Рішення Європейський суд з прав людини (першої секції) у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» від 23 липня 2002 р. за заявою № 36985/97

Остаточне рішення (21.05.2003).

Це рішення стане остаточним відповідно до умов пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може зазнати редакційної правки.

У справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції»

Європейський суд з прав людини (перша секція), засідаючи палатою, до якої увійшли судді:

пані В. Томассен, голова

пані Е. Палм

п. Ґ. Йорундссон

п. Р. Тюрмен

п. К. Бірсан

п. Х. Касадеваль

п. Р. Марусте

та п. М. О’Бойл, секретар секції,

після нарад за зачиненими дверима 10 червня та 9 липня 2002 року постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (№ 36985/97) проти Королівства Швеції, поданою до Європейської комісії з прав людини (Комісія) на підставі колишньої статті 25 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) шведською акціонерною компанією з обмеженою відповідальністю «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та громадянином Швеції Ніно Вулічем (заявники) 20 травня 1997 року.

2. Заявників представляв у Суді п. Й. Тьорнгаммар, адвокат-практик із Стокгольма. Уряд Швеції (Уряд) був представлений своїми уповноваженими особами — спочатку пані Е. Яґандер, а потім пані І. Кальмерборн з Міністерства закордонних справ.

3. Заявники стверджували, зокрема, що їх позбавили прав, гарантованих статтею 6 Конвенції, оскільки рішення податкового органу щодо податків і податкових штрафів було виконано до того, як відповідні спори було вирішено в суді.

4. Заяву було передано до Суду 1 листопада 1998 року, після набрання чинності Протоколом № 11 до Конвенції (пункт 2 статті 5 Протоколу № 11).

5. Розгляд заяви було доручено першій секції Суду (пункт 1 правила 52 Регламенту Суду). Зі складу секції, відповідно до пункту 1 правила 26 Регламенту, було сформовано палату для розгляду цієї справи (пункт 1 статті 27 Конвенції).

6. Рішенням від 3 квітня 2001 року палата оголосила заяву частково прийнятною.

7. І заявники, і Уряд подали свої зауваження щодо суті справи (пункт 1 правила 59). Оскільки після консультацій зі сторонами палата вирішила не проводити слухання щодо суті (пункт 2, наприкінці, правила 59), сторони відповіли одна одній на зауваження в письмовій формі.

ЩОДО ФАКТІВ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

8. Першого заявника, таксомоторну компанію «Вестберґа таксі Актіеболаґ», 2 грудня 1997 року було ліквідовано у зв’язку з її банкрутством. Другий заявник, Ніно Вуліч, був директором першого заявника [компанії]. На момент, коли виникла податкова заборгованість у цій справі, йому належало 50 % її акцій. Згодом він придбав усі акції цієї компанії.

A. Рішення податкового органу щодо податків і податкових штрафів

1. Перший заявник

9. Восени 1994 року під час широкомасштабного розслідування діяльності таксомоторних підприємств податкове управління округу Стокгольм провело податкову ревізію таксомоторного бізнесу першого заявника. Починаючи з 29 листопада 1994 року, від першого заявника, який уже подав свою податкову декларацію за 1994 рік, кілька разів вимагали додаткової інформації. Виявивши під час ревізії певні помилки в деклараціях, податкове управління 20 лютого 1995 року повідомило першого заявника про свій намір виправити наведений у його податковій декларації показник бізнес-обороту в бік збільшення і стягнути з компанії додаткові податки та податкові штрафи. Від першого заявника зажадали додаткових пояснень, які він і надав.

10. Беручи до уваги висновки ревізії та перші зауваження заявника, податкове управління — рішенням від 10 серпня 1995 року — переглянуло показник бізнес-обороту компанії в бік збільшення на понад 400000 шведських крон. Після вирахування незадекларованих сум заробітної плати та витрат на бензин встановлені податковим управлінням податкові відрахування призвели до зростання дефіциту платіжного балансу компанії — першого заявника. Однак рішеннями від 11 та 15 серпня 1995 року бази оподаткування для обчислення податку на додану вартість та розміру внесків роботодавця було збільшено відповідно до величини обороту, внаслідок чого заборгованість першого заявника зі сплати податку на додану вартість збільшилася на 47956, а із внесків роботодавця — на 125650 шведських крон. Крім того, у зв’язку з висновком про неточність даних у податкових деклараціях першого заявника та з огляду на збільшення — внаслідок дискреційної процедури визначення сум податків — розміру його заборгованості зі сплати податку на додану вартість, податкове управління зажадало від нього сплатити податкові штрафи в розмірі 20 % від збільшеної податкової заборгованості. Загальна сума податків, нарахованих для стягнення з першого заявника, з урахуванням відсотків і податкових штрафів, становила 232069 шведських крон, з них штрафи — 34710 шведських крон. Як видно з матеріалів справи, ця сума підлягала сплаті в жовтні 1995 року.

2. Другий заявник

11. 11 серпня 1995 року податкове управління представило звіт, згідно з яким — відповідно до сум оподаткування, обчислених стосовно першого заявника, — планувалося збільшити показник оподатковуваного доходу другого заявника та стягнути з нього штраф. Від другого заявника зажадали пояснень, які він надав.

12. Рішенням від 6 жовтня 1995 року податкове управління збільшило заборгованість другого заявника зі сплати прибуткового податку на 146602 шведські крони. Як і від першого заявника, — на тих самих підставах, — від нього зажадали сплатити податкові штрафи. Загальна сума додаткових податків, нарахованих стосовно другого заявника, з урахуванням відсотків і податкових штрафів, становила 226776 шведських крон, з яких 57757 крон — штрафи. Вся ця сума мала бути сплачена 12 лютого 1996 року.

B. Клопотання про відстрочку виконання рішень

13. Стверджуючи, що відомості, на які податкове управління спиралося, обчислюючи бізнес-оборот першого заявника, є хибними, обидва заявники оскаржили рішення податкового управління: перший заявник — 4 вересня 1995 року, подавши клопотання про перегляд управлінням свого рішення, другий заявник — 18 грудня 1995 року, подавши скаргу проти відповідного рішення. Заявники звернулися також із клопотаннями про відстрочку виконавчих процедур зі стягнення зазначених сум. Ці клопотання мотивувалися тим, що ані оскарження до суду, ані клопотання до податкового управління про перегляд ним свого рішення не мають самі по собі будь-якої суспензивної дії щодо обов’язку заявників сплатити податки та податкові штрафи відповідно до оскаржуваних ними рішень.

14. Рішеннями від 8 вересня 1995 року та 17 лютого 1996 року податкове управління відхилило клопотання заявників про відстрочку виконавчих процедур, посилаючись на невиконання необхідних попередніх умов, зазначених у статті 49 Закону про стягнення податків (1953:272).

15. Рішеннями від 22 лютого та 8 березня 1996 року, ухваленими за результатами розгляду скарг заявників, Стокгольмський окружний адміністративний суд скасував рішення податкового управління і повернув йому справи. Визнавши, що необхідні формальні умови для задоволення клопотання про відстрочку виконання рішень згідно з пунктом 1 (3) статті 49 Закону про стягнення податків було виконано, суд також зазначив:

«Однак задоволення клопотання про відстрочку виконання рішень на підставі цього конкретного положення залежить від надання відповідного боргового забезпечення, в разі якщо з певних причин виникає припущення, що сума, стосовно якої подано клопотання про відстрочку виконання рішення, може бути не сплачена належним чином. Оскільки податкове управління не розглянуло питання стосовно дотримання цієї умови, окружний адміністративний суд визнає необхідність скасувати рішення та повернути справу [справи] податковому управлінню, яке повинно розглянути питання про необхідність такої застави».

16. 7 і 30 травня 1996 року, відповідно, податкове управління знову відхилило клопотання заявників про відстрочку виконання рішень. Податкове управління дійшло висновку, що платоспроможність заявників викликає сумнів; що у цьому зв’язку їхні клопотання про відстрочку виконання рішень можуть бути задоволені лише за умови відповідного боргового забезпечення; що, незважаючи на надану заявникам можливість, вони цього не зробили. Отже, їхні клопотання не могли бути задоволені.

17. Заявники оскаржили ці рішення до окружного адміністративного суду, вимагаючи a) звільнити їх від обов’язку надати боргове забезпечення і b) задовольнити їхні клопотання про відстрочку виконання рішень. В обох скаргах стверджувалося, що виконавчі провадження будуть несправедливими і становитимуть порушення статті 6 Конвенції, якщо заборгованості стягуватимуться до того, як їхні справи буде вирішено відповідно до «належної правової процедури».

18. Рішеннями від 12 вересня 1996 року, погодившись із підставами, які навело податкове управління, окружний адміністративний суд підтримав оскаржені рішення.

19. Заявники, не надавши боргового забезпечення, повідомили про намір оскаржити це рішення. 30 жовтня 1996 року Стокгольмський адміністративний апеляційний суд відмовив їм у дозволі оскаржити рішення окружного адміністративного суду. З апеляціями до Верховного адміністративного суду вони не зверталися.

C. Виконавчі провадження

20. Тим часом, з огляду на непогашення згаданих заборгованостей та на незадоволення клопотань про відстрочку виконання рішень щодо їх стягнення, заявників зареєстрували як боржників, які прострочили сплату податків та податкових штрафів, нарахованих згідно з рішеннями податкового управління. Отже, проти обох заявників розпочали виконавчі провадження.

1. Перший заявник

21. 20 грудня 1996 року Стокгольмський виконавчий відділ, представляючи державу, звернувся до Стокгольмського районного суду з клопотанням про оголошення першого заявника банкрутом. Згідно з оцінками, поданими цим відділом, на 16 грудня 1996 року податкова заборгованість заявника за 1994 рік становила 271733 шведські крони — разом із сумами штрафних санкцій за прострочений платіж, — нараховані за період, що минув з останньої дати, на яку можна було здійснити призначені платежі. Зазначена сума включала 33041 шведську крону плюс 6 % штрафних санкцій у вигляді податкових штрафів за прострочений платіж. За 1996 податковий рік перший заявник також мав податкову заборгованість, проте її розмір був менший. Виконавчий відділ зазначив, що під час розслідування було виявлено, що заявник не мав майна, яке можна було б конфіскувати на погашення його боргів.

22. 3 лютого 1997 року районний суд провів слухання в справі. Але представники першого заявника, незважаючи на те, що їх належним чином викликали до суду, не з’явилися на слухання. Натомість було виголошено подані від імені першого заявника письмові зауваження. Як видно з протоколу, в цих зауваженнях перший заявник стверджував, що йому відмовили в справедливому судовому розгляді, а отже — було порушено статтю 6 Конвенції.

23. Рішенням від 10 лютого 1997 року районний суд оголосив першого заявника банкрутом. При цьому суд зазначив, що стверджуване порушення статті 6 Конвенції не зачіпає процесуальної правоздатності держави домагатися оголошення першого заявника банкрутом; що на останньому лежав обов’язок погасити борги; що його слід вважати банкрутом через відсутність у нього будь-якого майна, яке можна було б заарештувати в рахунок погашення боргу.

24. Перший заявник подав апеляцію до апеляційного суду Свеа, стверджуючи, зокрема, що своїм рішенням районний суд порушив статтю 6 Конвенції, оскільки дозволив надалі здійснювати виконавче провадження попри той факт, що суд ще не перевірив правомірності рішення податкового управління стосовно його зобов’язань щодо сплати податків та податкових штрафів.

25. 21 лютого 1997 року апеляційний суд відхилив скаргу першого заявника, а 6 травня 1997 року Верховний суд відмовив йому в дозволі оскаржити рішення апеляційного суду.

26. 2 грудня 1997 року провадження в справі про банкрутство було припинено у зв’язку з відсутністю відповідного майна у боржника.

2. Другий заявник

27. 23 та 25 квітня 1996 року виконавчий відділ заарештував ощадні рахунки другого заявника в двох банках на загальну суму 18132 шведські крони з метою часткового погашення його податкової заборгованості.

28. Другий заявник звернувся зі скаргою до районного суду, вимагаючи скасувати це рішення. 28 червня 1996 року скаргу було відхилено. У подальшому заявник більше не подавав апеляцій, вважаючи, що вони не мають шансу на успіх.

29. На виконання рішення виконавчого відділу від 22 листопада 1996 року про арешт частини місячного доходу другого заявника з нього було стягнуто певні незначні суми. Рішенням від 5 грудня 1997 року стягнення цих сум було припинено. На 21 серпня 2001 року податкова заборгованість другого заявника за 1994 рік становила 346161 шведську крону, включаючи суми штрафних санкцій за прострочений платіж. З первинної суми заборгованості (226776 шведських крон) залишалися несплаченими ще 201910 шведських крон. Відповідно до статті 3 Закону про строки давності щодо податкових позовів (1982:188), 31 грудня 2001 року весь борг втратив позовну силу з огляду на сплив строку позовної давності — наприкінці п’ятого року від дати, на яку ця сума підлягала сплаті.

D. Кримінальне провадження

30. 30 серпня 1995 року податкове управління повідомило Стокгольмську прокуратуру про наявність підозри щодо вчинення другим заявником податкових злочинів, посилаючись на інформацію, отриману під час податкової ревізії, та відомості, наведені в податкових деклараціях заявників. 23 травня 1997 року другого заявника обвинуватили у вчиненні правопорушень у сфері бухгалтерського обліку та звітності. 22 січня 2001 року районний суд провів слухання, під час якого прокурор відкликав обвинувачення, і згодом районний суд вилучив справу зі свого реєстру.

