Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого — Кравчука В. М., суддів: Анцупової Т. О., Гриціва М. І., розглянув в порядку письмового провадження справу № 814/2156/16 за касаційною скаргою фізичної особи — підприємця ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2017 року (колегія у складі суддів Скрипченка В. О., Золотнікова О. С., Осіпова Ю. В.) у справі № 814/2156/16 за позовом фізичної особи — підприємця ОСОБА_1 до Управління Держпраці у Миколаївській області визнання протиправним та скасування постанови про накладення штрафу.
I. РУХ СПРАВИ
1. 21 жовтня 2016 року фізична особа — підприємець ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Управління Держпраці у Миколаївській області про визнання протиправним та скасування постанови № 9-НП від 07.10.2016 про накладення штрафу в сумі 87000 грн.
2. Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2016 року адміністративний позов ФОП ОСОБА_1 було задоволено. Визнано протиправною та скасовано постанову Управління Держпраці у Миколаївській області про накладення на позивача штрафу в сумі 87000,00 грн. № 9-НП від 07.10.2016.
3. Не погоджуючись із постановленим у справі судовим рішенням, Управління Держпраці у Миколаївській області подало апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права та неповне з’ясування обставин справи, просило скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нову постанову суду, якою повністю відмовити у задоволені адміністративного позову ФОП ОСОБА_1
4. Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2017 року апеляційну скаргу Управління Держпраці у Миколаївській області задоволено повністю, а постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2017 року скасовано та прийнято нову постанову, якою у задоволенні адміністративного позову фізичної особи — підприємця ОСОБА_1 відмовлено повністю.
5. 26.10.2017 до Вищого адміністративного суду України надійшла касаційна скарга Позивача на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2017 року. У касаційній скарзі позивач просить скасувати постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2017 року та залишити в силі постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2016 року.
6. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 27.12.2017 відкрито провадження у справі. Станом на 12.12.2018 відзив від Відповідача не надходив.
7. Позивачем було заявлено клопотання про розгляд справи за його участі, однак ухвалою Верховного Суду від 20.12.2018 в його задоволенні було відмовлено.
II. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
8. Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 зареєстрований в якості фізичної особи — підприємця 18.03.2014. Основним видом діяльності позивача є роздрібна торгівля в неспеціалізованих магазинах переважно продуктами харчування, напоями та тютюновими виробами. Свою діяльність підприємець ОСОБА_1 здійснює у тому числі через магазини «ІНФОРМАЦІЯ_1» та «ІНФОРМАЦІЯ_2», розташовані у м. Вознесенську.
9. В період з 13.09.2016 по 16.09.2016 Управлінням Державної служби України з питань праці у Миколаївській області здійснено позапланову перевірку фізичної особи — підприємця ОСОБА_1 на предмет додержання вимог законодавства з питань праці.
10. Під час перевірки інспекторами встановлено, що підприємцем ОСОБА_1 створено робоче місце «продавець продовольчих товарів» у магазині «ІНФОРМАЦІЯ_1» м. Вознесенськ. В період з 11.09.2016 до 13.09.2016 до роботи на посаді «продавець продовольчих товарів» у магазині «ІНФОРМАЦІЯ_1» ОСОБА_1 було допущено ОСОБА_3, а 24.07.2016, 27.07.2016 та 28.07.2016 до роботи продавця в палатці за адресою: АДРЕСА_1, було допущено ОСОБА_4, з якими трудовий договір не укладався, повідомлення до органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування не надходило.
11. 07.10.2016 заступником начальника Управління Держпраці у Миколаївській області винесено постанову про накладення штрафу № 9-НП, відповідно до якої фізичну особу — підприємця ОСОБА_1 визнано винним у правопорушенні, передбаченого абз. 1 ч. 2 ст. 265 КЗпП України — фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту) та накладено штраф у тридцятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника, щодо якого скоєно порушення — 87000 гривень.
12. Крім того, за результатами перевірки працівниками Управління Держпраці у Миколаївській області за цим фактом був складений протокол про адміністративне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 41 КУпАП, та направлений для розгляду по суті до Вознесенського міськрайонного суду.
