На Ваш лист від 09.02.2001 р. № 119 надсилаємо для публікації роз’яснення щодо встановлення меншої норми тривалості робочого часу, скороченої тривалості робочого часу, запровадження роботи на умовах неповного робочого часу та правомірності надання відпусток без збереження заробітної плати або з частковим її збереженням у разі простою з незалежних від працівників причин на підставі частини третьої ст. 84 КЗпП України.
Зміни до Закону України «Про відпустки», зокрема вилучення частини другої статті 26 цього Закону, яка передбачала надання відпусток без збереження заробітної плати або з частковим її збереженням, зумовили підприємства, установи, організації запроваджувати роботу з меншою нормою та скороченою тривалістю робочого часу, а також роботу на умовах неповного робочого часу.
Існує відмінність між меншою нормою робочого часу, скороченою тривалістю робочого часу та роботою на умовах неповного робочого часу.
Відповідно до частини другої статті 50 Кодексу законів про працю України підприємства та організації при укладенні колективного договору можуть встановлювати меншу норму тривалості робочого часу, ніж передбачено у частині першій цієї статті, тобто менше 40 годин на тиждень. Враховуючи те, що колективним договором встановлюється інша норма тривалості робочого часу, оплата за цю норму має провадитися за повною тарифною ставкою (денною), за повним окладом.
Робота зі скороченою тривалістю робочого часу передбачена статтею 51 КЗпП України. Скорочена тривалість робочого часу означає, що час, протягом якого працівник має виконувати трудові обов’язки, скорочується, але працівник має право на оплату праці в розмірі повної тарифної ставки, повного окладу.
Робота на умовах неповного робочого часу регламентується статтею 56 КЗпП України. Вона передбачає, що за угодою між працівником і власником може встановлюватися як при прийнятті на роботу, так і згодом неповний робочий день або неповний робочий тиждень.
Нормальна і скорочена тривалість робочого часу встановлюються нормативними актами, а робота на умовах неповного робочого часу встановлюється за погодженням сторін трудового договору, тобто між працівником і власником.
Ст. 56 КЗпП України не обмежує тривалості неповного робочого часу, тобто неповний робочий час може встановлюватися як шляхом зменшення тривалості щоденної роботи, так і зменшенням кількості днів роботи протягом тижня чи одночасним зменшенням щоденної роботи при неповному робочому тижні.
Неповний робочий час може встановлюватися як при прийнятті на роботу, так і потім шляхом подання відповідної заяви і видання наказу про встановлення неповного робочого часу.
Неповний робочий час може бути встановлений як на певний період, так і без обмеження строком.
За наявності змін в організації виробництва і праці, за умови додержання процедури зміни суттєвих умов праці, як вона передбачена статтею 32 КЗпП України, може бути встановлено неповний робочий час за ініціативою роботодавців. У цьому випадку у разі незгоди працівника на продовження роботи в нових умовах трудовий договір припиняється згідно з пунктом 6 статті 36 КЗпП України.
Враховуючи те, що в колективному договорі встановлюються взаємні зобов’язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема режиму роботи, тривалості робочого часу і відпочинку (стаття 7 Закону України «Про колективні договори і угоди»), при запровадженні неповного робочого часу за ініціативою власника або уповноваженого ним органу колективним договором може бути встановлена нижня межа неповного робочого часу.
Робота на умовах неповного робочого часу не тягне за собою будь-яких обмежень трудових прав працівників, а оплата праці провадиться пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку.
Стосовно правомірності надання відпусток без збереження заробітної плати або з частковим її збереженням на підставі частини третьої статті 84 КЗпП України повідомляємо наступне.
Пунктом 3 Постанови Верховної Ради України від 15 листопада 1996 року № 505 «Про порядок введення в дію Закону України «Про відпустки» передбачено, що до приведення законодавства у відповідність із Законом України «Про відпустки» застосовуються закони та інші нормативно-правові акти в частині, що не суперечить цьому Закону.
Тому після 18 листопада 2000 року, тобто з часу набрання чинності Законом України від 2 листопада 2000 року «Про внесення змін до Закону України «Про відпустки», враховуючи пріоритетність останніх змін, внесених до законодавства, надання відпусток без збереження заробітної плати або з частковим її збереженням у разі простою підприємства з незалежних від працівників причин на підставі частини третьої статті 84 КЗпП України чи колективного договору неможливо, оскільки це суперечить Закону України «Про відпустки».
Працівники, яким до набрання чинності Законом України від 2 листопада 2000 року «Про внесення змін до Закону України «Про відпустки» (до 18 листопада 2000 року) надана відпустка без збереження заробітної плати або з частковим її збереженням у зв’язку з простоєм у порядку, визначеному колективним договором, можуть знаходитися у такій відпустці до терміну її закінчення.
Принагідно слід зауважити, що у даний час на розгляді Верховної Ради знаходиться проект Закону України «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України щодо відпусток», яким запропоновано частину третю статті 84 вилучити.
Директор Державного департаменту
нагляду за додержанням
законодавства про працю —
Головний державний інспектор
праці України В. Тьоткін
