спільною сумісною власністю за шлюбним контрактом або визнане такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу воно істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох.

69. При прийнятті заяв про усиновлення, які розглядаються в порядку окремого провадження, необхідно перевіряти відповідність їх оформлення вимогам ст. 265 ² ЦПК і Порядку передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянами України та іноземними громадянами і здійснення контролю за умовами їх проживання у сім’ях усиновителів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.07.96 № 775. Зокрема, до заяви обов’язково має бути додано висновок органу опіки і піклування (відповідного відділу освіти) про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини, а у разі усиновлення одним з подружжя — також письмова згода на це другого з подружжя, а при усиновленні іноземними громадянами, крім того, — дозвіл Центру по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України.

При підготовці справи до судового розгляду суд вирішує питання про участь в ній як заінтересованих осіб відділу освіти (районної, районної у містах Києві чи Севастополі державної адміністрації, міських чи районних у містах виконавчих комітетів) за місцем проживання дитини і Центру по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України (якщо справу порушує іноземний громадянин), які подають зазначені у ст. 265 ³ ЦПК і в Порядку документи, що підтверджують доцільність усиновлення.

При розгляді справи суд повинен, зокрема, з’ясувати, чи може бути заявник усиновителем, чи користується він переважним правом на це, чи є, відповідно до законодавства, дитина суб’єктом усиновлення, чи відповідає висновок органу опіки і піклування і дозвіл на усиновлення необхідним для усиновлення умовам.

Законодавство України не регулює окремо питання про усиновлення громадянами України дітей, які є іноземними громадянами і проживають на території України. Тому в таких випадках питання про усиновлення має вирішуватися судом за загальними правилами гл. 14 КпШС.

У цих випадках копії рішення суд надсилає відділу реєстрації актів громадянського стану за місцем винесення цього рішення і суду, який вирішував справу про усиновлення.

Оскільки норми закону про визнання усиновлення недійсним і про скасування усиновлення поширюються на випадки усиновлення за рішенням суду, це рішення при задоволенні зазначених вимог фактично втрачає силу, про що суд має зазначити в рішенні про задоволення цих вимог.

70. Встановлене ч. 1 ст. 124 КпШС загальне правило про недопустимість скасування усиновлення, якщо до моменту пред’явлення такої вимоги усиновлений досяг повноліття, не можна поширювати на вимоги про визнання усиновлення недійсним, оскільки обмеження в строках на вимогу, що випливають із шлюбних сімейних відносин застосовується, відповідно до змісту ст. 9 КпШС, тільки у випадках, коли строк для захисту порушеного в них права прямо передбачено законодавством України.

71. Відповідно до правил ст. 145 КпШС опікун не вправі без дозволу органів опіки і піклування укладати мирові угоди в справах, в яких йдеться про покладення на підопічного зобов’язань, що виходять за межі побутових угод, зокрема, у справах про зобов’язання з договорів, що потребують нотаріального посвідчення і спеціальної реєстрації, а також коли йдеться про відмову від належних підопічному майнових прав, поділ майна і поділ або обмін жилої площі, видачу письмових зобов’язань тощо.

72. Згідно зі ст. 46 ЦК недодержання простої письмової форми угоди тягне за собою її недійсності тільки у випадках, прямо передбачених законом, а в інших випадках — лише позбавляє сторони права в разі спору посилатися для підтвердження угоди на показання свідків. Інші, ніж показання свідків, засоби доказування можуть у таких випадках прийматися судом до уваги (наприклад, на підтвердження наявності договору купівлі-продажу може бути прийнята до уваги розписка про одержання за майно грошей).

73. Оскільки застава є способом забезпечення зобов’язань, щоб бути такими, вона має укладатися у формі, передбаченій ст. 13 Закону України «Про заставу», тобто в письмовій формі.

У випадках, коли предметом застави є нерухоме майно, транспортний засіб, космічний об’єкт, товари в обороті або у переробці, договір застави повинен бути нотаріально посвідчений на підставі відповідних правовстановлюючих документів.

Виходячи з того, що за ст. 16 зазначеного Закону право застави у випадках обов’язковості нотаріальної форми договору, виникає з моменту нотаріального посвідчення цього договору, на цей договір не можуть поширюватись правила ч. 2 ЦК щодо випадків можливого визнання дійсним договору, укладеного без додержання обов’язкового для нього нотаріального оформлення.

74. Правила ст. 238, 239 ЦК про відповідальність продавця за відсудження проданої речі у покупця не означають, що продавець несе відповідальність перед покупцем з підстав втрати ним права власності на придбане майно лише в цих випадках.

Згідно зі ст. 225 ЦК право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові. Якщо продавець не є власником, покупець набуває права власності лише в тих випадках, коли згідно зі ст. 145 ЦК власник не вправі витребувати від нього майно.

У тому разі, коли покупець доведе, що куплене у продавця майно вилучене в нього або повернена ним власнику відповідно до ст. 145 ЦК, він має право вимагати визнання на підставі ст. 48 ЦК договору купівлі-продажу недійсним і повернення йому сплаченої грошової суми.

75. У тих випадках, коли на підставі переданих власником квартири документів (про право власності на квартиру, технічний паспорт, паспорт власника тощо), самої квартири іншій особі для укладення за усним дорученням договору оренди, а остання, видаючи себе за власника, уклала договір купівлі-продажу квартири і зникла, власник з підстав, що ця особа обманула його і без уповноважень, не будучи власником квартири, продала її, може вимагати визнання договору купівлі-продажу недійсним на підставі ст. 48 ЦК.