13. 24.10.2016 постановою Вознесенського міськрайонного суду Миколаївській області фізичну особу — підприємця ОСОБА_1 визнано винним у скоєнні правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 41 КУпАП — та накладено стягнення у вигляді штрафу в сумі 8500 гривень.
III. АРГУМЕНТИ СТОРІН
14. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що жодних порушень норм діючого законодавства про працю, а саме ч. 1, ч. 3 ст. 24 КЗпП України, не допускав і викладені у постанові факти не відповідають дійсності, адже ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не працювали продавцями у магазинах та у торговельних палатках позивача. Відповідач заперечив з мотивів відповідності його рішень вимогам законодавства України та просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог.
15. Відповідач позов не визнав, просив в задоволенні позову відмовити. Свою позицію обґрунтував тим, що під час перевірки встановлено, що фізична особа — підприємець ОСОБА_1 використовував працю ОСОБА_3 та ОСОБА_4, допустив їх до виконання роботи продавців у власних магазинах «ІНФОРМАЦІЯ_1» та «ІНФОРМАЦІЯ_2». Факт фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту) підтверджується поясненнями ОСОБА_3, ОСОБА_4, інших осіб, а також поясненнями самого ОСОБА_1, який лише визнав факт допуску зазначених осіб до роботи, але вважав це стажуванням, що не передбачено діючим законодавством.
16. Крім того, відповідач послався на постанову Вознесенського міськрайонного суду від 24.10.2016, якою ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 41, ч. 3 ст. 41 КУпАП, та яка набула законної сили.
IV. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
17. Задовольняючи позов, суд першої інстанції (головуючий суддя Біоносенко В.В.) виходив з того, що позивачем дійсно скоєно правопорушення, за яке його притягують до відповідальності. З посиланням на практику Європейського суду з прав людини («тест Енгеля») суд першої інстанції суд дійшов висновку про те, що відповідальність, передбачена абз. 1 ч. 2 ст. 265 КЗпП України та ч. 2 ст. 41 КУпАП є одним видом відповідальності, який відповідно до цілей Конвенції вважається кримінальним. Відповідно до ч. 1 ст. 61 Конституції України ФОП ОСОБА_1 не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
18. З цим висновком не погодився суд апеляційної інстанції. Суд виходив з того, що оскаржувану постанову винесено відповідачем не в порядку, визначеному Кодексом України про адміністративні правопорушення, а на підставі норм Кодексу закону про працю України.
19. З покликанням на Податковий кодекс України, суд дійшов висновку, що штраф, накладений відповідачем на позивача, є фінансовою санкцією у сфері законодавства про працю, тобто є іншим видом відповідальності, ніж штраф за скоєння адміністративного правопорушення, передбаченого КУпАП. Відтак, до позивача застосовано два різні види юридичної відповідальності, що не суперечить Конституції України.
V. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ
20. Позивач у касаційній скарзі не погоджується з рішенням суду апеляційної інстанцій та вважає, що відповідно до ст. 61 Конституції України ніхто не може бути притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне і те саме порушення, а оскільки Позивача вже було притягнено до відповідальності за ч. 3 ст. 41 КУпАП за те саме порушення, то це виключає притягнення його до відповідальності за абз. 1 ч. 2 ст. 265 КЗпП України.
21. У відзиві відповідач покликається на безпідставність доводів скаржника та законність рішень суду апеляційної інстанції.
VI. ВИСНОВКИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
22. Проаналізувавши доводи касаційної скарги та виходячи за її межі, Суд дійшов висновку про наявність підстав для скасування рішення суду апеляційної інстанції з таких підстав.
23. Ключовим правовим питанням, щодо якого виник спір, є можливість одночасного притягнення підприємця до відповідальності за ч. 2 ст. 265 Кодексу законів про працю України та ч. 3 ст. 41 Кодексу України по адміністративні правопорушення за фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту).
24. Частиною 1 статті 265 КЗпП України передбачено, що посадові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, винні у порушенні законодавства про працю, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством.
25. Абзацом 2 частини 2 статті 265 КЗпП України встановлено, що юридичні та фізичні особи — підприємці, які використовують найману працю, несуть відповідальність у вигляді штрафу в разі: фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту) — у тридцятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника, щодо якого скоєно порушення.