E. Подальші провадження стосовно податків і податкових штрафів

1. Перший заявник

31. Як було зазначено вище, 4 вересня 1995 року перший заявник звернувся до податкового управління з клопотанням про перегляд рішень щодо податків і податкових штрафів. 9 жовтня 1995 року це управління вирішило не змінювати свого рішення від 10 серпня 1995 року стосовно оцінки бізнес-обороту компанії. Згодом перший заявник надіслав свої зауваження і запитання до податкового управління, яке 17 лютого 1996 року дало на них відповідь. 22 лютого 1996 року перший заявник подав формальне повідомлення про намір оскаржити рішення податкового управління. Він також подав зауваження і запитання до податкового управління, яке в листі від 19 серпня 1996 року зазначило, що залишає свої рішення в силі. 5 вересня 1996 року перший заявник подав додаткові зауваження. Рішеннями від 11 та 12 червня 1997 року податкове управління відмовилося змінювати оскаржувані рішення. Після цього матеріали скарг автоматично переходили для вирішення до окружного адміністративного суду.

32. Рішенням від 17 липня 2000 року окружний адміністративний суд відхилив скарги першого заявника, зазначивши, що, оскільки 2 грудня 1997 року компанію було ліквідовано, вона втратила правоздатність виступати як сторона в провадженні, а отже, скарги не могли бути розглянуті.

33. 9 жовтня 2001 року адміністративний апеляційний суд залишив рішення окружного адміністративного суду без змін. 12 листопада 2001 року перший заявник звернувся з апеляцією до Верховного адміністративного суду. Рішенням від 23 квітня 2002 року зазначений суд дав дозвіл на апеляцію. Таким чином, розгляд справи у Верховному адміністративному суді триває до цього часу.

2. Другий заявник

34. Одночасно зі своєю скаргою від 18 грудня 1995 року другий заявник подав зауваження і запитання до податкового управління, яке дало на них відповідь 17 лютого 1996 року. Через кілька днів після цього він надіслав до управління листа. Останнє в листі від 19 серпня 1996 року зазначило, що залишається на позиціях свого попереднього рішення. 5 вересня 1996 року другий заявник подав додаткові зауваження. 12 червня 1997 року податкове управління відмовилося змінити оскаржуване рішення. Після цього матеріали скарги автоматично перейшли для вирішення до окружного адміністративного суду.

35. Рішенням від 29 березня 2000 року окружний адміністративний суд залишив рішення податкового управління від 6 жовтня 1995 року без змін, зазначивши, що інформація, на якій ґрунтуються оскаржувані рішення, є достовірною і свідчить про неможливість визначити розмір доходів та податків заявника відповідно до відомостей, наведених у його податковій декларації. Тому податкове управління мало всі підстави для дискреційного визначення суми податків на підставі інформації, отриманої під час ревізії. До того ж сума, сплати якої зажадали від заявника, не може вважатися завищеною. Окружний адміністративний суд також зауважив, що для накладення зазначених податкових штрафів були достатні підстави, а для звільнення від сплати цих штрафів таких підстав не було.

36. 15 грудня 2000 року окружний адміністративний апеляційний суд залишив рішення окружного адміністративного суду без змін. Під час провадження в апеляційному суді був випадок, коли строк для подання другим заявником своїх зауважень подовжили на чотири тижні. 12 січня 2001 року він звернувся з апеляцією до Верховного адміністративного суду. Після того як цей строк було знову подовжено, він завершив підготовку своєї апеляції 20 квітня 2001 року. Рішенням від 3 травня 2002 року Верховний адміністративний суд відмовив йому в дозволі на апеляцію.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА

A. Податки і податкові штрафи

37. Положення про податки і податкові штрафи, які мають значення для цієї справи, містяться передусім у Законі про оподаткування (1990:324), двох законах про податок на додану вартість (Lage№ om merv $Описание: C:\Users\profpressa37\AppData\Roaming\Liga70\Client\Session\SO2761_IMG_001.GIF$ rdeskatt, 1968:430, який було замінено Merv $Описание: C:\Users\profpressa37\AppData\Roaming\Liga70\Client\Session\SO2761_IMG_001.GIF$ rdesskattelage№, 1994:200) та в Законі про внески роботодавців на соціальне забезпечення (1984:688). Питання стосовно оподаткування та призначення податкових штрафів реґулювалися різними актами, положення яких були дуже схожі. Тому в наступному розділі наведено посилання лише на положення Закону про оподаткування. Починаючи з 1 листопада 1997 року, Закон про внески роботодавців на соціальне забезпечення та певні частини Закону про податок на додану вартість 1994 року були замінені Законом про сплату податків (1997:483). Оскільки ані введення в дію Закону про сплату податків, ані запроваджені поправки до Закону про оподаткування не спричинили будь-яких суттєвих змін, далі подається опис обох систем законодавчих положень — чинної на сьогодні та тієї, що була чинною на час подій, про які йдеться в цій справі.

38. Розмір прибуткового податку, податку на додану вартість, внесків роботодавця визначають окружні податкові органи, яким платники податків зобов’язані надати відомості, необхідні для визначення розміру таких податків. Для забезпечення своєчасності, достатності і точності такої інформації діють положення, згідно з якими податкові органи можуть за певних обставин карати платника податків шляхом накладення на нього податкових штрафів.

39. Положення про податкові штрафи запроваджено в законодавство Швеції в 1971 році. Нові положення набрали чинності 1 січня 1972 року, одночасно з набранням чинності новим законом про податкові правопорушення. Згідно з підготовчими документами (Урядовий законопроект 1971:10) головна мета реформи полягала в створенні більш ефективної та справедливої системи покарань порівняно з попередньою, в основі якої були кримінальні покарання, що призначалися судами загальної юрисдикції за результатами поліційного розслідування та обвинувачення. На відміну від покарань за податкові правопорушення, нові податкові штрафи мали призначатися виключно на об’єктивних підставах і, отже, без урахування будь-якого кримінального умислу чи несумлінності платника податків. Функціонування старої системи вважалося незадовільним, оскільки неточна інформація містилася в дуже багатьох податкових деклараціях, а обвинувачення у вчиненні податкових правопорушень висувалися проти незначного числа осіб. Із запровадженням нової системи судове переслідування порушується лише за серйозні податкові злочини.

40. Податковий штраф накладається на платника податків у двох випадках: 1) якщо виявлено, що інформація, яку він навів у своїй податковій декларації чи будь-якому іншому письмовому документі і яка була необхідна для оподаткування, є неточною (стаття 1 розділу 5 Закону про оподаткування); 2) якщо після дискреційного визначення суми податків податковий орган вирішує не спиратися на дані, наведені в податковій декларації (стаття 2 розділу 5). Податковий штраф може бути призначений не лише у зв’язку з відомостями, безпосередньо наведеними в документі; приховування деяких із них, загалом або частково, також може вважатися поданням неточної інформації. Однак за помилкові твердження покарання не призначається: якщо платник податків чітко виклав фактичні обставини, але неточно оцінив відповідні правові наслідки, податковий штраф не накладається. Тягар доведення факту подання неточної інформації лежить на податковому органі. Дискреційна процедура визначення податкових сум застосовується в разі, якщо платник податків подав інформацію, яка настільки не відповідає дійсності, що податковий орган не може спиратися на неї при визначенні оподатковуваних сум, або якщо платник податків, незважаючи на нагадування, не подав податкової декларації (стаття 3 розділу 4). В останньому випадку рішення про накладення податкового штрафу скасовується, якщо платник податків подасть податкову декларацію в межах певного встановленого терміну. Розмір податкового штрафу становить 40 % або від суми прибуткового податку, що його податковий орган не зміг стягнути через надання неточної інформації, або від суми прибуткового податку, визначеного за допомогою дискреційної процедури. У відповідних положеннях про податок на додану вартість та внески роботодавців передбачено податкові штрафи в розмірі 20 % від відповідного додаткового податку, накладеного на платника податків. За певних обставин застосовні ставки оподаткування становлять 20 % або 10 % — залежно від виду податку.

41. У деяких випадках, незважаючи на неточність інформації, поданої платником податків, податкового штрафу не накладають — наприклад у разі, якщо податковий орган уже виправив очевидні помилки в розрахунках чи допущені платником податків письмові помилки; якщо відповідну інформацію було виправлено чи може бути виправлено за допомогою певних документів, які мали бути надані податковим органам (наприклад, довідки про доходи від роботодавця); або якщо платник податків добровільно виправив таку інформацію (стаття 4 розділу 5).

42. Крім того, за певних обставин передбачається можливість звільнити від сплати податкового штрафу — наприклад якщо неспроможність платника податків подати правильну інформацію чи заповнити податкову декларацію можна пробачити з огляду на його вік, хворобу, відсутність досвіду або інші аналогічні обставини. Податковий штраф не накладають також у разі, якщо таку неспроможність можна пробачити, враховуючи характер відповідної інформації чи інші особливі обставини, або якщо виявиться, що накладати податковий штраф явно несправедливо (стаття 6 розділу 5). Словосполучення «характер інформації» передусім стосується ситуацій, коли платник податків постає перед необхідністю об’єктивно оцінити складне податкове питання. Згідно з підготовчими документами (Урядовий законопроект 1991/92:43, с. 88) вираз «явно несправедливо» стосується ситуацій, у яких накладення податкового штрафу видається непропорційним до провини платника податків або неприйнятним з огляду на інші обставини. Якщо факти в справі вимагають від податкових органів керуватися положеннями про звільнення від сплати штрафу, вони повинні робити це навіть за відсутності відповідної вимоги платника податків (стаття 7 розділу 5). Але, в принципі, доводити наявність належної підстави для звільнення від сплати податкового штрафу повинен платник податків.

43. У разі якщо рішення стосовно податків та податкових штрафів не задовольняє платника податків, він має право впродовж п’яти років після закінчення податкового року звернутися до податкового органу з клопотанням про перегляд ним свого рішення (статті 7 і 9 розділу 4). Після спливу цього строку рішення стосовно податкових штрафів — до набрання ними статусу остаточних (стаття 11 розділу 4) — можуть бути переглянуті на клопотання платника податків. Крім того, переглянути своє попереднє рішення податковий орган може і з власної ініціативи. Перегляд не на користь платника податків має відбутися впродовж року після закінчення податкового року, за винятком випадків, коли, зокрема, під час податкового провадження платник податків подав неточну інформацію або не подав податкової декларації чи необхідних відомостей — у цьому разі зазначений строк спливає через п’ять років після закінчення податкового року (статті 7 та 14 — 19 розділу 4).

44. Рішення податкового органу може бути оскаржене і до окружного адміністративного суду. Як і клопотання про перегляд, скарга має бути подана впродовж п’яти років після закінчення податкового року (статті 1 і 3 розділу 6), якщо вона не стосується податкового штрафу, накладеного на підставі податкового рішення, яке ще не стало остаточним (стаття 4 розділу 6). Отримавши скаргу, податковий орган повинен переглянути своє рішення в найкоротший термін і, якщо він вирішує змінити його відповідно до клопотання платника податків, така скарга анулюється (стаття 6 розділу 6). Але якщо рішення залишають без змін — скарга передається до окружного адміністративного суду. За наявності особливих обставин податковий орган може передати скаргу до окружного адміністративного суду без перегляду суми податку (стаття 7 розділу 6). Подальше оскарження здійснюється до адміністративного апеляційного суду і, за умови отримання дозволу на апеляцію, — до Верховного адміністративного суду.

45. Податковий штраф має зв’язок із податком, стосовно якого цей штраф накладено, — успішне оскарження розміру основного податку автоматично відбивається на розмірі податкового штрафу, який відповідно зменшується (стаття 11 розділу 5). Однак податковий штраф може бути оскаржений в окремому порядку, якщо є підстави для його зменшення чи звільнення від його сплати (див. вище).

46. Якщо провадження в окружному адміністративному суді або в адміністративному апеляційному суді стосується податкового штрафу, апелянт має право на усний розгляд справи (стаття 24 розділу 6).

B. Стягнення податків

47. У період, про який ідеться в справі, стягнення податків і податкових штрафів регулювалося Законом про стягнення податків. Законом 1994 року про податок на додану вартість та Законом про внески роботодавців на соціальне забезпечення. Відповідні положення цих законів, що мають значення для справи, практично ідентичні, тому далі наведено лише положення Закону про стягнення податків. З 1 листопада 1997 року стягнення податків регулюється Законом про сплату податків, який містить, власне, такі самі положення, як і Закон про стягнення податків.

48. Клопотання про перегляд рішення стосовно податків та податкових штрафів або скарга проти такого рішення не має суспензивної дії щодо обов’язку платника податків сплатити відповідні суми (стаття 103 Закону про стягнення податків та стаття 13 розділу 5 Закону про оподаткування).

49. Однак податковий орган може дозволити відстрочку виконання рішення зі стягнення податків та податкових штрафів за наявності однієї з трьох умов: 1) якщо є вірогідність, що суму, призначену платникові податків до сплати, буде зменшено або що платника податків буде звільнено від її сплати; 2) якщо немає певності щодо результату вирішення справи; або 3) якщо сплата відповідної суми може завдати значної шкоди платникові податків або якщо її стягнення, з огляду на будь-які інші обставини, видається несправедливим (пункт 1 статті 49 Закону про стягнення податків). Згідно з підготовчими документами друга умова вважається задоволеною не лише в разі, коли ймовірність вирішення справи на користь платника податків є такою самою, якою є ймовірність несприятливого для нього її вирішення, а й у разі, коли вірогіднішим є те, що розгляд справи завершиться відхиленням скарг платника податків. Однак дозволу на відстрочку не буде надано, якщо клопотання про перегляд рішення має мало шансів на успіх (Урядовий законопроект 1989/90:74, с. 340). Прикладом ситуації, коли вірогідність завдання «значної шкоди» є очевидною, можна вважати примусовий продаж нерухомого майна платника податків, або його підприємства, або іншого майна, яке має суттєве значення для його фінансового становища та засобів існування (див. там само, с. 342 — 43).

50. Якщо в разі застосовності згаданих вище другої або третьої умови допускається, що — з огляду на становище платника податків чи інші обставини — сума, призупинити стягнення якої він просить, не буде сплачена своєчасно, то таке клопотання може бути задоволене лише за умови, якщо платник податків надасть банківську ґарантію чи інше забезпечення щодо сплати належної суми. Проте навіть у таких випадках дозвіл на призупинення виконання рішення може надаватися і без забезпечення, якщо відповідна сума є відносно незначною або за наявності інших особливих обставин (пункт 2 статті 49).