При добросовісності покупця цей договір може бути визнаний недійсним у тому разі, коли згідно зі ст. 145 ЦК власник в праві витребувати від нього майно.

При задоволенні позову про визнання договору купівлі-продажу недійсним сплачені покупцем за будинок гроші стягують з особи, яка їх одержала при незаконному продажу. Якщо таку особу не буде встановлено, ці гроші стягуються з власника, який допустив недбалість при передачі документів і квартири для здачі її в оренду і через цю недбалість призвів покупця до збитків.

76. Відповідно до ст. 58 ЦК суд обмежується постановленням рішення недійсним, коли ним встановлено, що оспорена угода була мнимою, тобто укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки.

Якщо ж суд встановить, що оспорена угода є удаваною, укладеною з метою приховання іншої угоди (наприклад, договір дарування приховує купівлю-продаж), суд, визнаючи укладену сторонами угоду недійсною, разом з тим постановляє, що між сторонами була укладена угода, яка приховувалась, і застосовує правила, що регулюють цю угоду.

77. Оскільки придбання майна з прилюдних торгів є фактично угодою про купівлю-продаж сторонами, в якій є боржник і набувач, визнання прилюдних торгів недійсними, в тому числі свідоцтва про придбання майна при залишенні майна набувачем за собою, коли торги не відбулися, може мати місце в позовному провадженні як з підстав, передбачених ст. 199 ЦПК, так і відповідно до загальних норм ЦК про недійсність угод.

78. При розгляді позовів до Державного експортно-імпортного банку України про видачу грошового вкладу, що вносився на рахунок позивача в Банк зовнішньоекономічної діяльності СРСР, необхідно мати на увазі, що Україна прийняла на себе зобов’язання по внутрішньому боргу Уряду колишнього СРСР в межах залишку вкладів в ощадних банках, випущених і непогашених позик 1982 і 1990 р. р., щодо сум компенсацій на внески громадянам по довгострокових договорах страхування, іншої заборгованості Держбанку СРСР по коштам, використаними для фінансування витрат Союзного бюджету.

Витрати по обслуговуванню цього внутрішнього боргу колишнього Союзу РСР провадяться Україною за рахунок державного бюджету. Порядок і форми виконання цих зобов’язань через ощадні банки визначаються відповідно до Законів України від 16.09.92 «Про державний внутрішній борг України», від 21.11.96 «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України» (зі змінами, внесеними Законом від 17.01.97), інших нормативно-правових актів України.

Державний експортно-імпортний банк України не є правонаступником Банку зовнішньоекономічної діяльності СРСР і зобов’язань по боргам останнього Україна на себе не приймала. Тому на цей банк України може бути покладено обов’язок виплатити суми, внесені на ім’я позивача в Банк зовнішньоекономічної діяльності СРСР, якщо від останнього зазначені внески поступили на рахунок його структурних підрозділів на Україні, які були включені до складу Державного експортно-імпортного банку України.

Компенсація заощаджень громадян, поміщених у облігації Державної цільової безпроцентної позики СРСР 1990 р., облігації Державної внутрішньої виграшної позики 1982 р., державні казначейські зобов’язання СРСР, сертифікати Ощадного банку СРСР, проводиться виключно в грошовій формі в строки і в порядку, визначених Кабінетом Міністрів України.

79. При вирішенні спорів про платежі, пов’язані із застосуванням цін і тарифів на певну продукцію, товари і послуги, на які поширюється державне регулювання цін, необхідно враховувати, що таке регулювання провадиться і здійснюється в межах і органами, визначеними затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.96 Повноваженням центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін і тарифів на окремі види продукції, товарів і послуг.

За цими повноваженнями, наприклад, Мінфін за погодженням з Мінекономіки та Національним банком затверджує ціни на дорогоцінні метали у виробах і брухті та дорогоцінне каміння, що скуповується у населення; Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації встановлюють граничні розміри плати за проживання робітників і службовців у гуртожитках, розмір плати за послуги, які надаються медичними витверезниками при органах внутрішніх справ громадянам у нетверезому стані.

80. Положення п. 21 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним із виконанням ним трудових обов’язків (надалі — Правил відшкодування), про те, що у випадках, коли ушкодження здоров’я настало з вини кількох власників, відшкодування шкоди провадиться кожним власником відповідно до ступеня їх вини, стосується і випадків ушкодження здоров’я в зв’язку з професійним захворюванням.

На підприємствах вугільної промисловості згідно з п. 12.27 Угоди по тарифам, трудовим і соціальним гарантіям між Держвуглепромом і галузевими профспілками вугільної промисловості (від 12.02.92 з доповненнями та змінами від 10.09.92, 22.10.93 і 09.12.93) оформлення всіх необхідних документів і виплата одноразової допомоги і компенсації, а також суму відшкодування шкоди внаслідок профзахворювання провадиться працівникові (сім’ї померлого) за останнім місцем його роботи. У справах про зазначені виплати суд не розглядає регресних вимог відповідача до інших підприємств.