26. За змістом частин 3, 4 статті 265 КЗпП України штрафи, накладення яких передбачено частиною другою цієї статті, є фінансовими санкціями і не належать до адміністративно-господарських санкцій, визначених главою 27 Господарського кодексу України.
27. Штрафи, зазначені у частині другій цієї статті, накладаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
28. Водночас, відповідальність за фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту) передбачено також Кодексом України про адміністративні правопорушення. Відповідно до частини 3 статті 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту), допуск до роботи іноземця або особи без громадянства та осіб, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, на умовах трудового договору (контракту) без дозволу на застосування праці іноземця або особи без громадянства — тягнуть за собою накладення штрафу на посадових осіб підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, фізичних осіб — підприємців, які використовують найману працю, від п’ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
29. Отже, частиною 2 статті 265 Кодексу законів про працю України і частиною 3 статті 41 Кодексу про адміністративні правопорушення України передбачено відповідальність для фізичних осіб — підприємців, які використовують найману працю, у вигляді штрафу, за фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту).
30. Штраф за частиною 2 статті 265 КЗпП України є фінансовою санкцією, яка накладається постановою уповноваженої посадової особи Держпраці, що може бути оскаржена в судовому порядку, а штраф за частиною 3 статті 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення є адміністративною відповідальністю і накладається згідно із рішенням суду за результатами розгляду справи про адміністративне правопорушення.
31. Суд звертає увагу, що і стаття 265 КЗпП, і стаття 41 КУпАП були викладені в такій редакції Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов’язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці» від 28.12.2014.
32. Вищезазначений закон передбачав введення статтею 265 КЗпП фінансових санкції для роботодавців — юридичних та фізичних осіб-підприємців, у вигляді штрафу у розмірі від 1 до 30 мінімальних заробітних плат за допуск працівника до роботи без оформлення трудових відносин, оформлення працівника на неповний робочий час у разі фактичного виконання роботи повний робочий час, виплати заробітної плати без нарахування та сплати єдиного внеску та податків, порушення термінів виплати заробітної плати більш ніж за один місяць, виплати не в повному обсязі, недотримання мінімальних державних гарантій в оплаті праці та порушення інших вимог трудового законодавства.
33. Натомість стаття 41 КУпАП мала на меті запровадити штрафи для посадових осіб підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, фізичних осіб — підприємців, які використовують найману працю за фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудових відносин; за незаконне звільнення працівника з роботи з особистих мотивів чи у зв’язку з повідомленням ним про порушення вимог Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» іншою особою, а також інше грубе порушення законодавства про працю.
34. Тобто ключової відмінністю цих двох статей є суб’єктний склад правопорушення. Завдяки цьому одночасно до відповідальності може бути притягнено юридичну особу як роботодавця (за ст. 265 КЗпП України) та посадову особу цієї юридичної особи (за ст. 41 КУпАП) за фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудових відносин
35. Однак, у разі притягнення до відповідальності фізичної особи-підприємця на підставі абзацу другого ч. 2 ст. 265 КЗпП і частини 3 ст. 41 КУпАП, повністю збігаються суб’єкт відповідальності і вид порушення (допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору).
36. Позивач вважає, що притягнення його до відповідальності за одне й те саме порушення двічі суперечить ст. 61 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може двічі притягатися до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
37. Оскільки в обох нормах йдеться про юридичну відповідальність та одне й те саме правопорушення, для застосування ст. 61 Конституції України необхідно з’ясувати чи належить відповідальність, передбачена статтею 265 КЗпП України і статтею 41 КУпАП до одного виду.
38. У теорії права виділяють конституційну, кримінальну, адміністративну, цивільну, дисциплінарну, матеріальну відповідальність. Водночас, дискутується питання про видову самостійність процесуальної, сімейної, екологічної та деяких інших видів відповідальності. Критерієм видової класифікації заходів відповідальності має бути юридична природа відповідного правопорушення та характер шкоди, що ним спричинена. (Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави. Навч. посібник. Вид. 9-те, зі змінами. — Львів: Край, 2007. — 192 с. — С. 162-163).