51. Застосування статті 49 Закону про стягнення податків Верховний адміністративний суд проаналізував у своєму рішенні від 17 листопада 1993 року (справа № 2309-1993, опублікована в Regeri№gsr $Описание: C:\Users\profpressa37\AppData\Roaming\Liga70\Client\Session\SO2761_IMG_001.GIF$ tte№s $Описание: C:\Users\profpressa37\AppData\Roaming\Liga70\Client\Session\so2761_IMG_004.gif$ rsbok (R $Описание: C:\Users\profpressa37\AppData\Roaming\Liga70\Client\Session\SO2761_IMG_004.GIF$ ) 1993 ref. 89). У цій справі Національна податкова рада і адміністративний апеляційний суд визнали, що компанії-заявникові — яка оскаржила рішення Національної податкової ради про стягнення з неї певних енергетичних податків та відсотків на загальну суму приблизно 6400000 шведських крон — не може бути надано дозвіл на відстрочку виконання рішень. Але Верховний адміністративний суд звернув увагу на певну невизначеність стосовно основного питання в справі — чи взагалі підлягає відповідний дохід оподаткуванню, а також зазначив, що розмір призначеного до сплати податку є значним. Із цих міркувань він визнав, що буде нерозумно вимагати сплатити цю суму до вирішення судом питання податкової заборгованості компанії-заявника. Верховний адміністративний суд зауважив, що в принципі компанія має надати боргове забезпечення, але вказав і на той факт, що адміністративний апеляційний суд мав намір найближчим часом вирішити питання її податкової заборгованості, і, отже, мають місце особливі підстави, щоб не вимагати такого забезпечення. Тому компанії-заявникові дозволили відстрочку виконання рішень, не вимагаючи надання боргового забезпечення, на один місяць з моменту винесення рішення адміністративним апеляційним судом.

52. Платник податків може звернутися до податкового органу з клопотанням про перегляд ним свого рішення стосовно відстрочки виконання рішення та оскаржити таке рішення до окружного адміністративного суду. По суті ця процедура ідентична тій, яка застосовується у зв’язку з клопотаннями про перегляд та оскарження рішень стосовно основних податкових питань (статті 84, 96 та 99 Закону про стягнення податків; див. пункти 43 — 44 вище). Подальші звернення до адміністративного апеляційного суду та Верховного адміністративного суду можливі лише за умови надання дозволу на апеляцію (стаття 102).

C. Примусове стягнення платежу і банкрутство

53. Судово-виконавчі служби зобов’язані, на відповідне клопотання, стягнути борг з боржника, навіть якщо рішення податкового органу стосовно податків і податкових штрафів не є остаточним (стаття 1 розділу 3 та стаття 1 розділу 4 Кодексу виконавчого судочинства, взяті в поєднанні зі статтями 59 та 103 Закону про стягнення податків; останні положення вже замінені аналогічними положеннями Закону про сплату податків). Якщо боржник не має достатнього майна, арешт якого міг би служити борговим забезпеченням, виконавча служба може звернутися до районного суду із заявою про оголошення боржника банкрутом. Як правило, боржник вважається неспроможним у разі, якщо впродовж шести місяців, які передують поданню заяви про оголошення його банкрутом, при спробі арештувати майно боржника виявляється, що його майно не є достатнім для забезпечення погашення боргу в повному обсязі (стаття 8 розділу 2 Закону про банкрутство (1987:672)). Якщо майно неспроможного боржника не є достатнім для погашення всіх поточних та очікуваних витрат, пов’язаних із банкрутством, а також інших заборгованостей, що виникли, провадження в справі про банкрутство припиняється (стаття 1 розділу 10 Закону про банкрутство).

54. Якщо підставою для заяви про банкрутство є податковий борг згідно з рішенням, яке ще не стало остаточним, суд, що розглядає таку заяву, повинен провести незалежну оцінку стверджуваної заборгованості, беручи до уваги докази, подані в провадженні щодо банкрутства. Отже, суд має спрогнозувати майбутній висновок провадження, яке триває, щодо оподаткування (рішення Верховного суду від 9 червня 1981 року, справа № $Описание: C:\Users\profpressa37\AppData\Roaming\Liga70\Client\Session\so2761_IMG_005.gif$ 734/80).

55. Якщо компанію з обмеженою відповідальністю оголошено банкрутом і провадження у справі про банкрутство припиняється без залишку будь-яких фондів для покриття заборгованості, така компанія ліквідується (стаття 19 розділу 13 Закону про компанії з обмеженою відповідальністю (1975:1385)). Згідно з усталеною практикою шведських судів, компанія, ліквідована таким чином, не є правоздатною і, отже, не може діяти як сторона в судовому процесі. Але є деякі винятки з цього правила. Як зазначив Верховний адміністративний суд у своєму рішенні від 16 червня 2000 року (справа № 7017-1997, R $Описание: C:\Users\profpressa37\AppData\Roaming\Liga70\Client\Session\so2761_IMG_006.gif$ 2000 ref. 41), вони можливі в разі, коли визнається наявність особливих обставин, пов’язаних з інтересами компанії чи протилежної сторони, які вимагають розгляду спору в суді після ліквідації цієї компанії. Як приклад таких особливих обставин суд навів ситуацію, коли є вірогідність визнання правомірності скарг компанії в податковому провадженні, після чого відбувається сплата податків і, як наслідок, — подальший розподіл майна неспроможного боржника між його кредиторами. У справі, яку розглядає суд, встановлено, що зазначена компанія не має свого власного обґрунтованого інтересу в подальшому провадженні у відповідній податковій справі, оскільки в разі успішного завершення такого провадження повернути майно чи конкурсну масу цій компанії немає жодної можливості. Однак держава пред’явила колишнім директорам компанії цивільний позов, стверджуючи, що вони несуть спільну відповідальність за податкову заборгованість, яка є предметом спору. Суд визнав непевною можливість для директорів домогтися в цивільному провадженні розгляду основного податкового питання і зазначив, що їхній обґрунтований інтерес полягає в тому, щоб це податкове питання було вирішено в податковому провадженні. З огляду на це ліквідованій компанії було надано право виступати в ньому стороною.

56. Оскільки податки та податкові штрафи підлягають сплаті навіть тоді, коли рішення податкового органу не є остаточним, таке рішення може бути змінене або скасоване після сплати відповідних сум. У такому разі переплачену суму повертають із відсотками (стаття 2 розділу 18 та статті 1 і 12 розділу 19 Закону про сплату податків). Якщо на забезпечення погашення заборгованості платника податків на його майно накладено арешт або якщо його оголошено банкрутом у зв’язку з податковим боргом, відповідний наказ про арешт майна чи рішення про оголошення банкрутом скасовується за апеляцією. У разі набрання таким наказом чи рішенням статусу остаточного платник податків може, на клопотання, домогтися поновлення справи та скасування такого наказу чи рішення (розділ 58 Кодексу судової процедури). Майно, заарештоване на забезпечення боргу, може, якщо це можливо, бути повернуте платникові податків (стаття 22 розділу 3 Кодексу виконавчого судочинства). Це положення застосовується і до власності, яка становить частину майна неспроможного боржника, — якщо в ній немає потреби для покриття витрат, пов’язаних зі справою про банкрутство, та інших заборгованостей (стаття 25 розділу 2 Закону про банкрутство). Якщо цю власність платника податків продано і суму, отриману від цього продажу, використано на погашення стверджуваного податкового боргу, платникові податків належить компенсація. Крім того, платник податків може звернутися до суду з позовом проти держави з вимогою відшкодувати фінансові збитки, спричинені арештом його майна на забезпечення боргу або банкрутством (стаття 2 розділу 3 Закону про деліктну відповідальність (1972:207)), пославшись на неправомірність і несумлінність у діях органів влади чи судів.

D. Податкові правопорушення

57. Кримінальна справа може бути порушена проти платника податків, який подав податковому органові неточну інформацію або, з метою ухилитися від податків, не подав податкової декларації чи аналогічного документа. Якщо платник податків діяв умисно і внаслідок таких діянь йому призначили значно занижений податок, його визнають винним у вчиненні податкового шахрайства. Можливі міри покарання за це — від штрафу за дрібне правопорушення до ув’язнення строком до шести років за податкове шахрайство з обтяжливими обставинами (статті 2 — 4 Закону про податкові правопорушення (1971:69)). Якщо встановлено, що неточність поданої платником податків інформації спричинена грубою несумлінністю, його можуть визнати винним у введенні податкових органів в оману через несумлінність (стаття 5). Кримінальне обвинувачення на підставі Закону про податкові правопорушення висувається згідно з положеннями, які регулюють кримінальне судочинство загалом, — це означає, зокрема, що засудження в кримінально-правовому порядку може здійснюватися лише за результатом кримінального переслідування й розгляду справи в судах загальної юрисдикції.

58. Згідно із законодавством Швеції, той факт, що податковий штраф уже призначено на тих самих підставах, що й у разі кримінального обвинувачення, не є перешкодою для порушення кримінального провадження. До того ж рішення про призначення податкового штрафу не має обов’язкової сили чи будь-якої іншої дії, яка могла б перешкодити встановленню обґрунтованості кримінального обвинувачення. Однак намір законодавця полягав у тому, щоб суд першої інстанції, розглядаючи кримінальну справу, був поінформований про факт призначення податкового штрафу (Урядовий законопроект 1971:10, с. 351 і 364).

E. Податкові штрафи та Конвенція в практиці шведських судів

59. У рішенні від 29 листопада 2000 року Верховний суд розглянув можливість засудження особи за податкове правопорушення в кримінальному провадженні після призначення податкового штрафу в податковому провадженні (справа № B 868-99, опублікована в №ytt juridiskt arkiv (№JA) 2000, с. 622). Він зауважив, що, згідно із шведським законодавством, податковий штраф не вважається кримінальним покаранням і, отже, не є перешкодою для судового розгляду і засудження за податкове правопорушення, пов’язане з тими самими діями. Крім того, Верховний суд розглянув це питання і в світлі Конвенції. Насамперед він зазначив, що, як показує практика Європейського суду, є вагомі аргументи на користь застосовності статті 6 — у частині щодо кримінальних обвинувачень — до проваджень, які стосуються податкових штрафів. З іншого боку, на його думку, навіть якщо припустити, що це так, принцип №e bis i№ idem, сформульований у статті 4 Протоколу № 7 до Конвенції, не є перешкодою для порушення проти будь-кого кримінальної справи у зв’язку з діями, за які вже призначено податковий штраф.

60. 15 грудня 2000 року Верховний адміністративний суд виніс два рішення, в яких розглянув застосовність статті 6 Конвенції до податкових штрафів, що призначаються відповідно до податкової системи Швеції. В одному з цих рішень (справа № 1990-1998, R $Описание: C:\Users\profpressa37\AppData\Roaming\Liga70\Client\Session\SO2761_IMG_006.GIF$ 2000 ref. 66), беручи до уваги встановлені Європейським судом критерії визначення можливості кваліфікувати правопорушення як «кримінальне», Верховний адміністративний суд навів ґрунтовний аналіз застосування цих критеріїв до таких штрафів. Зокрема він зазначив:

«Законодавчий орган Швеції охарактеризував податковий штраф як адміністративну санкцію, близьку до міри покарання... Положення щодо усного слухання, наведені в статті 24 розділу 6 Закону про оподаткування, слід вважати такими, що свідчать про прагнення привести податкове провадження у відповідність до правових гарантій, викладених у статті 6 Конвенції. Крім того, згідно із судовою практикою (R $Описание: C:\Users\profpressa37\AppData\Roaming\Liga70\Client\Session\SO2761_IMG_006.GIF$ 1987 ref. 42), правила голосування, які містяться в розділі 29 Кодексу судової процедури [у кримінально-процесуальній частині Кодексу], є застосовними в справах про податкові штрафи відповідно до колишнього Закону про оподаткування (1956:623). Видається, що податковий штраф розглядається переважно як кримінальна санкція і в інших контекстах. Наприклад, у підготовчих документах до законодавчого документа, який встановлює заборону застосування законів ex post facto (у пункті 1 статті 10 розділу 2 Урядового акта, що стосується мір покарання, інших кримінальних санкцій та інших особливих правових наслідків кримінального правопорушення), зазначається, що запропонована норма стосується також адміністративних санкцій, близьких до міри покарання, — таких як податкові штрафи, штрафи за несвоєчасну сплату податків і прострочений платіж внесків, передбачених різними податковими законами. ... Однак у законодавстві Швеції немає положення, в якому б необхідною умовою була наявність умислу чи несумлінності в діях платника податків як підстави для призначення йому податкового штрафу. Податковий штраф до певної міри має характер умовного штрафу і може бути прощений на виключно об’єктивних підставах. Крім того, його неможливо перетворити на строк ув’язнення. Отже вважалося, що в шведській правовій системі податковий штраф має класифікуватися не як міра покарання, а як адміністративна податкова санкція. Тому ця класифікація як така в рамках правової системи Швеції не становить достатньої підстави для того, щоб податковий штраф розглядати як кримінальну санкцію в значенні Конвенції.

Стосовно інших двох критеріїв, які Європейський суд застосовує в цьому зв’язку, а саме: характер правопорушення та характер і суворість санкції, — слід враховувати таке: шведські законодавчі положення стосовно податкових штрафів є загальними і стосуються всіх платників податків. Мета системи адміністративних санкцій полягає в забезпеченні тиску на платників податків шляхом застосування значних фінансових санкцій з метою змушення їх дотримуватися зобов’язань, передбачених законами стосовно податків та зборів. Слід також зазначити, що податкові санкції в Швеції, у своєму сучасному вигляді, прийшли на заміну колишнім процедурам суто кримінально-правового характеру. Щодо особливостей, які, згідно з практикою Європейського суду, визначають характер і ступінь суворості санкції, слід пам’ятати, що податковий штраф призначається в розмірі, пропорційному до податку, від якого платник ухилився, надавши неточну інформацію. Це означає, що розмір податкового штрафу в принципі може сягати значних сум, без будь-якого верхнього ліміту.