81. Відповідно до змісту п. 25 Правил відшкодування передбачене ним положення про те, що у разі повторного ушкодження здоров’я середньомісячний заробіток за бажанням потерпілого обчислюється за відповідні періоди, що передували першому або повторному ушкодженню здоров’я, може застосовуватися і у випадках, коли, згідно з п. 12.37 Угоди по тарифам, трудовим і соціальним гарантіям між Держвуглепромом і галузевими профспілками вугільної промисловості, для обчислення розмірів відшкодування шкоди на бажання потерпілого, береться середній заробіток по відповідній професії (посаді) з врахуванням присвоєного розгляду на підприємстві потерпілого на момент виплати (за календарний місяць, що передував місяцю, в якому встановлена стійка втрата потерпілим професійної працездатності).

При продовженні виплати за судовими рішеннями середній заробіток підлягає коригуванню, відповідно до п. 22 Правил, з урахуванням підвищення розміру мінімальної заробітної плати, тарифних ставок, посадових окладів працівників підприємства або індексації доходів відповідно до чинного законодавства.

82. Згідно зі ст. 11 Закону «Про охорону праці» у разі смерті працівника внаслідок ушкодження здоров’я, пов’язаного з виконанням ним трудових обов’язків, одноразова допомога надається його сім’ї, склад якої, відповідно до п. 34 Правил відшкодування підтверджується довідкою житлово-експлуатаційної організації або сільської (селищної) Ради чи іншими документами.

Зазначені нормативно-правові акти так само, як і ст. 456 ЦК, не обмежують склад сім’ї потерпілого, зокрема, особами, які перебували у шлюбі з потерпілим. Більш того, вони передбачають можливість відшкодування частини втраченого заробітку будь-яким непрацездатним утриманцем потерпілого. Тому є підстави вважати, що такими членами сім’ї потерпілого є й особа, з якою він проживав без реєстрації шлюбу.

За пп. 12, 13 Правил відшкодування потреба у витратах на ліки, лікування, протезування потерпілого, санаторно-курортне лікування, придбання речей догляду за потерпілим визначається висновками МСЕК, а розмір витрат на них (крім протезів з дорогоцінних металів) визначається на підставі рецептів лікарів, довідок або рахунків про їх вартість.

83. Особа, якій на підставі чинних до 18.07.94 норм Правил відшкодування визначено розмір відшкодування втраченого заробітку з врахуванням ступеня вини потерпілого, має право вимагати визначення розміру цього відшкодування не за правилами змішаної відповідальності на період з 18.07.94.

Пункт 20 зазначених Правил, який передбачав врахування при визначенні розміру втраченого заробітку ступеня вини потерпілого через порушення ними правил безпеки, виключено з Правил на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 18.07.94 № 492.

Зазначені положення Правил, а також їх положення про те, що при визначенні розміру втраченого заробітку не зараховується пенсія по інвалідності, інші пенсії, заробіток (доходи), стипендія, які одержує потерпілий після ушкодження здоров’я, поширюються лише на випадки, коли в цьому є вина власника (уповноваженого ним органу), з яким потерпілий перебував на час заподіяння шкоди у трудових відносинах. Коли шкоду заподіяно лише з вини інших осіб, розмір відшкодування визначається відповідно до ст. 457 ЦК.

Роботодавець не несе відповідальності за ушкодження здоров’я, заподіяне його працівникові на шляху на роботу або з роботи, якщо в цьому не було його вини.

84. Оскільки вимоги про визнання необґрунтованою відмову у складенні акта про нещасний випадок на виробництві чи визнання неправильним його змісту і вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я при виконанні ним трудових обов’язків, є взаємопов’язаними, вони можуть відповідно до ст. 144 ЦПК вирішуватися в одному провадженні.

85. При вирішенні спорів про відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров’я, слід мати на увазі, що відповідно до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» громадянам, віднесеним до категорії осіб, які постраждали внаслідок цієї катастрофи (п. 1 ст. 14) і визнані інвалідами, та сім’ям, які втратили годувальника з числа осіб, віднесених до учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС та смерть яких пов’язана з Чорнобильською катастрофою, завдана цим шкода відшкодовується призначенням державної пенсії та виплатою додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров’ю, та щомісячної компенсації сім’ї за втрату годувальника.

Особи, віднесені до категорії 2 (п. 2 ст. 14), але не визнані інвалідами, мають право на відшкодування у встановленому законодавством порядку втраченого заробітку, який вони мали до ушкодження здоров’я, якщо захворювання або каліцтво, що виникли у зв’язку з виконанням робіт, пов’язаних з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС, призвели до стійкої втрати професійної працездатності, що встановлено уповноваженою медичною комісією (п. 8 ст. 21). У таких випадках причинний зв’язок між захворюванням, пов’язаним із Чорнобильською катастрофою, і стійкою втратою працездатності громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, визнається встановленим, якщо його підтверджено під час стаціонарного обстеження постраждалих уповноваженою медичною комісією не нижче обласного рівня або спеціалізованими медичними установами Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України, які мають ліцензію Мінздраву України (ст. 12).

Під встановленим законодавством порядком відшкодування в зазначених випадках втраченого заробітку слід, зокрема, розуміти порядок його відшкодування, передбачений Законом України «Про охорону праці», Цивільним кодексом України і затвердженими відповідно до них Кабінетом Міністрів України Правилами відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків.

