Постанова Верховного Суду від 16 січня 2019 р. № 753/15556/15-ц; № 14-445цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ситнік О. М.,

суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

учасники справи:

позивач — Публічне акціонерне товариство «Міський комерційний банк» (далі — ПАТ «Міський комерційний банк»),

відповідач — ОСОБА_3,

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ «Міський комерційний банк»

на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 03 листопада 2015 року у складі судді Трусової Т. О. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 06 червня 2016 року у складі колегії суддів Музичко С. Г., Рейнарт І. М., Кирилюк Г. М.

у цивільній справі за позовом ПАТ «Міський комерційний банк» до ОСОБА_3 про стягнення коштів, та

УСТАНОВИЛА:

У серпні 2015 року ПАТ «Міський комерційний банк» звернулося до суду з позовом, у якому зазначило, що з 2012 року ОСОБА_3 перебував з позивачем у трудових відносинах. У січні 2015 року ОСОБА_3 звільнено у зв’язку зі скороченням штату працівників, та на виконання вимог статті 44 Кодексу законів про працю України (надалі — КЗпП України) йому виплачено вихідну допомогу в розмірі 10 142,33 грн.

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 03 березня 2015 року звільнення ОСОБА_3 з роботи визнано незаконним та поновлено його на посаді.

ПАТ «Міський комерційний банк» вважало, що підстава, на якій ОСОБА_3 набув 10 142,33 грн. відпала, зазначені кошти зберігаються у відповідача без достатньої правової підстави, а позивач зазнав збитків на вказану суму. Вимогу позивача про повернення безпідставно набутих коштів відповідач проігнорував, а тому просив стягнути з ОСОБА_3 надмірно сплачені грошові кошти у розмірі 10 142,33 грн.

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 03 листопада 2015 року у задоволенні позову ПАТ «Міський комерційний банк» відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що кошти, які ПАТ «Міський комерційний банк» просить повернути як надмірно сплачені, набуті відповідачем законно, а тому відсутні підстави для їх повернення.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 06 червня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ «Міський комерційний банк» відхилено, рішення Дарницького районного суду міста Києва від 03 листопада 2015 року залишено без змін.

Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що вихідна допомога була виплачена на підставі статті 44 КЗпП України, а кошти, які позивач просить стягнути з відповідача, набуті за наявності правових підстав, не можуть бути витребувані відповідно до положень статті 1212 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) як безпідставне збагачення.

У жовтні 2016 року ПАТ «Міський комерційний банк» звернулося з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення судів попередніх інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Доводи, наведені в касаційній скарзі

Касаційна скарга мотивована тим, що до спірних відносин не застосовується стаття 1215 ЦК України, оскільки вихідна допомога, яка виплачена позивачу, не мала ознак добровільності за відсутності рахункової помилки з боку банку.

Також ПАТ «Міський комерційний банк» вказує, що наказ, на підставі якого було здійснено виплату вихідної допомоги, скасований рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 03 березня 2015 року, тому спірні грошові кошти підлягають поверненню банку на підставі статті 1212 ЦК України як безпідставно набуті відповідачем.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 01 березня 2017 року — справу призначено до судового розгляду.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі — ЦПК України) викладено в новій редакції.

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У лютому 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 травня 2018 року справу передано на розгляд об’єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, яка ухвалою від 12 вересня 2018 року передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на підпункт 7 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, оскільки вважала за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України, — постанові від 01 лютого 2017 року у справі № 6-2711цс16.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Також не вбачає підстав для відступу від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухваленій постанові Верховного Суду України, з огляду на таке.

Суди встановили, що з 16 січня 2012 року ОСОБА_3 перебував у трудових відносинах з ПАТ «Міський комерційний банк», працював у службі з питань претензійно-позовної роботи з проблемною заборгованістю.

Наказом від 26 січня 2015 року № 52-П відповідача звільнено з роботи у зв’язку зі скороченням штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

На виконання наказу про звільнення на підставі статті 44 КЗпП України ПАТ «Міський комерційний банк» виплатило ОСОБА_3 вихідну допомогу при звільненні у розмірі 10 142,33 грн.