На думку Верховного адміністративного суду, цей останній аспект явно свідчить про те, що стаття 6 має вважатися застосовною до шведського податкового штрафу. У нещодавно винесеному рішенні Верховний суд також зазначив, що з практики Європейського суду випливає, що «є вагомі аргументи на користь застосовності статті 6 і до шведських проваджень щодо податкових штрафів» [рішення Верховного суду від 29 листопада 2000 року, див. п. 59 вище]. Деякі сумніви може породити міркування, що шведські правила застосування податкових санкцій відрізняються від французьких одним із чотирьох чинників, на важливість яких вказував Європейський суд у своєму остаточному висновку в справі Бенденуна [рішення у справі «Бенденун проти Франції» від 24 лютого 1994 року, серія A, № 284]: такий штраф неможливо перетворити на строк ув’язнення. Крім того, на відміну від французьких, шведські положення стосовно податкових штрафів не містять у реальному сенсі суб’єктивного елементу...

Однак той факт, що шведський податковий штраф неможливо перетворити на строк ув’язнення, не може, на думку Верховного адміністративного суду, бути вагомим аргументом проти висновку про застосовність статті 6. Немає сумніву, що штраф, накладений згідно з кримінальним законом, підпадає під юрисдикцію статті 6, незалежно від того, чи можливо його трансформувати в строк ув’язнення. До того ж рішення в справі Бенденуна слід розглядати як ознаку того, що, окрім штрафу, інші фінансові санкції також можуть підпадати під юрисдикцію статті 6 — принаймні якщо вони мають певну значущість. Після ухвалення Європейським судом рішень у справах Лауко... та Кадубеча [«Лауко та Кадубеч проти Словаччини», від 2 вересня 1998 року, Reports of Judgme№ts a№d Decisio№s 1998-VI, c. 2492 та 2518, відповідно], які стосувалися штрафів, призначених у зв’язку з дрібними правопорушеннями, слід також вважати визнаним той факт, що призначення строку ув’язнення не є передумовою для визнання відповідних діянь кримінальним правопорушенням у значенні Конвенції. За таких обставин неможливо також надати якогось самостійного чи навіть суттєвого значення відсутності суб’єктивних елементів (але є підстава для проведення окремого аналізу щодо сумісності суворої відповідальності з презумпцією невинуватості...).

З огляду на викладене вище Верховний адміністративний суд, беручи до уваги всі обставини справи, визнає, що шведський податковий штраф має вважатися таким, що підпадає під юрисдикцію статті 6 Конвенції...».

61. Далі Верховний адміністративний суд розглянув питання сумісності податкових санкцій з презумпцією невинуватості, передбаченою пунктом 2 статті 6 Конвенції. Він висловив таку думку:

«Можлива ситуація, коли Європейський суд, визначаючи сумісність суворої кримінальної відповідальності з Конвенцією, застосує по суті той самий критерій, який він застосував у справі Салаб’яку [рішення у справі «Салаб’яку проти Франції» від 7 жовтня 1988 року, серія A, № 141] щодо відповідальності, встановленої на підставі припущень. Це означає, що відповідальність не обов’язково має автоматично виникати з доведеності відповідних об’єктивних ознак. Для того щоб не виникало конфлікту з презумпцією невинуватості, особа повинна мати можливість користуватися певною формою захисту, спираючись на суб’єктивні обставини.

Як було зазначено вище, податковий штраф призначається в адміністративному провадженні без урахування наявності умислу чи несумлінності. Рішення стосовно податкового штрафу може бути оскаржене до адміністративного суду. Якщо встановлено факт наявності умислу чи грубої несумлінності, кримінальна відповідальність може бути визначена за результатами розгляду та вироку суду загальної юрисдикції.

Оподаткування в Швеції ґрунтується переважно на інформації, яку подає особа, а також на засвідченій нею інформації, одержаній з інших джерел. Накладенням податкового штрафу, зокрема, акцентується неухильність виконання особою обов’язку подати податкову декларацію та пов’язану із нею відповідну інформацію. У принципі недобросовісність виключається. Крім того, платник податків повинен, як правило, розуміти, яка інформація потрібна для розгляду заяви, щоб не допустити визнання поданої інформації неточною, а отже, й призначення податкового штрафу. Іншими словами, платник податків повинен бути певною мірою обізнаним із правилами оподаткування.

Неточності та інші помилки, які можуть призвести до призначення податкового штрафу, трапляються дуже часто. Тому вважається, що передбачуваність та однаковість принципів призначення податкових штрафів вимагають наявності відносно простих і стандартних правил здійснення такої процедури. Однак ці правила і приписи мають відповідати вимогам розумного підходу до визначення сум оподаткування... і забезпечувати гарантії правової певності. У цьому зв’язку податковий штраф не призначається автоматично, якщо подана інформація не є правильною. По-перше, певні види неточностей не розглядаються і, по-друге, органи влади і суди повинні з’ясувати, чи є підстави для звільнення від податкового штрафу навіть за відсутності позовної вимоги.

Щодо підстав для звільнення від сплати податкового штрафу можна зазначити таке. Вимоги щодо обізнаності та сумлінності платника податків мають бути пропорційні до його здатності та спроможності розуміти податкові правила і застосовувати їх у конкретній ситуації. Правила щодо звільнення від сплати податкового штрафу мають на меті не допустити призначення такого штрафу внаслідок, наприклад, вибачливого незнання або неточного розуміння змісту податкового правила. Ці правила мають виключати також можливість призначення штрафу в ситуаціях, коли платник податків припустився якоїсь іншої вибачливої помилки, заповнюючи податкову декларацію. Крім того, правила щодо звільнення від сплати податкового штрафу сформульовані в спосіб, який надає органам влади і судам певні межі розсуду у вирішенні таких питань та можливість враховувати суб’єктивну позицію відповідного платника податків. Насправді підстави для звільнення від сплати податкового штрафу — в поєднанні з правилами, які передбачають об’єктивні підстави для непризначення чи скасування податкового штрафу за конкретних обставин, — можуть у певних випадках служити підґрунтям для міркувань на користь збільшення можливостей звільнити від податкових штрафів, ніж це може мати місце тоді, коли призначення таких штрафів залежить від наявності в діях платника податків умислу чи несумлінності. Хоча підстави для звільнення від сплати податкового штрафу не можна порівнювати виключно з умовами визначення відповідальності, представленої в кримінальному праві суб’єктивними ознаками, їх [ці підстави] слід вважати — розглядаючи разом з випадками, в яких податкові штрафи виключаються на суто об’єктивних підставах, — такими, що надають платникові податків у відповідній ситуації достатні можливості уникнути призначення такого штрафу і цим запобігти виникненню конфлікту з принципом презумпції невинуватості, передбаченим статтею 6 Конвенції. Але зазвичай від судів вимагається — при застосуванні положень, які регулюють питання податкових штрафів, — враховувати нюанси і не бути занадто рестриктивними в оцінці кожної конкретної справи щодо наявності в ній підстав для скасування податкового штрафу чи звільнення від його сплати».

62. Верховний адміністративний суд також зауважив, що шведські правила податкових санкцій відповідають загальним вимогам Конвенції стосовно забезпечення пропорційності заходів. На думку суду, система санкцій за порушення обов’язку подати податкову декларацію та відповідну інформацію до податкових органів слугує важливому громадському інтересу. Крім того, суд, зокрема, зазначив, що вимога пропорційності знайшла своє відображення в положеннях, які регулюють питання податкових санкцій, — адже згідно зі статтею 6 розділу 5 Закону про оподаткування звільняють від сплати штрафу в разі, якщо він є «явно несправедливим» (див. пункт 42 вище).

63. В іншій справі, рішення в якій Верховний адміністративний суд виніс 15 грудня 2000 року (справа № 2922-1999), належало визначити, чи суперечило принципу презумпції невинуватості, передбаченому в пункті 2 статті 6 Конвенції, примусове стягнення податкового штрафу до того, як суд з’ясував, чи справді платник податків мусив сплатити цей штраф. При цьому суд висловив таку думку:

«Ця стаття передбачає дотримання принципу презумпції невинуватості доти, доки вину не буде доведено відповідно до закону. З тексту статті не випливає, що призначена кримінальна санкція не може бути примусово застосована до того, як рішення стане остаточним. І в Швеції, і в інших європейських країнах є приклади застосування належних кримінальних санкцій навіть у випадках, коли відповідне рішення ще не набрало статусу остаточного...

Крім того, у практиці Європейського суду нічого не свідчить на користь думки, що пункт 2 статті 6 перешкоджає виконанню рішення стосовно кримінальних санкцій, яке ще не стало остаточним. У цьому зв’язку слід наголосити, що Європейська комісія з прав людини чітко висловилася за негайне стягнення податкових штрафів у справі «Келландер проти Швеції» [заява № 12693/87, рішення від 6 березня 1989 року, неопубліковане].

Верховний адміністративний суд дійшов висновку, що пункт 2 статті 6 не перешкоджає виконанню рішення стосовно податкового штрафу, яке ще не стало остаточним.

Залишається з’ясувати, чи має виконане рішення адміністративного органу стосовно податкового штрафу стати предметом судового розгляду.

З пункту 1 статті 6 випливає, що кожен, кого обвинувачують у кримінальному правопорушенні, має право на вирішення його справи в суді. Однак положення статті 6 не можна вважати такими, що перешкоджають адміністративному органові розглядати питання, які підпадають під юрисдикцію цієї статті, — за умови, що відповідна особа може згодом звернутися до суду, який забезпечить дотримання всіх правових гарантій, передбачених цією статтею...

На думку Верховного адміністративного суду, незрозуміло, якою мірою принцип презумпції невинуватості має враховуватися як чинник, який перешкоджає виконанню рішення адміністративного органу стосовно кримінальної санкції, вже оскарженої до суду, до прийняття судом рішення з приводу цієї скарги. Видається, що це питання ще не вирішене Європейським судом. Проте справедливо буде припустити, що примусове виконання не може мати місця, якщо воно унеможливлює відновлення первісного правового становища в разі, коли подальший судовий розгляд завершується переглядом рішення відповідного органу влади.

Що стосується податкових штрафів, то платник податків може оскаржити до суду рішення адміністративного органу про їх призначення. Якщо скаргу платника податків вирішено на його користь, будь-яка вже сплачена сума має бути повернута йому з відсотками. Платник податків також може звернутися з проханням призупинити виконання рішення у зв’язку з поданою ним скаргою. Такі примусові заходи навряд чи вживатимуться, поки в суді триває розгляд зазначеного клопотання (див. Урядовий законопроект 1996/97:100 с. 352). Згідно з положеннями, які застосовуються в цій справі, дозвіл на відстрочення може бути наданий, якщо є вірогідність того, що призначену до сплати суму буде зменшено або що платника податків буде звільнено від її сплати; якщо немає певності щодо можливого вирішення справи; якщо сплата призначеної суми може завдати значної шкоди платникові податку або якщо її стягнення, з огляду на будь-які інші обставини, видається несправедливим. У певних випадках дозвіл на відстрочення може надаватися лише за умови надання відповідного боргового забезпечення (пункти 1 і 2 статті 49 Закону про стягнення податків; тепер цим положенням значною мірою відповідають норми ... Закону про сплату податків).

Положення стосовно відстрочення виконання рішення надають платникові податків можливість мати попереднє судове розслідування щодо остаточного результату вирішення справи про податкові штрафи. Якщо платник податків утримується від використання такої можливості, або якщо суд, розглянувши справу, встановлює, що перспектива на успіх апеляції платника податків щодо суті маловірогідна, або навіть що результат вирішення справи непевний, і що до того ж немає підстав говорити про можливість завдання значної шкоди внаслідок стягнення податкового штрафу, то, на думку Верховного адміністративного суду, вимога негайного його стягнення не може суперечити пункту 2 статті 6».

ЩОДО ПРАВА

I. ОБСЯГ СПРАВИ

64. У своїй початковій заяві до Комісії заявники скаржилися на порушення пунктів 1 і 2 статті 6 та статті 14 Конвенції, а також статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції, оскільки з них примусово стягнули податки і податкові штрафи до вирішення відповідних питань у суді. В зауваженнях, поданих 13 червня 2001 року, заявники стверджували, що пункт 2 статті 6 Конвенції також було порушено з огляду на те, що податкові штрафи було призначено виключно на об’єктивних підставах. Крім того, другий заявник скаржився, що порушену проти нього кримінальну справу не було розглянуто в межах розумного строку, як цього вимагає стаття 6 Конвенції, і при цьому не було дотримано принципу №e bis i№ idem, передбаченого статтею 4 Протоколу № 7 до Конвенції.

65. Уряд просив, щоб Суд не розглядав питань, викладених заявниками в листі від 13 червня 2001 року, оскільки їх було порушено після винесення Судом рішення щодо прийнятності заяви.

66. Суд звертає увагу на те, що заявники у своїй першій заяві скаржилися на недотримання стосовно них принципу презумпції невинуватості, передбаченого пунктом 2 статті 6 Конвенції, при розгляді справи, пов’язаної з податками і податковими штрафами, оскільки примусові заходи зі стягнення цих сум було вжито до того, як справу було вирішено в суді. Фактом є те, що вони заявили про призначення податкових штрафів на об’єктивних підставах лише після того, як Суд ухвалив рішення про прийнятність заяви. Однак Суд визнає, що це подання [заявники] зробили лише на підкріплення своїх арґументів у зв’язку зі скаргою, поданою з посиланням на пункт 2 статті 6, а тому його можна взяти до уваги (див., mutatis muta№dis, рішення в справі «Організація «Оупен Дор» та компанія «Даблін Велл Вумен» проти Ірландії, від 29 жовтня 1992 року, серія A, № 246, с. 23, п. 49). З іншого боку, зважаючи на те, що питання, порушені в листі від 13 червня 2001 року стосовно другого заявника, не мали стосунку до скарг, поданих до Суду раніше, Суд вважає, що ці додаткові скарги надійшли надто пізно і не можуть бути розглянуті в цій справі.