86. При розгляді вимог про виплату на підставі ч. 6 ст. 23 Закону «Про міліцію» одноразової допомоги працівнику міліції в разі каліцтва, одержаного ним при виконанні службових обов’язків, а також інвалідності, що настала у період проходження служби або не пізніше як через 3 місяці після звільнення зі служби чи після закінчення цього строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце у період проходження служби, слід мати на увазі, що відповідно до ст. 3 Постанови Верховної Ради України від 25.12.90 «Про порядок введення в дію Закону Української РСР «Про міліцію» ст. 23 цього Закону набрала чинності після прийняття Положення про порядок і умови державного страхування працівників міліції.

Передбачене цією постановою Положення про порядок і умови державного обов’язкового особистого страхування осіб рядового, начальницького та вільнонайманого складу органів і підрозділів внутрішніх справ України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.91 № 59 (у редакції його постанови від 19.11.92 № 627), окремо визначає розмір одноразової допомоги для випадків загибелі (смерті) поранення (контузії, травми, каліцтва), захворювання, одержаних при виконанні службових обов’язків, пов’язаних із безпосередньою участю в охороні громадського порядку і громадської безпеки, боротьбі зі злочинністю, і розмір одноразової допомоги у випадках, не пов’язаних безпосередньо із зазначеною участю.

Ці виплати проводяться відповідними органами страхування, яким МВС перераховує страхові платежі, і ці органи в разі спору є належними відповідачами.

88. У справах про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, постанова органів Державної автомобільної інспекції про обставини цієї пригоди, дії і вину її учасників є одним з доказів, який оцінюється судом за правилами ст. 62 ЦПК.

Згідно зі ст. 31 ЦПК для суду, який розглядає цивільну справу, є обов’язковим лише вирок суду в кримінальній справі, що набрав законної сили, в питаннях, чи мали місце дії, про правові наслідки яких йдеться в цивільній справі, та чи вчинені вони даною особою.

89. Якщо позов про відшкодування шкоди, заподіяної при зіткненні автотранспортних засобів різних володільців (іншій особі, а не володільцю), пред’явлено до одного із володільців цих засобів, суд, виходячи з того, що в таких випадках перед потерпілими володільці цих засобів несуть солідарну відповідальність, має роз’яснити позивачеві його право заявити зазначені вимоги і до інших володільців джерел підвищеної небезпеки.

У тому разі, коли позивач не заявив про притягнення до участі в справі інших володільців як співвідповідачів, суд може з своєї ініціативи притягти їх до участі у справі як третіх осіб на стороні відповідача і з врахуванням вибору позивача відповідно до ст. 175 ЦК покласти обов’язок по відшкодуванню шкоди на обраного позивачем боржника по солідарному обов’язку, який після виконання солідарного зобов’язання має право зворотної вимоги до кожного з решти володільців джерел підвищеної небезпеки.

90. Відповідно до ст. 453 ЦК суд визначає спосіб відшкодування шкоди, заподіяної майну особи. Тому при відсутності можливості задовольнити вимоги позивача про відшкодування шкоди в натурі суд не відмовляє в позові, а зобов’язує особу, відповідальну за шкоду, повністю відшкодувати заподіяні збитки.

91. Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України у п. 16 постанови від 01.11.96 № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», матеріальна та моральна шкода, заподіяна при здійсненні правосуддя, відшкодовується державою лише безпідставно заслуженій особі в разі скасування вироку як неправосудного.

Оскільки ст. 62 Конституції України і Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» вичерпно визначено випадки, підстави і порядок відшкодування шкоди, завданої при здійсненні правосуддя, до якої не віднесено шкоди, що виникла внаслідок здійснення правосуддя в цивільних справах, заяви про відшкодування такої шкоди, відповідно до п. 1 ст. 136 і п. 1 ст. 227 ЦПК не підлягають судовому розгляду.

92. Згідно з ч. 1 ст. 440 ¹ ЦК моральна (немайнова) шкода, заподіяна громадянину або організації діяннями іншої особи, яка порушила їх законні права, відшкодовується особою, яка заподіяла шкоду, якщо вона не доведе, що моральна шкода заподіяна не з її вини. Тому у випадках, коли встановлено, що відсутня вина заподіювача моральної шкоди, на нього не може бути покладено обов’язок по відшкодуванню моральної шкоди, якщо інше прямо не передбачено законом.

Цьому положенню відповідають роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, дані у п. 10 постанови від 31.03.95 № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», про те, що в разі заподіяння особі моральної шкоди неправомірними винними діями кількох осіб, розмір відшкодування визначається з урахуванням ступеня вини кожної з них; на осіб, які заподіяли шкоду спільно (взаємопов’язаними, сукупними діями або діями з єдиним наміром) покладається солідарна відповідальність по її відшкодуванню; при заподіянні особі моральної шкоди обов’язково по її відшкодуванню покладається на винних осіб, незалежно від того, чи була заподіяна потерпілому майнова шкода та чи відшкодована вона; відповідно до ст. 454 ЦК розмір відшкодування моральної шкоди може бути зменшено судом з урахуванням ступеня вини заподіювача і потерпілого та майнового стану відповідача (громадянина).

93. У тому разі, коли неправомірними діями, якими порушено право власності громадянина (в тому числі право власності на землю або право користування земельною ділянкою), йому завдані фізичні або психічні страждання, він на підставі ст. ст. 440, 440 ¹ ЦК має право вимагати від винної особи відшкодування як матеріальної, так і моральної шкоди.

Публікація газетою статті з відомостями, що не відповідають дійсності, не означає, що автор статті і редакція газети були об’єднані єдиним наміром — опорочити честь та гідність позивача, і мають солідарно відповідати за моральну шкоду.