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 03 березня 2015 року визнано наказ уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію ПАТ «Міський комерційний банк» (далі — уповноважена особа Фонду) від 26 січня 2015 року № 52-П про звільнення ОСОБА_3 незаконним. Поновлено ОСОБА_3 на посаді керівника служби головного юрисконсульта служби з питань претензійно-позовної роботи з проблемною заборгованістю ПАТ «Міський комерційний банк». Стягнуто з ПАТ «Міський комерційний банк» на користь ОСОБА_3 10 673,75 грн середнього заробітку за вимушений прогул (а. с. 14).

Наказом уповноваженої особи Фонду від 11 березня 2015 року № 146 на виконання рішення Дарницького районного суду міста Києва від 03 березня 2015 року ОСОБА_3 поновлено на посаді керівника служби головного юрисконсульта служби з питань претензійно-позовної роботи з проблемною заборгованістю.

26 червня 2015 року уповноважена особа Фонду надіслала на адресу ОСОБА_3 звернення, у якому просила повернути надмірно сплачені кошти у розмірі 10 142,33 грн шляхом внесення до каси ПАТ «Міський комерційний банк».

Спір між сторонами виник з трудових правовідносин.

Відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Згідно з вимогами статті 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку.

Позивач вважав, що оскільки рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 03 березня 2015 року звільнення ОСОБА_3 визнано незаконним і його поновлено на роботі, то правова підстава для виплати йому вихідної допомоги при звільненні у розмірі 10 142,33 грн відпала, враховуючи, що зазначені кошти вже виплачені відповідачу, вони підлягають поверненню саме на підставі статті 1212 ЦК України.

Суди усіх інстанцій, у тому числі і об’єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, до спірних відносин застосували норми статей 1212 — 1215 ЦК України.

Згідно з частиною першою статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно.

Тобто зобов’язання з повернення безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна.

Відсутність правової підстави — це такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення i його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Набуття чи збереження майна буде безпідставним не тільки за умови відсутності відповідної підстави з самого початку при набутті майна, а й тоді, коли первісно така підстава була, але у подальшому відпала.

Разом з тим у статті 1215 ЦК України передбачено загальне правило, коли набуте особою без достатньої правової підстави майно за рахунок іншої особи не підлягає поверненню.

Згідно з частиною першою зазначеної статті не підлягає поверненню заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача.

При цьому правильність здійснених розрахунків, за якими була проведена виплата, а також добросовісність набувача презюмуються, і відповідно тягар доказування наявності рахункової помилки та недобросовісності набувача покладається на платника відповідних грошових сум.

Аналогічні за своїм змістом висновки про застосування статті 1215 ЦК України зроблені, зокрема, в:

- постанові Верховного Суду України від 22 січня 2014 року у справі № 6-151цс13;

- постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-91цс14;

- постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2018 року у справі № 556/1231/17;

- ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2018 року у справі № 556/1231/17;

- постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2018 року у справі № 174/406/16-ц;

- постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 березня 2018 року у справі № 517/186/17;

- постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 березня 2018 року у справі № 173/166/17;

- ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2018 року у справі № 524/2029/17;

- постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 травня 2018 року у справі № 473/2859/17;

- постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року у справі № 501/2500/15;

- постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 червня 2018 року у справі № 174/404/16-ц.

Об’єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що у постанові Верховного Суду України від 01 лютого 2017 року у справі № 6-2711цс16 зроблено протилежний висновок, тому ухвалою від 12 вересня 2018 року передала справу, що розглядається, на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на підпункт 7 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у зв’язку з необхідністю відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України — постанові від 01 лютого 2017 року у справі № 6-2711цс16.

У зазначеній постанові встановлено, що Державне підприємство обслуговування повітряного руху України (далі — ДП «Украерорух») звернулося до суду з позовом до фізичної особи про стягнення одноразової грошової допомоги. Зазначало, що з 2010 року відповідач перебував у трудових відносинах з ДП «Украерорух». У березні 2015 року його звільнено з роботи у зв’язку зі скороченням штату працівників. На виконання вимог статті 44 КЗпП України та умов колективного договору відповідачу виплачено вихідну допомогу в розмірі 157 тис. грн. Рішенням суду від 14 липня 2015 року наказ про звільнення відповідача скасовано, його поновлено на посаді та сплачено середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. Посилаючись на вказані обставини, позивач вважав, що відповідач втратив правові підстави для набуття одноразової грошової допомоги у розмірі 157 тис. грн. виплаченої йому на підставі колективного договору. Тому виплачена відповідачу одноразова допомога підлягає поверненню на підставі статті 1212 ЦК України.