II. ПОПЕРЕДНЄ ЗАПЕРЕЧЕННЯ УРЯДУ

67. Уряд, як і на етапі розгляду питання про прийнятність заяви, стверджував, що перший заявник — ліквідована компанія з обмеженою відповідальністю — не вичерпав усіх засобів правового захисту стосовно питання наявності в нього права на судовий перегляд рішення податкового управління про оподаткування компанії. Розгляд цього питання тривав у Верховному адміністративному суді.

68. Перший заявник просив Суд відхилити попереднє заперечення Уряду, оскільки рішення окружного адміністративного суду та апеляційного адміністративного суду відхилити його скарги щодо рішень податкового управління через ліквідацію компанії ґрунтувалися на чинних правових нормах та відповідній судовій практиці.

69. Суд зазначає, що перший заявник, звернувшись 12 листопада 2001 року зі скаргою проти рішення адміністративного апеляційного суду до Верховного адміністративного суду, 23 квітня 2002 року отримав дозвіл на апеляцію. Таким чином, питання щодо наявності в першого заявника правоздатності оскаржувати до судів рішення податкового управління стосовно податків і податкових штрафів на цей час розглядається у Верховному адміністративному суді. Далі Суд вказує на те, що перший заявник виконав усі вимоги, передбачені в пункті 1 статті 35 Конвенції, для вичерпання національних засобів правового захисту. Крім того, з огляду на практику вирішення шведськими судами питання правоздатності ліквідованої компанії (див. пункт 55 вище), нез’ясованим залишається питання щодо того, чи буде в кінцевому підсумку допущено першого заявника до участі в згаданому податковому провадженні як сторону. Разом з тим Суд вважає, що попереднє заперечення Уряду є пов’язаним з питаннями, порушеними першим заявником у своїх скаргах на підставі статті 6 Конвенції, і тому приєднує його до суті справи.

III. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

70. Заявники скаржилися на те, що рішення податкового управління стосовно податків і податкових штрафів було примусово виконане до вирішення відповідних спорів у суді. Зокрема вони стверджували, що провадження стосовно оподаткування не було проведено в межах розумного строку і що вони не могли домогтися справедливого розгляду цих питань. Крім того, їх позбавили права вважатися невинуватими доти, доки їхню вину не буде доведено згідно із законом. При цьому вони посилалися на статтю 6 Конвенції, у відповідному положенні якої зазначено:

«1. Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов’язків або при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть не допускатися в зал засідань протягом усього судового розгляду або якоїсь його частини в інтересах збереження моралі, громадського порядку або національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін чи в разі крайньої необхідності, якщо, на думку суду, в особливих випадках публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

2. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено згідно із законом.

...»

A. Застосовність статті 6 Конвенції

1. Подання сторін

a) Уряд

71. Уряд доводив, що питання «цивільних прав та обов’язків» заявників у значенні статті 6 Конвенції не було предметом розгляду у згаданих провадженнях. Посилаючись на рішення Суду у справі «Феррадзіні проти Італії» [GC], № 44759/98, має бути опублікована в ECHR 2001-VII) та рішення, які Суд уже виносив раніше в справах стосовно податкових проваджень, Уряд зазначив, що, на його думку, податкові спори не належать до юрисдикції статті 6, а отже, це положення не є застосовним у цій справі при розгляді питання про примусове стягнення податків.

72. Щодо застосовності статті 6 у її кримінальній частині, то Уряд вирішив залишити це питання на розсуд Суду. Водночас він вказував на ті аспекти шведських податкових штрафів, які свідчать, що їх призначення не означає «кримінального обвинувачення» у значенні статті 6. По-перше, згідно з правовою системою Швеції, податкові санкції належать до сфери адміністративного права. По-друге, такі штрафи спрямовані аж ніяк не на те, щоб служити чинником стримування чи покарання, — про це, зокрема, свідчить той факт, що їх призначають виключно на об’єктивних підставах, без необхідності доводити наявність будь-якого кримінального умислу чи несумлінності, — а передусім на захист фінансових інтересів держави і суспільства в цілому, при цьому наголошується важливість надання податковим органам відповідної точної інформації, яка є основою оподаткування. Отже, такі штрафи слід розуміти як превентивні засоби, що мають переважно фіскальний характер. По-третє, незважаючи на те, що штрафи в цій справі були значними, застосування такої фінансової санкції не обов’язково є підставою для висновку про наявність «кримінального обвинувачення». До того ж податковий штраф неможливо перетворити на покарання строком ув’язнення. Розміри таких штрафів не залежать від характеру та серйозності поведінки платника податків.

b) Заявники

73. Заявники стверджували, що у згаданих провадженнях вирішувалося питання їхніх «цивільних прав та обов’язків». Вони посилалися, зокрема, на серйозні наслідки, які мали рішення податкового управління, — зокрема на оголошення першого заявника банкрутом у зв’язку з його неспроможністю погасити стверджуваний податковий борг, що підлягав негайному стягненню. Незважаючи на те, що рішення податкового управління мали тяжкі наслідки для заявників, спір стосовно цих рішень до цього часу чекає на остаточне вирішення в судах. Отже, згадане оподаткування мало вирішальне значення для їхніх приватних прав і обов’язків.

74. Крім того, податкові санкції становили «кримінальне обвинувачення» в значенні статті 6. Заявники підкреслювали, що ці штрафи замінили колишні кримінально-правові процедури, і вказували на очевидність того, що вони класифікувалися в шведській правовій системі як кримінальні санкції. Заявники також доводили, що податкові штрафи ґрунтуються на презумпції вини, яку можна було спростувати лише у виняткових випадках. До того ж загальний принцип, згідно з яким призначають штрафи, — служити запобіжним і каральним засобом. Таким чином, є достатні підстави для висновку про застосовність статті 6, а те, що податковий штраф неможливо перетворити на строк ув’язнення, не слід вважати вирішальним чинником.

2. Оцінка Суду

75. Суд постійно наголошує, що загалом «цивільні права та обов’язки», про які йдеться в статті 6 Конвенції, не охоплюють податкових спорів, незважаючи на матеріальні наслідки, які вони неминуче мають для платника податків (див. згадане вище рішення у справі «Феррадзіні проти Італії» (пункт 29) як найсвіжішій відповідний прецедент). Факти в справі, що розглядається, не дають підстав для ревізії цього висновку.

76. Якщо взяти до уваги факт накладення податкових штрафів на заявників, постає питання: чи було предметом провадження в цій справі визначення «кримінального обвинувачення». Суд знову наголошує на тому, що поняття «кримінального обвинувачення» у значенні статті 6 є автономним. При визначенні можливості кваліфікувати правопорушення як «кримінальне» застосовуються три критерії: правова класифікація правопорушення в національному праві, характер правопорушення та характер і суворість можливого покарання (див., зокрема, рішення у справі «Озтюрк проти Німеччини» від 21 лютого 1984 року, серія А, № 73, с. 18, п. 50, та згадане вище рішення у справі «Лауко проти Словаччини», с. 2504, п. 56).

77. Стосовно національної класифікації податкових штрафів, Суд зважає на те, що їх призначають не на підставі положень кримінального законодавства, а згідно з різними податковими законами. До того ж їх визначають податкові органи та адміністративні суди. Як видно з матеріалів справи, законодавець і суди Швеції вважають, що, згідно з правовою системою Швеції, податковий штраф характеризується не як кримінальне покарання, а як адміністративна санкція (див. рішення Верховного адміністративного суду, цитоване в пункті 60 вище). На думку Суду, незважаючи на те, що в деяких випадках податкові штрафи прирівнюються до кримінального покарання, не можна стверджувати, що в рамках національної правової системи вони належать до сфери кримінального права.

78. Отже, податкові санкції необхідно розглянути у світлі згаданих вище другого і третього критерію. Ці критерії є альтернативними і не кумулятивними: для того, щоб стаття 6 була застосовною у справі, в якій фігурує термін «кримінальне обвинувачення», достатньо, щоб відповідне правопорушення мало «кримінальний» характер у значенні Конвенції або загрожувало відповідній особі санкціями, які за своїм характером і суворістю належать до «кримінальної» сфери. Це не виключає можливості застосувати кумулятивний підхід у разі, коли окремий аналіз кожного критерію не дає змоги дійти очевидного висновку про наявність «кримінального обвинувачення» (див. згадане вище рішення у справі «Лауко проти Словаччини», с. 2504-05, п. 57).

79. Що стосується характеру діянь, які інкримінуються заявникам, Суд бере до уваги висновок податкового управління та окружного адміністративного суду про те, що в своїх податкових деклараціях заявники подали неточну інформацію. Призначені у зв’язку з цим податкові штрафи ґрунтуються на положеннях податкового законодавства — зокрема статтях 1 і 2 розділу 5 Закону про оподаткування, адресованого всім платникам податків у Швеції, а не якійсь окремій групі осіб з особливим статусом.

Крім того, як стверджує Уряд, вимога надавати податковим органам відповідну точну інформацію для визначення податку зумовлена державними фінансовими інтересами; подання такої інформації забезпечується за допомогою вимог, сформульованих у податковому законодавстві Швеції, невиконання яких загрожує значним фінансовим штрафом. Фактом є те, що податкові штрафи заявникам було призначено на підставі об’єктивних ознак їхніх діянь, і не було необхідності встановлювати наявність умислу чи несумлінності. Проте відсутність суб’єктивних ознак не обов’язково позбавляє правопорушення його кримінального характеру; насправді в законодавстві Договірних держав є поняття кримінального правопорушення, яке ґрунтується виключно на об’єктивних ознаках (див. рішення у справі «Салаб’яку проти Франції» від 7 жовтня 1988 року, серія A, № 141-A, с. 15, п. 27). У цьому контексті Суд зважає на те, що чинна система податкових штрафів замінила колишні процедури суто кримінально-правового характеру. Видається, що перехід від системи, в якій такі процедури були одним із засобів покарання за умисну чи несумлінну поведінку, до нової системи, побудованої на врахуванні об’єктивних чинників, був продиктований необхідністю забезпечити її більшу ефективність (див. пункт 39 вище).

Крім того, теперішні податкові штрафи не є засобом фінансової компенсації витрат, які могли бути спричинені поведінкою платника податків. Адже головна мета відповідних положень законодавства — спонукати платника податків до виконання ним своїх юридичних обов’язків та покарати за ухиляння від них. Отже, такі стягнення мають запобіжний і каральний характер. Останній зазвичай є ознакою кримінального покарання (див. згадане вище рішення у справі «Озтюрк проти Німеччини», с. 20, п. 53).

На думку Суду, загальний характер правових норм, які регулюють питання податкових штрафів, та мета стягнення, яке має водночас і запобіжний, і каральний характер, з достатньою очевидністю вказують на те, що — для цілей статті 6 Конвенції — заявники обвинувачувалися в кримінальному правопорушенні.

80. Про кримінальний характер правопорушення свідчить також суворість потенційного та фактичного покарання. Податкові штрафи у Швеції призначаються в розмірі, пропорційному до податку, від якого платник ухилився, надавши неточну чи невідповідну інформацію. Податкові штрафи, розмір яких становить, як правило, 20 або 40 % від суми податку, від якого ухилився платник, не мають верхнього ліміту і можуть сягати значних розмірів. Справді, в цій справі розмір податкових штрафів, установлених рішеннями податкового управління, був значним — на загальну суму 34710 шведських крон стосовно першого заявника і 57757 шведських крон стосовно другого. Фактом є те, що ці штрафи неможливо перетворити на строк ув’язнення в разі їх несплати; однак це не має вирішального значення для віднесення правопорушення до категорії «кримінального» за статтею 6 (див. згадане вище рішення у справі «Лауко проти Словаччини», с. 2505, п. 58).

81. Суд також вказує на висновок Верховного суду в рішенні від 29 листопада 2000 року (див. пункт 59 вище) про те, що є вагомі аргументи на користь застосовності статті 6 — у частині щодо кримінальних обвинувачень — до проваджень, які стосуються податкових штрафів. Крім того, Верховний адміністративний суд у своїх рішеннях від 15 грудня 2000 року (див. пункти 60 — 63 вище) постановив, що питання податкових санкцій у Швеції слід вважати такими, що підпадають під юрисдикцію статті 6.

82. Підсумовуючи, Суд доходить висновку, що провадження стосовно податкових штрафів, накладених на заявників, містило в собі встановлення наявності «кримінального обвинувачення» в значенні статті 6 Конвенції. Отже, це положення застосовне в справі, що розглядається.

B. Дотримання статті 6 Конвенції

1. Подання сторін

(a) Уряд

83. Щодо тривалості провадження стосовно оподаткування, Уряд посилався на те, що фактаж у справі був досить складний, і стверджував, що податкове управління розглядало обидві справи без зволікань. Стосовно судових проваджень стверджувалося, що деякі зволікання були спричинені клопотаннями другого заявника про подовження строків подання ним своїх зауважень і що адміністративний апеляційний суд вирішив цю справу надзвичайно оперативно. На думку Уряду, за цих конкретних обставин тривалість провадження у справі другого заявника не можна вважати надмірною, а щодо того, чи було допущено порушення статті 6 стосовно першого заявника, то це має вирішити Суд.

84. Щодо права доступу до суду, Уряд стверджував, що стосовно першого заявника це питання передчасне, оскільки Верховний адміністративний суд іще не вирішив, чи має ліквідована компанія право на судовий перегляд рішень податкового управління. Загалом, враховуючи те, що перший заявник може в кінцевому підсумку реалізувати це право, Уряд зазначив таке. Завдяки судовому провадженню заявники мали можливість здійснити право на справедливий судовий розгляд, який задовольняв вимоги статті 6 Конвенції і в якому було дотримано їхнє право вважатися невинуватими, як це передбачено в пункті 2 цієї статті. Уряд стверджував, що навіть у провадженні, яке здійснювалося податковим управлінням, заявники скористалися багатьма правовими гарантіями, передбаченими статтею 6. Крім того, адміністративні суди мають юрисдикцію розглядати всі аспекти — і фактичні, і правові — поданої до них справи. Протягом усього провадження щодо оподаткування саме податкове управління мало доводити, що подана інформація є неточною, а отже, є підстави для призначення податкових штрафів.