39. Закон не визначає, до якого саме виду юридичної відповідальності належать заходи впливу за правопорушення, передбачені у ч. 2 ст. 265 КЗпП України.
Кваліфікуючи вид цієї відповідальності, суд бере до уваги:
(а) мету відповідальності — покарання роботодавців за порушення законодавства про працю та легалізація фонду оплати праці;
(б) характер шкоди — шкоду заподіяно суспільству, а не працівнику;
(в) вид стягнення — фінансова санкція у виді штрафу;
(г) суб’єкт, який притягує до відповідальності — державний орган;
(д) джерело сплати — штраф зараховується до державного бюджету.
Водночас диспозиції абз. 2 ч. 2 ст. 265 КЗпП України та ч. 3 ст. 41 КУпАП в частині визначення правопорушення абсолютно тотожні: «фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту)», а обставини, що послугували підставою їх встановлення для позивача — ідентичні.
Враховуючи вищенаведені ознаки, а також пріоритетність тлумачення, яке у найбільшій мірі відповідає інтересам людини, Суд дійшов висновку, що правопорушення, передбачені у частині 2 статті 265 КЗпП України так само, як і правопорушення, передбачене у частині 3 статті 41 КУпАП, належить до адміністративної відповідальності.
40. Висновок суд першої інстанції про віднесення відповідальності за ч. 2 ст. 265 КЗпП України та ч. 3 ст. 41 КУпАП до кримінальної відповідальності Суд вважає помилковим, оскільки висновки ЄСПЛ, застосовані судом першої інстанції, стосувалися тлумачення автономного поняття «кримінальне провадження» для цілей застосування Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини. Водночас, для застосування ст. 61 Конституції України та національного законодавства ці висновки не є релевантними.
41. Суд також вважає помилковим застосування судом апеляційної інстанції до спірних правовідносин Податкового кодексу України, оскільки поняття, що містяться у ст. 14 цього Кодексу, розкривають значення термінів та понять, які застосовуються лише в Податковому кодексі України. Відповідно, до понять, які наведено у КЗпП України положення Податкового кодексу України не застосовуються.
42. Застосовуючи ці підходи до справи, що розглядається, Суд звертає увагу, що за допуск фізичних осіб до роботи без оформлення трудового договору підприємця ОСОБА_1 уже притягнуто до адміністративної відповідальності постановою Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 24.10.2016, що набрала законної сили. Застосовано стягнення у вигляді штрафу у розмірі 8500 грн.
Накладення на нього штрафу за те саме правопорушення також постановою Управління Держпраці у Полтавській області №№ 9-НП від 07.10.2016 є притягненням до того самого виду відповідальності за те саме порушення вдруге, що є порушенням ст. 61 Конституції України.
43. Згідно із п. 3 ч. 1 ст. 349 КАС України Суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
44. Враховуючи наведене, Суд встановив неправильне застосування положень матеріального та процесуального права судом апеляційної інстанції, та вважає за необхідне скасувати зазначене судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
45. Відповідно до ч. 6 ст. 139 КАС України якщо суд касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
46. Відповідно до ч. 1 цієї самої статті при задоволенні позову сторони, яка не є суб’єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб’єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
47. Скаржником було сплачено судовий збір за подання позовної заяви відповідно до квитанції від 15.11.2016 у розмірі 551,20 грн. за подання касаційної скарги відповідно до квитанції від 23.10.2017 у розмірі 870,00 грн. Всього 1421,20 грн.
48. Зазначені судові виплати слід стягнути з Відповідача.
Керуючись ст. 343, 349, 350, 355, 356 КАС України, Суд постановив:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2017 року у справі № 814/2156/16 скасувати.
Залишити в силі постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2016 року.
Стягнути з Управління Держпраці у Миколаївській області (вул. Маршала Василевського, б.40/1., м. Миколаїв, 54003. Код ЄДРПОУ 39787411) судовий збір в розмірі 1421,20 грн (одна тисяча чотириста двадцять одна гривня 20 копійок) на користь ОСОБА_1 (АДРЕСА_2. ІНН НОМЕР_1).
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач В. М. Кравчук
Суддя Т. О. Анцупова
Суддя М. І. Гриців