Факт заподіяння моральної шкоди, відповідно до ст. 30 ЦПК, повинен доказати позивач. Чинне законодавство не визначає певних засобів доказування, якими може підтверджуватися цей факт. У необхідних випадках для з’ясування обставин, що стосуються заподіяної моральної шкоди, судом може бути призначена відповідна судово-медична, психологічна чи інша експертиза.

94. Положення ст. 56 Конституції України про право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, не стосується прав і обов’язків сторін у трудових правовідносинах, яким в Конституції присвячена ст. 43. Крім того, за порушення обов’язків роботодавець несе відповідальність сам, за нього держава або органи місцевого самоврядування відповідальності не несуть.

Тому не можна вважати, що у випадках незаконного звільнення на роботодавця на підставі ст. 55 Конституції може покладатись обов’язок по відшкодуванню працівникові моральної шкоди.

Суб’єктом передбаченої ст. 56 Конституції відповідальності може бути будь-який орган державної влади або місцевого самоврядування, який при здійсненні своїх повноважень діє від свого імені (в тому числі виборчі комісії по виборах народних депутатів України або депутата місцевих рад, органи місцевої самоорганізації).

95. Відповідно до роз’яснень, що дав Пленум Верховного Суду у п. 9 постанови від 31.03.95 № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» у випадках, передбачених як ст. 440 ¹ ЦК, так і іншими законодавчими актами, розмір її відшкодування визначає суд в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням в кожному конкретному випадку ступеня вини відповідача та інших обставин. Зокрема, враховується характер і тривалість страждань, стан здоров’я потерпілого, тяжкість завданої травми, наслідки тілесних ушкоджень, істотність вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації (останнє залежить від характеру діяльності потерпілого, посади, часу і зусиль, необхідних для відновлення попереднього стану, наміру, з яким діяв заподіювач шкоди тощо).

Якщо законодавством встановлені межі відшкодування моральної шкоди, суд визначає її розмір з урахуванням цих меж. У інших випадках певних меж немає, але суд до визначення їх має підходити зважено.

У будь-якому випадку суд повинен навести в рішенні мотиви, чому він дійшов висновку про заподіяння моральної (немайнової) шкоди та розмір її відшкодування або про відсутність такої шкоди.

96. На підставі ст. 7 ЦК громадяни або організації мають право вимагати по суду спростування відомостей щодо них, які не відповідають дійсності або викладені неправдиво і порочать їх честь, гідність чи ділову репутацію, та відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої їх поширенням.

Дія цієї норми не стосується випадків, коли громадяни або організації вважають образливими для себе певні факти, дії, обставини, які не є поширенням відомостей безпосередньо проти них.

Неправомірна поведінка позивача, яка викликала висловлення відомостей, що не відповідають дійсності і принижують його честь і гідність, може враховуватися при вирішенні питання про розмір відшкодування моральної шкоди, але не може бути підставою для відмови у спростуванні цих відомостей.

Редакція не звільняється від відповідальності на підставі ст. 42 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» за переопублікацію неправдивої інформації, якщо первинна публікація на цей час уже була спростована органом, який її надрукував.

97. Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, даних у п. 22-1 постанови від 28.09.90 № 7 «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» (із змінами, внесеними постановами Пленуму від 04.06.93 № 3, 31.03.95 № 4, 25.12.96 № 14) вимоги про відшкодування моральної шкоди, заявленні у справі за позовом про захист честі, гідності і ділової репутації, а також ці вимоги, заявлені самостійно, оплачуються державним митом за ставками, встановленими для позовів немайнового характеру.

За цими ставками, згідно зі ст. ст. 76, 80 ЦПК при задоволенні позову ці витрати присуджуються з відповідача на користь позивача, а якщо останній був звільнений від сплати державного мита, — в доход держави.

98. На підтвердження права на земельну ділянку сторони в земельному спорі повинні надавати суду документи, які згідно із законодавством можуть підтверджувати таке право.

99. Поділ земельної ділянки як спільної сумісної власності подружжя, може мати місце в тому разі, коли після рішення про її надання, землевпорядною організацією були встановлені межі ділянки в натурі (на місцевості) і особою, якій вона наділена, одержано документ, що посвідчує право власності на землю.

До одержання акта про права власності або право користування земельною ділянкою особа не має підстав вимагати усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою, звільнення її тощо, і до її спадкоємців не може перейти право власності за спадщиною на земельну ділянку, про надання якої була розглянута заявою радою або не розглянута в установлений строк.

100. При вирішенні вимог про визнання незаконним рішення ради щодо розміру наданої громадянину земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства, для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибної ділянки), садівництва, дачного і гаражного будівництва суд має виходити з меж цих розмірів, встановленими ст. ст. 56, 57, 67 ЗК і визначених радою для їх надання в даній місцевості, наявності вільної землі для цих потреб, інших конкретних обставин справи. Якщо суд дійде висновку, що при визначенні розміру наданої земельної ділянки при наявності для цих цілей вільної землі радою були обмежені права порівняно з іншими особами, яким за такими ж умовами надавались земельні ділянки, він зобов’язує раду надати земельну ділянку у встановленому для таких випадків розмірі у даній місцевості, але не визначає її меж в натурі, що є компетенцією землевпорядних організацій, а не суду.