85. Уряд заперечує твердження, що невідкладне стягнення податкових боргів, встановлених податковим управлінням, обмежило доступ заявників до суду, і доводить пропорційність такого обмеження. Цей примусовий захід служить фінансовим інтересам держави і суспільства в цілому. З огляду на значний проміжок часу, який надається для подання апеляції проти податкового рішення — як правило, п’ять років після закінчення податкового року, — система, яка надає абсолютне право на відстрочення виконання рішення [стягнення заборгованості], без надання відповідного забезпечення могла б призвести до надмірного зростання кількості таких апеляцій, спрямованих на отримання відстрочення стягнення чи навіть можливості ухилитися від сплати податків. Уряд також стверджував, що заявники реалізували право на попередній розгляд судами рішень податкового управління стосовно податків і податкових штрафів, коли розглядалися їхні клопотання про відстрочення стягнення заборгованості; і в цих провадженнях, і при розгляді справи про банкрутство суди мусили розглянути податкову справу заявників щодо суті за спрощеною процедурою. Щодо першого заявника, Уряд наголошував, що попередній розгляд завершився ще до того, як було застосовано процедуру стягнення заборгованості і компанію оголошено банкрутом. Крім того, її було оголошено банкрутом не лише у зв’язку з податковим боргом, що був предметом розгляду в цій справі, а й у зв’язку з податками, встановленими в 1996 році. Відповідні податкові штрафи становили лише незначну частину загальної суми. Оскільки перший заявник не мав майна, яке можна було б арештувати на забезпечення погашення ним заборгованості, його оголосили б банкрутом лише з огляду на податковий борг з 1996 року — і навіть у разі, якби не було призначено податкових штрафів. Крім того, в разі успішної апеляції проти рішень податкового управління, правове становище заявників можна було б відновити шляхом скасування рішення про визнання їх банкрутами та шляхом учинення позовів про компенсацію державою фінансових збитків, спричинених цим рішенням.

86. Щодо права заявників вважатися невинуватими, Уряд, посилаючись на рішення Європейської комісії з прав людини у згаданому вище рішенні в справі «Келландер проти Швеції» (див. пункт 63), стверджував, що поняття невинуватості та вини не мали значення для питання призначення податкових штрафів, що в податкових провадженнях не стверджувалося про вчинення заявниками правопорушення і що жодного остаточного рішення стосовно сплати першим заявником відповідних податкових штрафів не ухвалювалося. До того ж тягар доведення факту подання заявниками неточної інформації у своїх податкових деклараціях лежав виключно на податковому управлінні.

(b) Заявники

87. Заявники стверджували, що критерію «розумного часу» у значенні статті 6 Конвенції дотримано не було. Вони вказували на те, що питання оподаткування бізнесу другого заявника окружний адміністративний суд розглянув 29 березня 2000 року і лише нещодавно воно було вирішено в судах, хоч він іще в грудні 1995 року подав апеляцію проти відповідного рішення податкового управління. Апеляції першого заявника — які були подані ще до оголошення його банкрутом — були відхилені окружним адміністративним судом 17 липня 2000 року, тобто майже через три з половиною роки після оголошення його банкрутом. Заявники оспорювали твердження Уряду про те, що ці справи містили складні питання.

88. Заявники також стверджували, що вони не мали доступу до суду, який би дав їм змогу здійснити своє право на справедливий розгляд, як це передбачено статтею 6. Окрім наслідків стверджуваної надмірної тривалості проваджень, вони наводили в цьому контексті ще й інші аргументи. Провадження, здійснюване податковим управлінням, не містило розгляду питань, які б співвідносилися з вимогами статті 6. Також, за їхніми словами, окружний адміністративний суд не відігравав ролі «органу, встановленого законом», оскільки адміністративні суди не мають повноважень розглядати кримінально-правові питання. А для того, щоб заявники могли ефективно здійснити своє право на оскарження, виконання рішень податкового управління необхідно було відстрочити. Перший заявник також стверджував, що він не здійснив свого права на судове вирішення податкового спору, тому що через ліквідацію компанії його апеляції проти рішень податкового управління були відхилені. У зв’язку з тим, що це було зроблено відповідно до чинних правових норм і судової практики, рішення Верховного адміністративного суду, в якому до цього часу триває розгляд цієї справи, навряд чи може бути іншим. Крім того, під час провадження в справі про банкрутство не було проведено попереднього судового розслідування податкових питань, оскільки суди, які розглядали заяву про оголошення боржника банкрутом, не вивчали основних податкових рішень чи результатів розслідування податкового управління. Заявники також стверджували, що невідкладне виконання податкових рішень і оголошення першого заявника банкрутом завдало їм непоправної шкоди. Тому, за їхніми словами, будь-який подальший судовий розгляд чи відновлення правового становища не можуть служити ефективним засобом виправлення завданої їм шкоди.

89. Заявники також стверджували, що на платника податків, коли той вимагав визнати безпідставність накладення на нього податкового штрафу або звільнити від його сплати, взагалі покладався непосильний тягар доведення. За їхніми словами, судова практика свідчить, що розпорядження про звільнення від сплати штрафів видавалися лише в поодиноких випадках. До того ж примусові заходи, включаючи провадження в справі про банкрутство, зашкодили позиції заявників у провадженнях стосовно оподаткування, які ще тривають. Отже, такі заходи, в разі вжиття їх до вирішення питання в суді, суперечать правовим гарантіям, передбаченим у Конвенції. З викладеного випливає, що в провадженнях стосовно оподаткування принципу презумпції невинуватості дотримано не було. Натомість, за словами заявників, податкові штрафи були наслідком презумпції вини.

2. Оцінка Суду

90. Суд передусім вказує на те, що провадження щодо оподаткування другого заявника завершилися, з огляду на відмову Верховного адміністративного суду 3 травня 2002 року надати йому дозвіл на апеляцію, однак провадження стосовно першого заявника триває до цього часу. 23 квітня 2002 року Верховний адміністративний суд дозволив першому заявникові оскаржити рішення нижчих інстанцій про те, що компанія — внаслідок її ліквідації — втратила правоздатність виступати стороною в провадженні стосовно оподаткування. Отже, стосовно першого заявника Суд має з’ясувати, чи справді, як він стверджує, проведені провадження та вжиті на цей час заходи порушили його права, захищені статтею 6 Конвенції.

91. Також слід зазначити, що відповідні провадження в національних судах стосувалися і податків, і податкових штрафів. У світлі свого висновку про незастосовність статті 6 до податкового спору (див. пункт 75 вище) Суд розглядатиме ці провадження тією мірою, якою вони містили питання «кримінального обвинувачення» проти заявників, хоча таке з’ясування неминуче стосуватиметься й «суто» оподаткування.

a) Доступ до суду

92. Суд знову наголошує на тому, що в пункті 1 статті 6 Конвенції закріплено «право на суд» — одним з аспектів якого є право на доступ до суду — як складовий елемент права на справедливий судовий розгляд. Це право не є абсолютним і може підлягати опосередкованим обмеженням. Але можливості доступу особи до суду не можуть бути обмежені чи звужені в спосіб або мірою, які спотворюють саму суть цього права. Крім того, обмеження суперечитиме пункту 1 статті 6, якщо воно не ставить законної мети і якщо не забезпечено відповідного пропорційного співвідношення між застосованими засобами та поставленою метою (див., зокрема, рішення у справі «Девір проти Бельгії» від 27 лютого 1980 року, серія А, № 35, с. 24 — 25, п. 48 — 49, та у справі «Аїт-Мухуб проти Франції» від 28 жовтня 1998 року, Reports 1998-VIII с. 3227, п. 52).

93. Суд бере до уваги той факт, що в цій справі предметом розгляду в різних провадженнях стали рішення податкового управління від 10, 11 і 15 серпня та від 6 жовтня 1995 року, якими заявникам були призначені додаткові податки та податкові штрафи. Податкові органи є адміністративними і не можуть вважатися такими, що задовольняють вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції. Однак Суд вважає, що Договірні держави повинні самі вирішувати питання щодо повноважень податкових органів застосовувати такі санкції, якими є податкові штрафи, навіть якщо вони сягають великих сум. Така система не суперечить вимогам пункту 1 статті 6, якщо платник податків може оскаржити будь-яке відповідне рішення, що зачіпає його інтереси, до судового органу, який має повну юрисдикцію, включаючи повноваження скасувати оскаржене рішення в усіх його аспектах — і щодо фактів, і щодо права (див. рішення у справі «Бенденун проти Франції» від 24 лютого 1994 року, серія A, № 284, с. 19 — 20, п. 46, та у справі «Умлауфт проти Австрії» від 23 жовтня 1995 року, серія A, № 328-B, с. 39 — 40, п. 37 — 39).

94. Згідно із законодавством Швеції скарги стосовно рішень податкового управління про призначення додаткових податків і податкових штрафів, а також стосовно його рішень від 7 та 30 травня 1996 року в зв’язку з клопотаннями про відстрочення їх стягнення мали подаватися до адміністративних судів. Заявники справді скористалися цим засобом судового захисту. Таким чином, очевидно, що адміністративні суди правоможні розглядати питання, пов’язані з податковими штрафами. Фактом є те, що — як наслідок — ці провадження мають кримінально-правовий характер для цілей Конвенції, проте зазначені суди не мають загальної юрисдикції щодо питань, які, згідно з правовою системою Швеції, належать до кримінального права. Але Суд зважає на те, що адміністративні суди — подібно судам загальної юрисдикції, які вирішували питання банкрутства, — мають юрисдикцію розглядати справу в усіх її аспектах. Розгляд не обмежується вивченням правових питань, можуть бути розглянуті також факти у справі і, зокрема, оцінені докази. Якщо адміністративні суди не погоджуються з висновками податкового управління, вони мають повноваження скасувати оскаржені рішення. З огляду на ці обставини, Суд вважає, що провадження в цій справі здійснювали суди, спроможні забезпечити гарантії, передбачені пунктом 1 статті 6.

95. Проте залишається визначити, чи становили положення про оскарження рішень податкових органів, і зокрема застосування цих положень у цій справі, перешкоду для ефективного доступу заявника до судів. У цьому зв’язку Суд знову наголошує на тому, що Конвенція покликана гарантувати не теоретичні чи ілюзорні права, а права конкретні та ефективні. Особливо це стосується права на доступ до суду, з огляду на те визначне місце, яке в демократичному суспільстві має право на справедливий судовий розгляд (див. рішення у справі «Ейрі проти Ірландії» від 9 жовтня 1979 року, серія A, № 32, с. 12 — 13, п. 24).

96. Згідно з податковими законами, які мають стосунок до цієї справи, — а саме: згідно зі статтями 6 — 7 розділу 6 Закону про оподаткування, — якщо скарга подається до окружного адміністративного суду, відповідний податковий орган має переглянути своє рішення. Лише в разі наявності особливих обставин така скарга може бути подана безпосередньо до суду (див. пункт 44 вище). Отже, зазвичай перегляд податковим органом свого рішення є передумовою для судового розгляду відповідної скарги.

97. Суд зазначає, що перший заявник 4 вересня 1995 року звернувся до податкового управління з проханням переглянути рішення стосовно додаткових податків і податкових штрафів і 22 лютого 1996 року подав офіційні скарги проти цих рішень. Таким чином, ці рішення були оскаржені до того, як першого заявника було оголошено банкрутом. Крім того, скарги передали до окружного адміністративного суду після рішень податкового управління від 11 та 12 червня 1997 року про перегляд суми оподаткування — тобто ще до ліквідації компанії. Однак 17 липня 2000 року окружний адміністративний суд відхилив скарги першого заявника, посилаючись на те, що після ліквідації компанії вона не має правоздатності виступати стороною у провадженні. Це рішення залишив без змін адміністративний апеляційний суд. Після цього перший заявник звернувся до Верховного адміністративного суду, який надав йому дозвіл на апеляцію рішенням від 23 квітня 2002 року. Проте до цього часу перший заявник не одержав судового рішення щодо своєї фінансової відповідальності за відповідними податками та податковими штрафами. Незалежно від того, як усе вирішиться в кінцевому підсумку, постає питання: чи вважатиметься можливий судовий перегляд — за обставин справи — засобом ефективного доступу до судів, як це передбачено пунктом 1 статті 6. Розглядаючи це питання, Суд братиме до уваги події, які вже мали місце в різних провадженнях у цій справі.

З цього приводу Суд зазначає, що після того, як перший заявник оскаржив рішення податкового управління стосовно податків і податкових штрафів, податкове управління 7 травня 1996 року відхилило його клопотання про відстрочення їх стягнення, посилаючись на те, що перший заявник не надав необхідної банківської гарантії. Рішення про відхилення клопотання було оскаржено до окружного адміністративного суду, який 12 вересня 1996 року залишив відповідне рішення без змін. Після цього було порушено справу про банкрутство, розгляд якої завершився рішенням районного суду від 10 лютого 1997 року про оголошення першого заявника банкрутом.

98. Стосовно другого заявника Суд знову вказує на те, що 18 грудня 1995 року той оскаржив рішення податкового управління. З метою часткового погашення стверджуваного податкового боргу виконавчий відділ у квітні 1996 року наклав арешт на його ощадні рахунки в двох банках. Клопотання другого заявника про відстрочення стягнення заборгованості було відхилене податковим управлінням 30 травня 1996 року та окружним адміністративним судом 12 вересня 1996 року, оскільки він, як і перший заявник, не надав відповідної банківської гарантії. Рішенням виконавчого відділу від 22 листопада 1996 року на місячний заробіток другого заявника було накладено арешт. Через рік арешт скасували.