Рішенням суду першої інстанції від 14 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду від 16 березня 2016 року, які також залишені без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 вересня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції статей 1212, 1215 ЦК України, Верховний Суд України зазначив, що зобов’язання у зв’язку з безпідставним набуттям майна виникають за наявності трьох умов: набуття або зберігання майна; набуття або зберігання майна за рахунок іншої особи; відсутність правових підстав для такого набуття чи зберігання або припинення таких підстав згодом. За наявності певних обставин законодавець вважає недоцільним повертати майно одній особі, навіть якщо інша особа набула таке майно за відсутності правових підстав. Суди вимог статті 1215 ЦК України не врахували, належним чином не з’ясували та не дали оцінки діям відповідача, який, отримавши грошову допомогу, оскаржив наказ, на підставі якого вона була виплачена.

Верховний Суд України скасував рішення судів попередніх інстанцій із передачею справи на новий розгляд з підстав порушення норм процесуального права, а саме перевірки, чи був недобросовісним набувач. При цьому Верховний Суд України лише процитував статтю 1215 ЦК України і вказав, що застосування зазначеної норми залежить від того, чи доведено недобросовісність набувача. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновком об’єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду про необхідність відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах та не вбачає підстав для відступу, оскільки Верховний Суд України не вказав на ознаки недобросовісності позивача, а лише звернув увагу на необхідність їх встановлення.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що у статті 1215 ЦК України передбачені загальні випадки, за яких набуте особою без достатньої правової підстави майно за рахунок іншої особи не підлягає поверненню. Її тлумачення свідчить, що законодавцем передбачені два винятки із цього правила: по-перше, якщо виплата відповідних грошових сум є результатом рахункової помилки особи, яка проводила таку виплату; по-друге, у разі недобросовісності набувача такої виплати. При цьому правильність здійснених розрахунків, за якими була проведена виплата, а також добросовісність набувача презюмуються, і відповідно тягар доказування наявності рахункової помилки та недобросовісності набувача покладається на платника відповідних грошових сум.

Доказів про набуття відповідачем 10 142,33 грн у результаті рахункової помилки позивача матеріали справи не містять, на такі обставини сторони не посилаються.

Сам факт оскарження відповідачем у судовому порядку наказу про звільнення з посади згідно з пунктом 1 статті 40 КЗпП України (зміни в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідація, реорганізація, банкрутство або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників) не може свідчити про недобросовісність дій особи, оскільки є реалізацією нею конституційного права, передбаченого статтею 55 Конституції України, на захист судом прав і свобод людини і громадянина.

Відмовляючи у позові у справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій зробили висновок, що: 1) виплата вихідної допомоги була проведена позивачем добровільно, на законних підставах, за відсутності рахункової помилки з його боку; 2) недобросовісність з боку відповідача не встановлена.

Суди вважали, що передбачені цивільним законодавством підстави для повернення грошових коштів на підставі вимог статті 1212 ЦК України відсутні.

Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки, незважаючи на те, що після поновлення ОСОБА_3 на роботі підстава для виплати вихідної допомоги відпала (наказ, на підставі якого було здійснено виплату вихідної допомоги, скасований рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 03 березня 2015 року), в силу вимог статті 1215 ЦК України ці кошти поверненню не підлягають.

Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, правильно застосував норми матеріального права і ухвалив законне та обґрунтоване рішення про відмову у задоволенні позову.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення — без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення — без змін, тому питання нового розподілу судових витрат, понесених у зв’язку із розглядом справи у судах першої й апеляційної інстанцій, не вирішується, а судові витрати, понесені заявником у зв’язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції відповідно до частин першої, другої статті 141 ЦПК України, покладаються на ПАТ «Міський комерційний банк», які й сплачені останнім.

Керуючись статтями 259, 268, 400, 406, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Міський комерційний банк» залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 03 листопада 2015 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 06 червня 2016 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач: О. М. Ситнік

Судді: Н. О. Антонюк, Н. П. Лященко, С. В. Бакуліна, О. Б. Прокопенко, В. В. Британчук, Л. І. Рогач, Д. А. Гудима, І. В. Саприкіна, В. І. Данішевська, О. С. Ткачук, О. Р. Кібенко, В. Ю. Уркевич, В. С. Князєв, О. Г. Яновська,  Л. М. Лобойко

0