При визнанні недійсним (незаконним) рішення Ради з інших питань (вилучення, викупу, передачі, приватизації земельної ділянки тощо) суд одночасно відповідно до ст. 6 ЦК зобов’язує Раду усунути допущені порушення (повернути вилучену земельну ділянку, передати її у власність у розмірі, передбаченому земельним законодавством і т. ін.).

Надання земельної ділянки внаслідок зміни меж землекористування може бути визнане правомірним, якщо ця зміна відбулася в зв’язку з вилученням земельної ділянки в установленому ЗК порядку.

101. Згідно з роз’ясненнями, даними Пленумом Верховного Суду України у п. 15 постанови від 25.12.96 № 13 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», розміри збитків, заподіяних власникам землі й землекористувачам вилученням (викупом) або тимчасовим зайняттям у встановленому порядку земельних ділянок визначаються комісіями, створеними Київською та Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного підпорядкування) Рад відповідно до Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19.04.93 № 284.

У такому ж порядку визначаються збитки, заподіяні обмеженням прав власників та землекористувачів, погіршенням якості земель або приведенням їх у непридатний для використання за цільовим призначенням стан внаслідок негативного впливу, спричиненого діяльністю підприємств, установ, організацій і громадян, а також при недосягненні згоди між власниками землі або землекористувачами і підприємствами, установами, організаціями, на замовлення яких на тимчасово зайнятих земельних ділянках виконувалися розвідувальні роботи (ст. 26 ЗК). 

При оспоренні рішень зазначених комісій суд може визначити розмір збитків відповідно до наданих йому інших доказів, в тому числі і висновків судових експертиз.

102. При вирішенні спорів щодо використання прибудинкової території багатоквартирного будинку державного житлового фонду, частку жилих приміщень в яких приватизовано, слід мати на увазі, що Пленум Верховного Суду України у п. 19 постанови № 13 від 25.12.96 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» роз’яснив, що відповідно до п. 5 ст. 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» в таких випадках питання про користування прибудинковою територією вирішується за правилами ч. 2 ст. 30 Земельного кодексу України, тобто шляхом поділу цієї території в установленому порядку або спільного користування нею, якщо поділ без шкоди для її раціонального використання неможливий.

103. Роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, дані у п. 17 постанови від 01.11.96, про те, що справи про адміністративні правопорушення, за вчинення яких законом передбачено конфіскацію приватного майна особи, повинні розглядатися тільки судом, стосуються і випадків, передбачених Митним кодексом України (надалі — МК).

Ст. 149 МК є спеціальною нормою закону, яка передбачає конфіскацію предметів, що є безпосередніми об’єктами порушення митних правил, незалежно від того чи ці предмети є власністю особи, яка вчинила порушення митних правил, а також незалежно від того, встановлена ця особа чи ні. Тому у випадках, коли не встановлено власника предметів, які переміщались через митний кордон України з порушенням відповідних митних правил, щодо їх долі застосовується ця спеціальна норма, а не загальна норма ст. 137 ЦК про безхазяйне майно.

Наведене не означає, що в тих випадках, коли зазначені предмети, що стали об’єктом порушення митних правил, вибули з володіння власника внаслідок протиправних дій інших осіб, він позбавляється права заявити вимоги на підставі ст. 145 ЦК про витребування свого майна.

Згідно з ч. 3 ст. 139 МК конфіскація предметів, які є безпосередніми об’єктами порушення митних правил, і предметів із спеціально виготовленими тайниками, що використовувалися для переміщення через митний кордон України з приховуванням таких предметів, проводиться незалежно від часу вчинення чи виявлення порушення митних правил. При застосуванні цієї норми МК належить виходити із загальних положень ст. 25 Кодексу України про адміністративні правопорушення, згідно з якими оплатне вилучення предметів і конфіскація можуть застосовуватися як основні, так і додаткові адміністративні стягнення та що за одне правопорушення може бути накладено основне або основне і додаткове стягнення. Оскільки при звільненні від основного стягнення за пропуском строку стягнення. Оскільки при звільненні від основного стягнення за пропуском строку накладення адміністративних стягнень, передбаченого ст. 139 МК, відповідно до зазначених загальних положень конфіскація окремо як додаткове адміністративне стягнення не може застосовуватися, правило ч. 3 ст. 139 МК про застосування конфіскації незалежно від часу вчинення чи порушення митних правил застосування конфіскації незалежно від часу вчинення чи порушення митних правил стосується лише випадків, передбачених ст. 115 МК, для яких конфіскація є основним адміністративним стягненням.

При неможливості в цих випадках конфіскації предметів в натурі з осіб, які вчинили правопорушення, може бути стягнена вартість цих предметів на підставі ст. 149 МК також незалежно від часу вчинення чи виявлення правопорушення. Оскільки законодавством не встановлено інше, при стягненні вартості таких предметів з особи, яка порушила митні правила, слід виходити з цін, за якими вони мали (могли) бути реалізовані (алкогольні і тютюнові вироби, товари ввезені на територію України без митного оформлення тощо), а якщо вони реалізовані за більшу ціну, — з фактично одержаної правопорушником суми.

104. Відповідно до ст. 37 Закону України «Про дорожній рух» переобладнання транспортних засобів, що призвело до зміни облікових даних механічного транспортного засобу, не відображене у його реєстраційних документах, невідповідність реєстраційних даних записам у свідоцтві про реєстрацію (технічному паспорті, технічному або реєстраційному талоні) може бути підставою для заборони експлуатації транспортних засобів із вилученням державних номерних знаків, а не вилученням самого транспортного засобу.