99. Викладені вище факти свідчать про те, що оскаржені рішення податкового управління мали серйозні наслідки для заявників. Вони зашкодили самому існуванню першого заявника, оскільки той не міг продовжувати свою діяльність упродовж періоду розгляду справи про банкрутство, а після завершення цього провадження компанію було ліквідовано, що відбилося і на особистих фінансових коштах другого заявника. З подальшим просуванням справи деякі з цих наслідків могли набути ще серйознішого характеру, що ускладнило б їх оцінку та відшкодування в разі успішних для заявників спроб домогтися скасування цих рішень. Окружний адміністративний суд підтвердив наявність у заявників таких труднощів, визнавши у своїх рішеннях від 22 лютого та 8 березня 1996 року, що необхідні умови для відстрочення стягнення заборгованостей, відповідно до підпункту 1(3) статті 49 Закону про стягнення податків, мали місце, а саме: категорична вимога до заявників сплатити відповідні суми, по-перше, спричинила б їм значну шкоду або, по-друге, з урахуванням інших обставин, була б несправедливою.

100. Фактом є те, що будь-яких коштів з першого заявника стягнуто не було і що, з огляду на відсутність у нього майна, яке можна було б заарештувати на погашення його заборгованості, його могли оголосити банкрутом на підставі самого лише податкового боргу. Крім того, суми, які стягнули з другого заявника, пішли на покриття лише незначної частини податку, встановленого податковим управлінням. Отже, фактично заявники не сплачували згаданих податкових штрафів. Проте Суд вважає, що вжиті примусові заходи — які, зокрема, передбачали і стягнення податкових штрафів — і ситуація, в яку потрапили заявники, беззастережно вимагали ефективного доступу до судів та невідкладного здійснення ініційованих ними проваджень. У протилежному випадку було б спотворено саму суть цього права. Слід зазначити, що стаття 6 розділу 6 Закону про оподаткування вимагає від податкового органу переглянути свої рішення в найкоротші строки.

101. Рішення податкового органу стосовно перегляду встановлених сум податків були ухвалені 11 та 12 червня 1997 року, тобто приблизно через один рік і дев’ять місяців після їх оскарження другим заявником. Лише після цього справи було передано до окружного адміністративного суду. Заявники щонайменше тричі подавали зауваження й запитання до податкового управління, і, отже, останнє мало вжити низку відповідних заходів. Однак протягом періоду, коли ці питання розглядало податкове управління, першого заявника було оголошено банкрутом, а банківські ощадні рахунки другого заявника було заарештовано. Цей захід було вжито до ухвалення рішення стосовно клопотання про відстрочення стягнення заборгованості. Стосовно першого заявника слід додати, що цю компанію було ліквідовано невдовзі після передання відповідної справи до окружного адміністративного суду. Але суд все-таки вирішив відмовити першому заявникові в праві виступати стороною в провадженні лише 17 липня 2000 року — тобто більше ніж через три роки після його звернення до суду та через два з половиною роки після ліквідації компанії. Провадження продовжилося за апеляціями першого заявника, але до цього часу — через понад шість з половиною років після подання клопотання про перегляд податковим управлінням своїх рішень стосовно податків і податкових штрафів — перший заявник ще не отримав доступу до суду для вирішення цих питань. Стосовно другого заявника окружний адміністративний суд виніс рішення 29 березня 2000 року — тобто через два роки і дев’ять місяців після ухвалення рішення податкового управління про їх перегляд. Загалом Суд не вважає за можливе визнати факти в цих справах настільки особливими, щоб вони могли виправдати строки, впродовж яких заявники мусили чекати на судове рішення.

102. Беручи до уваги викладене вище і, зокрема, все поставлене на карту в цій справі для заявників, Суд вважає, що податкове управління та окружний адміністративний суд не діяли з тією оперативністю, якої вимагали обставини, і таким чином допустили зволікання із судовим вирішенням основних питань стосовно призначення додаткових податків і податкових штрафів. Що стосується першого заявника, то навіть якщо судове рішення все-таки буде винесене в майбутньому, загальна тривалість зволікання з ним позбавить можливості вважати отриманий таким чином доступ до судів ефективним. Отже, заявники не мали ефективного доступу до судів, і це, відповідно, означає, що попереднє заперечення Уряду має бути відхилене.

Таким чином, було допущено порушення пункту 1 статті 6 стосовно права обох заявників на доступ до суду.

b) Тривалість провадження

103. Період, який має розглядатися в світлі пункту 1 статті 6 Конвенції, слід визначити окремо. Він починається з моменту висунення офіційних обвинувачень проти відповідної особи або з моменту, коли заходи, вжиті органами влади стосовно цієї особи у зв’язку з наявною підозрою проти неї, будь-яким іншим чином суттєво зачепили її права (див., зокрема, рішення у справі «Екль проти Німеччини» від 15 липня 1982 року, серія A, № 51, с. 33, п. 73).

104. Суд вважає, що провадження в цій справі суттєво зачепили права заявників, коли 20 лютого та 11 серпня 1995 року, відповідно, податкове управління повідомило їх про свій намір накласти на них додаткові податки та податкові штрафи. Таким чином, для цілей пункту 1 статті 6 із цих дат починаються періоди, які розглядатимуться. Стосовно першого заявника відповідний період ще не завершився, оскільки розгляд справи щодо оподаткування компанії до цього часу триває у Верховному адміністративному суді. На сьогодні тривалість провадження становить майже сім років і п’ять місяців. Стосовно другого заявника відповідний період завершився 3 травня 2002 року, коли провадження щодо оподаткування було припинене внаслідок відмови Верховного адміністративного суду надати заявникові дозвіл на апеляцію. Отже, провадження стосовно другого заявника тривало майже шість років і дев’ять місяців.

105. Обґрунтованість тривалості провадження має оцінюватися у світлі конкретних обставин справи, з урахуванням критеріїв, встановлених практикою Суду, — зокрема з урахуванням складності справи та поведінки заявника і відповідних органів влади (див., зокрема, рішення у справі «Селмуні проти Франції» [GC], № 25803/94, п. 112, ECHR 1999-V).

106. І перед податковим управлінням, і — в матеріалах, що стосуються другого заявника, — перед судами постала необхідність оцінити бізнес-оборот першого заявника та вирішити питання щодо обов’язку заявників сплачувати додаткові податки та податкові штрафи. Тому Суд визнає, що питання, які розглядаються в цих провадженнях, доволі складні. Однак окружний адміністративний суд 17 липня 2000 року — тобто майже через п’ять років після початкових рішень податкового управління — відхилив справу першого заявника у зв’язку з його неправоздатністю, а 29 березня 2000 року — тобто майже через чотири з половиною роки після винесення податковим управлінням відповідного рішення — розглянув скаргу другого заявника. Крім того, якщо підстав критикувати адміністративний апеляційний суд за час, який він витратив на розгляд скарги другого заявника, немає, то на вирішення порівняно нескладного питання — права першого заявника виступати стороною у відповідному провадженні — було витрачено майже один рік і три місяці. До того ж Верховний адміністративний суд понад рік вирішував питання щодо можливості надати другому заявникові дозвіл на апеляцію. Окрім випадків, коли заявники подали кілька зауважень і запитань до податкового управління (див. пункт 101 вище), та незначного подовження строків [для подання зауважень] для другого заявника на останньому етапі провадження, немає будь-яких інших свідчень того, що причиною такої тривалості відповідного провадження була поведінка заявників. Їхня тривалість не може виправдовуватися і відносною складністю основних податкових питань. З іншого боку, вжиті стосовно заявників заходи з примусового виконання рішень вимагали негайного розгляду їхніх скарг. Отже, зволікання у згаданих провадженнях були спричинені переважно поведінкою органів влади. У цьому контексті Суд знову посилається на свій зроблений раніше висновок: зволікання, спричинені податковим управлінням і судами, позбавили заявників ефективного доступу до судів.

107. Беручи до уваги те, що провадження стосовно першого заявника ще не завершено, Суд зазначає, що загальна тривалість проваджень у справах заявників перевищила тривалість, яку, за цих конкретних обставин, можна було б вважати «розумною» відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 у зв’язку з тривалістю проваджень у справах обох заявників.

c) Презумпція невинуватості

108. Суд знову наголошує, що принцип презумпції невинуватості, проголошений у пункті 2 статті 6, є одним із принципів справедливого розгляду кримінальної справи, як того вимагає пункт 1 (див., зокрема, рішення у справі «Бернард проти Франції» від 23 квітня 1998 року, Reports 1998-II, с. 879, п. 37). Тому Суд розглядатиме скаргу заявників з огляду на ці два положення.

109. Зміст пункту 2 статті 6 Суд пояснив у рішенні, яке він виніс у справі «Барбера, Мессеґе і Хабардо проти Іспанії» від 6 грудня 1988 року, серія A, № 146, с. 33, п. 77), зазначивши таке:

«У пункті 2 закріплено принцип презумпції невинуватості. Зокрема, згідно із цим принципом, члени суду, виконуючи свої обов’язки, не можуть виходити з упередженого припущення, що обвинувачений учинив правопорушення, в якому його обвинувачують; тягар доведення лежить на обвинуваченні, і будь-який сумнів має тлумачитися на користь обвинуваченого. Крім того, це означає, що поінформувати обвинуваченого про справу, порушення якої проти нього очікується, і в такий спосіб надати йому можливість підготуватися та належним чином подати аргументи на свій захист, повинна сторона обвинувачення, яка також має подати докази, достатні для визнання його винним».

110. Суд передусім зазначає, що адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління. До того ж немає жодних свідчень про те, що члени судів, розглядаючи скарги заявників у справах стосовно оподаткування, а також у виконавчих провадженнях чи провадженнях щодо відстрочення стягнення заборгованостей, вирішили або мають намір вирішити питання щодо суті справи без належного розслідування.

111. Однак заявники скаржилися, що принцип презумпції невинуватості було порушено в двох аспектах: по-перше, на них був покладений великою мірою непосильний тягар доведення, коли вони стверджували, що немає підстав накладати на них податковий штраф або що вони мають бути звільнені від його сплати, — і це фактично свідчило про застосування до них презумпції вини; по-друге, той факт, що рішення податкового органу стосовно податкових штрафів виконали ще до того, як суд вирішив питання щодо їхнього обов’язку сплачувати ці штрафи, послабив їхні позиції, [спричиняючи упередженість суду] в провадженнях щодо суті справи.

112. Стосовно першого твердження заявників, Суд вказує на те, що податкові штрафи у Швеції призначаються на об’єктивних підставах — тобто без урахування наявності умислу чи несумлінності з боку платника податків. Як уже зазначалося в попередніх рішеннях Суду (див. згадане вище рішення у справі «Салаб’яку проти Франції», с. 15, п. 27), Договірні держави можуть — у принципі і за певних умов — застосовувати каральні санкції щодо простого чи об’єктивного факту як такого, незалежно від того, виник він унаслідок кримінального умислу чи внаслідок несумлінності.

З іншого боку, відповідні положення стосовно податкових штрафів передбачають, що за певних обставин такий штраф не призначається взагалі або має бути скасований. Таким чином, згідно зі статтею 6 розділу 5 Закону про оподаткування, від сплати податкового штрафу звільняють, якщо виявиться, зокрема, що подання неточної інформації чи неподання податкової декларації можна пробачити з огляду на характер цієї інформації чи інші особливі обставини справи або коли призначення такого штрафу видається явно несправедливим. Податкові органи та суди повинні розглянути підстави для звільнення від сплати штрафів, навіть якщо платник податків не звертався з такою вимогою. Однак оскільки обов’язок з’ясувати наявність підстав для звільнення від сплати штрафу виникає тоді, коли цього вимагають факти в справі, тягар доведення наявності таких підстав лежить, по суті, на платникові податків (див. також пункт 42 вище).

Отже, податкові органи і суди насамперед повинні з’ясувати, чи є неточності/помилки, виявлені при оподаткуванні, наслідком невибачного діяння, відповідальність за яке несе платник податків, і чи не було явно несправедливо призначати такий штраф як покарання за це діяння. Таким чином, податкова система Швеції діє із застосуванням презумпції, спростування якої залежить від платника податків.

113. Ухвалюючи рішення у справі Салаб’яку, Суд зазначив (с. 15, п. 28):

«Не можна стверджувати, що для пункту 2 статті 6 ... презумпції факту чи права, передбачені кримінальним законом, не мають значення. Згідно з цим пунктом держави мають застосовувати їх [презумпції] у розумних межах, враховуючи значущість вирішуваного у справі питання та забезпечуючи права захисту».

Таким чином, застосовуючи презумпції в кримінальному праві, Договірні держави зобов’язані забезпечувати відповідну рівновагу між важливістю вирішуваного в справі питання та правами захисту; іншими словами, застосовані засоби мають бути розумно пропорційні до законної мети, на досягнення якої вони спрямовані.

114. Оцінюючи, чи було дотримано згаданого принципу пропорційності в цій справі, Суд погоджується, що заявники наразилися на презумпцію, спростувати яку було важко. Але без засобів захисту вони не залишилися. Очевидним є те, що, оскаржуючи рішення податкового управління стосовно податків і податкових штрафів, заявники стверджували, що в своїх податкових деклараціях вони подали точну інформацію і що розрахунки управління щодо оподаткування були помилковими, оскільки ґрунтувалися на неточних даних, зібраних під час податкової ревізії. При цьому свій захист у питанні податкових штрафів заявники аргументували посилаючись на статтю 11 розділу 5 Закону про оподаткування та аналогічні положення інших відповідних законів, згідно з якими успішне оскарження податків само по собі автоматично призводить до відповідного зменшення розміру податкових штрафів. Однак заявники мали можливість довести наявність підстав для зниження розміру цих штрафів чи звільнення від їх сплати, подавши відповідні докази. Таким чином, вони мали змогу провести альтернативну лінію захисту, доводячи, що навіть у разі встановлення факту подання ними податковому управлінню неточної інформації, це можна їм пробачити з огляду на обставини, або що в будь-якому разі призначення податкових штрафів буде явно несправедливим. Проте заявники з таким позовом не зверталися, і окружний адміністративний суд — який був зобов’язаний з власної ініціативи розглянути підстави для звільнення від сплати штрафів, — ухвалюючи рішення від 29 березня 2000 року стосовно другого заявника, дійшов висновку, що правової підстави для звільнення від сплати податкового штрафу немає.