Вилучення транспортного засобу у зазначених випадках або заборона експлуатації транспортних засобів із вилученням державних номерних знаків у випадках, не передбачених ст. 37 Закону «Про дорожній рух», може бути оскаржено в суд у порядку, встановленому гл. 31-А ЦПК, і є підставою для визнання незаконними цих дій органів, що здійснюють контроль в сфері дорожнього руху.

105. У разі скасування постанови у справі про адміністративне порушення і закриття в ній провадження, особа, до якої було незаконно застосовано адміністративний арешт, виправні роботи, конфіскація майна або штраф, має право на відшкодування заподіяної цим моральної шкоди.

Відповідно до ст. ст. 12, 13 Закону України від 01.12.94 «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» за заявою зазначеної особи питання про відшкодування моральної шкоди вирішується ухвалою суду, який розглядав по першій інстанції справу про адміністративне правопорушення.

Відшкодування моральної шкоди провадиться якщо незаконне застосування адміністративних стягнень завдало моральної втрати громадянинові, призвело до порушення його нормальних життєвих зв’язків, вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Мінімальний розмір заподіяної шкоди адміністративним арештом не може визначитися менше встановленої межі за час перебування під слідством і судом (не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом).

Ухвала про відшкодування за рахунок коштів державного бюджету моральної шкоди може бути оскаржена в касаційному порядку відповідно до положень цивільного процесуального законодавства.

Якщо заходи адміністративного стягнення застосувалися незаконно не судом, відшкодування матеріальної та моральної шкоди провадиться відповідно до положення ст. 56 Конституції на загальних підставах.

106. При визначенні правовідносин за часом їх виникнення, на які поширюється дія глави 31-А ЦПК, слід виходити з тих законодавчих актів, якими вводилось оскарження до суду дій службових осіб, оскарження дій органів управління, розширювалась сфера незаконних рішень, дій і бездіяльності, що підлягали оскарженню до суду.

Зокрема, Постановою Верховної Ради СРСР від 02.11.89 «Про введення в дію Закону СРСР «Про порядок оскарження в суд неправомірних дій органів державного управління і службових осіб, що ущемляють права громадян» було встановлено, що цей Закон поширюється на правовідносини, що виникли після 1 липня 1990 р.

Постановою Верховної Ради України від 31.10.95 «Про порядок введення в дію Закону України «Про внесення змін до статей 235, 236 та глави 31-А Цивільного процесуального кодексу України» встановлено, що чинність цього Закону поширюється і на відносини, які раніше не були врегульовані, за умови, що вони виникли не раніше трьох місяців до введення Закону в дію. У даному разі мається на увазі під неврегульованими правовідносинами, оскарження яких до суду передбачене цим Законом (рішення, дії або бездіяльність державного органу, юридичної або службової особи під час здійснення ними управлінських функцій), а Закон СРСР від 02.11.89 оскарження їх до суду не передбачав, оскільки його дія поширювалася на більш вузьке коло правовідносин (дії органів державного управління, службових осіб).

На ці (врегульовані Законом України від 31.10.95, які не підлягали оскарженню в суд за Законом СРСР від 02.11.89) правовідносини дія глави 31-А ЦПК (в редакції Закону від 31.10.95) поширюються, якщо вони виникли після 11.12.95.

Ст. 55 Конституції України встановила, що кожному гарантується право на оскарження в суд рішень, дій чи бездіяльність органів державної влади, посадових і службових осіб, тобто ще більш розширила коло правовідносин, які можуть бути предметом оскарження в суд у порядку, передбаченому гл. 31-А ЦПК. Меж чинності цих положень Конституції до неврегульованих гл. 31-А ЦПК (в новій редакції) правовідносин не встановлено. Тому коли йдеться про оскарження в суд відповідно до ст. 55 Конституції зазначених рішень, дій або бездіяльності (що не підлягали раніше оскарженню до суду), у цих правовідносинах слід виходити з того, що відповідно до ст. 3 ЦПК провадження в цивільних справах у судах України ведеться за цивільно-процесуальними законами, що діють на час розгляду справи, вчинення окремих процесуальних дій або виконання рішення суду (незалежно від часу виникнення спірних правовідносин). Інша річ, що розгляд у таких справах у судовому порядку може мати місце тоді, коли скарги не були розглянуті і вирішені до прийняття нової Конституції (до 28.06.96) в чинному на той час позасудовому порядку.

У плані викладеного слід розглядати питання про можливість застосування правил ст. 18 Закону України від 20.12.90 «Про міліцію», ст. 40 Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ України, затвердженого Указом Президії Верховної Ради України від 29.07.91, про право працівника, звільненого зі служби в органах внутрішніх справ з ініціативи адміністрації, оскаржити звільнення в суд правовідносин, які виникли до введення в дію цих норм.

Зазначене оскарження в суд провадиться за правилами гл. 31-А ЦПК і в світлі названої вище постанови Верховної Ради СРСР (вона діє на території України відповідно до Постанови Верховної Ради України від 12.09.91 «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР» поширюється на правовідносини, що виникли після 30.06.90, і за умови, що до набрання чинності ст. 18 Закону «Про міліцію» і Дисциплінарним статутом органів внутрішніх справ України скарги не були вирішені в чинному раніше порядку. Після введення в дію нової редакції гл. 31-А ЦПК (з 12.03.96) працівники цих органів можуть оскаржувати в суд не лише їх звільнення з служби, а й будь-які інші рішення, дії чи бездіяльність органів МВС чи їх посадових осіб, які порушують їх права і свободу (дисциплінарні стягнення тощо).

107. Затвердженим згідно із Законом «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи"постановою Кабінету Міністрів України від 20.01.97 № 51 Порядком видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» визначено коло осіб яким вони видаються, перелік необхідних для цього документів органи, які їх видають та вирішують спірні питання (комісії при Київській і Житомирській облдержадміністраціях і при Міністерстві України з питань надзвичайних ситуацій та в справах ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи).

Відповідно до положень ст. 55 Конституції України і правил ст. 70 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» щодо права громадян, які постраждали від цієї катастрофи, захищати у відповідних державних, судових органах свої законні інтереси та інтереси дітей, рішення зазначених комісій про вирішення спірних питань, відмову видати посвідчення, вилучення посвідчення може бути оскаржене до суду. Скарги на ці рішення суд розглядає в порядку, передбаченому главою 31-А ЦПК.

108. Відповідно до п. 1 ст. 5 ЦПК справа про порушення черговості надання жилих приміщень чи їх розподіл і т. п. може бути порушена судом на вимогу особи, яка звернулась за захистом свого права або охоронюваного законом інтересу.

Якщо справа порушена за заявою особи, якій належить право вимог, суд повинен застосувати правила ст. 105 ЦПК.

Заяви (клопотання)-звернення громадян із проханням про сприяння в реалізації закріплених Конституцією чи чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій, незалежно від форми власності, народних депутатів України, депутатів місцевих Рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо їх діяльності згідно із Законом України «Про звернення громадян» розглядають органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи установ, організацій незалежно від форми власності, об’єднань громадян, підприємств, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань).

У разі нерозгляду такої заяви в установлений строк або безпідставної, у її задоволенні, на думку заявника, відмови у її задоволенні, він може оскаржити ці дії чи бездіяльність до суду в порядку, передбаченому главою 31-А ЦПК.

109. Згідно з ст. 373 ЦПК контроль за правильним і своєчасним виконанням судових рішень здійснює суддя того суду, при якому знаходиться судовий виконавець. Скарги на процесуальні дії судового виконавця по виконанню рішень або відмови у вчиненні таких дій можуть бути подані в цей суд і розглядаються ним у судовому засіданні.

У таких випадках, коли скарга стягувача або боржника, подана в передбаченому главою 31-А ЦПК порядку на дії або бездіяльність Головного управління юстиції в Криму Міністерства юстиції України або іншого відповідного управління юстиції, стосується процесуальних дій судового виконавця по виконанню судових рішень або відмови їх вчинити, суддя повинен роз’яснити заявнику, в якому порядку оскаржуються такі дії.

Якщо заявник не змінює суб’єкта оскарження, суддя розглядає справу в обраному ним порядку і вирішує скаргу по суті, виходячи з того, чи входило до повноважень управління юстиції вчинення зазначеної заявником дії та чи є в зв’язку з цим дії або бездіяльність такими, що порушують права або свободу заявника.

110. Оскільки законом не визначено переліку правових актів (крім актів, перевірка законності яких віднесена до компетенції Конституційного Суду України) із заявою про визнання незаконними яких прокурор може звернутися на підставі ст. 248 ¹⁵ ЦПК до суду, предметом такого звернення може бути будь-який правовий акт як нормативного, так і ненормативного характеру, протест на який в порядку загального нагляду відповідна службова особа або орган відхилили чи не розглянули у десятиденний строк після його надходження. Під правовим актом органу в цих випадках слід розуміти письмовий документ від імені органу, наділеного певними повноваженнями, зміст якого може вплинути на права і обов’язки інших осіб.

У зв’язку з тим, що Кодексом України про адміністративні правопорушення передбачено право прокурора на опротестування постанов у справах про адміністративні порушення і порядок розгляду протестів (ст. ст. 290, 293 цього Кодексу) правила глави 31-В ЦПК на такі випадки не поширюються.

111. Пов’язані з оголошенням громадянина померлим цивільно-правові спори, що розглядаються у позовному провадженні, можуть виникати тільки після набрання чинності рішенням суду про це.

Тому немає підстав застосовувати у справах про оголошення громадянина померлим загальних правил ч. 3 ст. 255 ЦПК щодо залишення без розгляду в справах окремого провадження заяв, якщо виникне спір про право, підвідомчий судам.

112. Затверджений відповідно до ст. 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення» постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.93 № 637 Порядок підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, за яким у разі, коли документи про трудовий стаж не збереглися, підтвердження трудового стажу здійснюється районними (міськими) відділеннями (управліннями) соціального захисту населення, а в судовому порядку — встановлюється лише факт належності особі документа про трудовий стаж, якщо ім’я, по батькові та прізвище в ньому не збігається з її ім’ям, по батькові або прізвищем за паспортом, або свідоцтвом про народження, не позбавляє нікого конституційного права на судовий захист. Відповідно до ст. 104 згаданого Закону заінтересована особа може в передбаченому гл. 31-А ЦПК порядку оскаржити в суд прийняте за її заявою про призначення пенсії рішення органу, який призначає пенсії.

 

Судова колегія в цивільних справах
Верховного Суду України 

 

Зберегти в форматі DOC