115. У податкових питаннях Суд враховує також фінансові інтереси держави, оскільки податки є основним джерелом надходжень. Система оподаткування, яка головним чином ґрунтується на інформації, поданій платником податків, не функціонуватиме належним чином без застосування певних санкцій у разі подання неточної чи неповної інформації. Велика кількість щорічно опрацьовуваних податкових декларацій і необхідність забезпечити передбачуване та однакове застосування таких санкцій, без сумніву, вимагають стандартних правил оподаткування.

116. Враховуючи сказане вище — зокрема той факт, що відповідні положення про податкові штрафи передбачають певні засоби захисту, які ґрунтуються на суб’єктивних ознаках, та важливість наявності ефективної системи оподаткування для державних фінансових інтересів, — Суд зазначає, що презумпції, застосовувані у шведському праві при розгляді питань податкових санкцій, використовуються в належних межах. Однак, як зауважив Верховний адміністративний суд у рішенні від 15 грудня 2000 року (див. пункт 61 вище), цей висновок вимагає від судів «враховувати нюанси і не бути занадто рестриктивними в оцінці кожної конкретної справи щодо наявності в ній підстав для скасування податкового штрафу чи звільнення від його сплати». Але, як було зазначено вище, у відповідних провадженнях стосовно оподаткування заявники не послалися на такі підстави.

117. Заявники стверджували, що їхнє право вважатися невинуватими було порушено також у зв’язку з тим, що рішення податкового управління стосовно податкових штрафів було виконано до того, як суд визначив, чи зобов’язані вони були сплачувати ці штрафи.

118. Суд зазначає, що ані статтю 6, ані будь-яке інше положення Конвенції не можна вважати таким, що в принципі виключає вжиття заходів з примусового стягнення заборгованостей ще до того, як рішення стосовно податкових штрафів наберуть статусу остаточних. До того ж положення, які дозволяють дострокове забезпечення виконання деяких кримінальних санкцій, можна знайти в законодавствах інших Договірних держав. Однак, з огляду на те, що дострокове стягнення податкових штрафів може мати для відповідної особи серйозні наслідки і неґативно позначитися на її позиції захисту в подальшому судовому провадженні — як це може мати місце з її позицією при використанні презумпцій у кримінальному праві, — держави зобов’язані передбачити для таких примусових заходів відповідні розумні межі, які забезпечують справедливу рівновагу між залученими інтересами. Це особливо важливо в таких справах, як ця, де заборгованість стягли на підставі рішень адміністративних органів, тобто до того, як суд виніс ухвалу про стягнення відповідних податкових штрафів.

119. Визначаючи, чи вийшли за згадані вище межі невідкладні заходи зі стягнення податкових штрафів у цій справі, Суд передусім наголошує, що фінансові інтереси держави, які є важливим чинником для забезпечення ефективної системи оподаткування, в цій сфері не мають такої ваги. Це пояснюється тим, що податкові штрафи — попри те що вони можуть становити значні суми — покликані відігравати роль не окремого джерела надходжень, а засобу тиску на платників податків з метою дотримання ними своїх обов’язків за податковим законодавством, а також засобу покарання за порушення. Таким чином, податкові штрафи є засобом, який забезпечує отримання державою податків, що підлягають сплаті згідно з відповідними законами. Отже, обґрунтований фінансовий інтерес може виправдовувати застосування державою стандартних правил і навіть правових презумпцій при визначенні податків та податкових штрафів, а також при невідкладному стягненні податків, але такий інтерес не може сам по собі виправдовувати невідкладне стягнення податкових штрафів.

120. Інший чинник, який слід врахувати, — це можливість повернення податкових штрафів платникові податків та відновлення його правового становища в разі успішного оскарження ним рішення про призначення цих штрафів. Суд вказує, що, згідно із законодавством Швеції, апелянт, вигравши справу, має право на повернення йому з відсотками стягнутої суми. Крім того, рішення про оголошення його банкрутом може бути скасоване за клопотанням про поновлення провадження про банкрутство. Передбачено також можливість позиватися проти держави з вимогою компенсувати фінансові збитки, спричинені справою про банкрутство. Але у випадках, коли з платника податків стягнуто значні суми, їх відшкодування може й не забезпечити йому повної компенсації збитків. Тому система, яка дозволяє стягнення значних сум податкових штрафів до винесення відповідної судової ухвали, дає привід для критики і, отже, має бути предметом прискіпливого аналізу.

121. Однак Суд має визначити, чи було недотримання згаданих вище меж щодо невідкладного стягнення штрафів таким, що завдало шкоди заявникам у цій справі. У цьому зв’язку Суд зазначає таке: незважаючи на те, що рішення стосовно податкових штрафів залишаються юридично дійсними, а штрафи і далі підлягають стягненню — у зв’язку з чим право заявників на ефективний доступ до суду вимагає від судів діяти без невиправданих зволікань, — фактично будь-якої суми з першого заявника стягнуто не було, а з другого — стягнуто лише незначну суму, яка жодним чином не покриває його податкового боргу. До того ж у зв’язку з відсутністю у першого заявника майна оголошення його банкрутом могло відбутися з огляду лише на податковий борг. Зважаючи на ці обставини, Суд визнає, що можливості, передбачені шведським законодавством щодо забезпечення повернення сплаченої суми, становили достатні гарантії захисту інтересів заявників у цій справі.

122. Беручи до уваги зазначене вище, Суд вважає, що в цій справі право заявників вважатися невинуватими порушено не було.

Отже, будь-якого порушення в цьому аспекті пунктів 1 і 2 статті 6 допущено не було.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

123. Стаття 41 Конвенції проголошує:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

A. Шкода

124. Заявники стверджували, що внаслідок банкрутства першого заявника вони зазнали матеріальної шкоди. За їхніми підрахунками, перший заявник зазнав майнових збитків на суму 286358 шведських крон, а другий заявник втратив доходи за період з 1997 по 2002 рік на суму 1178839 шведських крон. На додаток до вимоги компенсувати ці суми другий заявник наполягав на скасуванні всього податкового боргу, нарахованого на підставі відповідного рішення податкового управління, — зокрема податки, податкові штрафи та відсотки. Очевидним є те, що на 13 червня 2001 року цей борг становив 340000 шведських крон. Другий заявник вимагав відшкодувати йому цю суму податкового боргу в разі, якщо державу не зобов’яжуть його скасувати.

Крім того, другий заявник вимагав 5000000 шведських крон за моральну шкоду, посилаючись на душевні муки та страждання, спричинені йому і його сім’ї згаданими провадженнями й заходи. За цим пунктом, не наводячи будь-якого обґрунтування, перший заявник вимагав 286358 шведських крон.

125. Уряд заперечив будь-який причинно-наслідковий зв’язок між порушенням статті 6 Конвенції та втратою майна чи доходів, про які йдеться у скаргах заявників. За словами Уряду, перший заявник на момент оголошення його банкрутом взагалі навряд чи мав будь-яке майно, і, зважаючи на таке фінансове становище, його в будь-якому разі можна було оголосити банкрутом з огляду на встановлену податковим управлінням суму податків. Таким чином, податкові штрафи не були вирішальними для рішення про банкрутство. Крім того, другий заявник не обґрунтував суми втрати доходів, оскільки його середній задекларований дохід протягом 1997 — 2000 років значно перевищував дохід, одержуваний від першого заявника за рік до його банкрутства. Уряд також стверджував, що Суд не має, згідно зі статтею 41, будь-якого повноваження зобов’язати державу скасувати податковий борг. До того ж він заперечував будь-який причинно-наслідковий зв’язок між стверджуваною матеріальною шкодою, пов’язаною з податковими заборгованостями, та стверджуваними порушеннями Конвенції, які мали стосунок не до призначення податків і податкових штрафів, а до процедури виконання відповідних рішень. У будь-якому разі, фактично було погашено лише дуже незначну частину відповідної суми податкових боргів; решта суми боргу втратила позовну силу внаслідок спливу строку давності 31 грудня 2001 року.

Уразі встановлення Судом порушення статті 6 Уряд погодився б надати другому заявникові певну компенсацію за моральну шкоду, але водночас вважає надмірними вимоги заявника в цьому зв’язку і вважає, що розумною сумою компенсації за порушення щодо тривалості проваджень може бути 20000 шведських крон. Щодо компенсації за інші можливі порушення статті 6, Уряд покладається на Суд, який зможе визначити її розмір на власний розсуд, керуючись принципом справедливості. З фінансовими вимогами першого заявника Уряд не погодився як з необґрунтованими.

126. Суд повторює, що виявив порушення статті 6 Конвенції стосовно права доступу до суду та тривалості провадження. Але, незважаючи на розмір матеріальної шкоди, спричиненої заявникам рішеннями та заходами національних органів влади і судів, Суд вирішив, що будь-якого причинно-наслідкового зв’язку між шкодою та встановленими порушеннями немає. Разом з тим Суд вважає за доцільне призначити компенсацію за моральну шкоду. Беручи до уваги той факт, що на момент банкрутства та ліквідації компанії, тобто першого заявника, другий заявник був єдиним власником її акцій, Суд призначає заявникам за цим пунктом спільну суму компенсації — 20000 євро. Оскільки Суд вважає, що надалі євро в принципі буде базовою валютою, в якій призначатиметься справедлива сатисфакція на підставі статті 41, ця сума має бути конвертована в національну валюту за курсом на дату розрахунку.

B. Судові витрати

127. Як компенсацію за витрати, пов’язані з провадженнями в Комісії та Суді, перший заявник вимагав 50000 шведських крон, другий — 325000 шведських крон, які, як видається, включали податок на додану вартість. Цю суму виплачено адвокатам заявників у загальному підсумку за 215 годин їхньої роботи за погодинною ставкою 1750 шведських крон.

128. На думку Уряду, стверджувана заявниками тривалість роботи адвокатів перебільшена, оскільки переважна її частина стосувалася двох справ — заявників і справи «Яношевич проти Швеції» (заява № 34619/97). Крім того, Уряд вважав, що достатньою може бути погодинна ставка 1500 шведських крон — враховуючи те, що на цей час юридична допомога у Швеції надається за ставкою 1221 шведська крона з урахуванням ПДВ.

129. Суд знову вказує на те, що відшкодуванню за статтею 41 Конвенції, як уже було встановлено (див., зокрема, рішення у справі «Т. Р. та К. М. проти Сполученого Королівства» [GC], № 28945/95 від 10 травня 2001 року, п. 120), підлягають лише обов’язкові й фактично понесені судові витрати, розмір яких є обґрунтованим. Беручи до уваги аналогічність обставин та поданих аргументів у цій справі і тих, що розглядалися у справі «Яношевич проти Швеції», Суд призначає заявникам спільну компенсацію за судові витрати в розмірі 20000 євро з урахуванням ПДВ.

C. Відсотки в разі несвоєчасної сплати

130. Оскільки призначені в євро суми компенсацій мають бути конвертовані в національну валюту за курсом на дату розрахунку, Суд вважає, що відсотки в разі несвоєчасної сплати мають обчислюватися також у євро. Доцільним буде дотримуватися загального правила, згідно з яким відсоткова ставка, що нараховуватиметься в разі несвоєчасної сплати сум, визначених у євро, має обчислюватися на основі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку плюс три відсоткові пункти.

На цих підставах Суд

1. Постановляє одноголосно, що стаття 6 Конвенції застосовна в цій справі.

2. Постановляє одноголосно, що було допущено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції стосовно права обох заявників на доступ до суду.

3. Постановляє одноголосно, що було допущено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з тривалістю проваджень у справах обох заявників.

4. Постановляє шістьма голосами проти одного, що порушення пунктів 1 і 2 статті 6 Конвенції стосовно права заявників вважатися невинуватими допущено не було.

5. Постановляє одноголосно:

a) що впродовж трьох місяців від дати набрання цим рішенням, відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, статусу остаточного держава-відповідач має виплатити заявникам наведені нижче спільні суми компенсації, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день розрахунку:

(i) 20000 (двадцять тисяч) євро — за моральну шкоду,

(ii) 20000 (двадцять тисяч) євро — за судові витрати;

b) що після спливу згаданих вище трьох місяців і до повного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, чинної на період невиплати компенсації, плюс три відсоткові пункти.

6. Відхиляє одноголосно решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 23 липня 2002 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

Голова Вільгельміна Томассен

Секретар Майкл О’Бойл

Згідно з пунктом 2 статті 45 Конвенції та пунктом 2 правила 74 Регламенту Суду до цього рішення додаються такі окремі думки:

a) окрема думка (що збігається з позицією більшості) судді Томассен;

b) окрема думка (що частково не збігається з позицією більшості) судді Касадеваля.

В. Т.

М. О’Б.

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ ТОМАССЕН, ЩО ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

Я погоджуюсь із більшістю моїх колег щодо підсумку цієї справи.

Проте маю деякі застереження щодо більш загальної аргументації, яку більшість складу Суду наводить стосовно зв’язку між presumptio innocentiae та достроковим стягненням податкових штрафів.

Вони, mutatis mutandis, викладені в моїй окремій думці (що збігається з позицією більшості) до рішення в справі «Яношевич проти Швеції» (№ 34619/97), ухваленого того самого дня, що й це рішення.

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ КАСАДЕВАЛЯ, ЯКА ЧАСТКОВО НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

Я не поділяю думки більшості стосовно останньої зі скарг заявників. З тих самих міркувань і тих самих принципів, які я виклав у моїй окремій думці (що частково не збігається з позицією більшості) до рішення в справі «Яношевич проти Швеції» (№ 34619/97), ухваленого того самого дня, що й це рішення, я вважаю, що стягнення податкових штрафів, призначених податковим управлінням, до того, як суди мали змогу визначити наявність будь-якої кримінальної відповідальності заявників, також становило порушення пункту 2 статті 6 Конвенції.