Постанова Верховного суду України від 4 березня 2014 р. № 21-426а13

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого — Кривенка В. В., суддів — Гусака М. Б., Коротких О. А., Кривенди О. В., Маринченка В. Л., Панталієнка П. В., Прокопенка О. Б., Тітова Ю. Г., при секретарі судового засідання — Ключник А. Ю. (за участю представників: управління соціального захисту Департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради — Носик Н. Я., Національного агентства України з питань державної служби — Врублевської Ю. Л.), розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до управління соціального захисту Департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради (далі — Управління) про виплату одноразової грошової допомоги та грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку та відшкодування моральної шкоди, встановила:

У жовтні 2010 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Управління, у якому просив постановити рішення про зобов’язання відповідача виплатити йому одноразову грошову допомогу в розмірі 10 посадових окладів, грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку за 2010 рік та відшкодувати моральну шкоду в сумі 10000 грн.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що сумарний стаж його служби в органах місцевого самоврядування, до якого зараховано військову службу в Збройних Силах СРСР на офіцерській посаді і стаж наукової роботи на посаді молодшого наукового співробітника Львівського державного університету ім. І. Франка, становить 16 років 5 місяців 24 дні. При виході його на пенсію Управління на порушення вимог статті 21 Закону України від 7 червня 2001 року № 2493-III «Про службу в органах місцевого самоврядування» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі — Закон № 2493-III) відмовило у виплаті одноразової грошової допомоги в розмірі 10 посадових окладів та грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку за 2010 рік.

Суди встановили, що наказом начальника Управління від 10 березня 2010 року № 181-к ОСОБА_1 з 15 березня 2010 року звільнено з посади заступника начальника Франківського відділу соціального захисту Управління у зв’язку з досягненням граничного віку перебування на службі в органах місцевого самоврядування та виходом на пенсію. Стаж служби позивача в органах місцевого самоврядування, обчислений відповідно до вимог статті 22 Закону № 2493-III, становить 16 років 10 місяців 6 днів, з яких 2 роки 13 днів — служба у Збройних Силах СРСР та 5 років 3 місяці 19 днів — робота на посаді молодшого наукового співробітника вищого навчального закладу. При звільненні з посади у зв’язку з виходом на пенсію з позивачем було проведено розрахунок, проте одноразову грошову допомогу в розмірі 10 місячних посадових окладів та грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку за 2010 рік, на які, як вважає позивач, він має право, виплачено не було.

З 16 березня 2010 року позивачу призначена пенсія за віком відповідно до Закону України від 16 грудня 1993 року № 3723-XII «Про державну службу» (далі — Закон № 3723-XII).

Франківський районний суд міста Львова постановою від 15 квітня 2011 року у задоволенні позову відмовив.

Львівський апеляційний адміністративний суд постановою від 12 грудня 2011 року, яку залишено без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 6 червня 2013 року, позов задовольнив частково: постановив стягнути з Управління одноразову грошову допомогу в розмірі 10 місячних посадових окладів в сумі 13590 грн. та грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку в сумі 1459 грн. 65 коп.; у задоволенні решти позовних вимог відмовив.

У заяві про перегляд судового рішення Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, Управління посилається на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 21 Закону № 2493-III та постанови Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1994 року № 250 «Про порядок і умови надання державним службовцям, посадовим особам органів місцевого самоврядування додаткових оплачуваних відпусток» (далі — постанова № 250). Просить ухвалу Вищого адміністративного суду України від 6 червня 2013 року та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 12 грудня 2011 року скасувати, а постанову Франківського районного суду міста Львова від 15 квітня 2011 року залишити в силі.

Колегія суддів вважає, що заява про перегляд оскаржуваного рішення суду касаційної інстанції підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Вищий адміністративний суд України, допускаючи справу до провадження, виходив із того, що в доданих до заяви ухвалах суду касаційної інстанції від 6 березня 2012 року та 16 квітня 2013 року по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовано положення статті 21 Закону № 2493-III та пункту 1 постанови № 250.

Так, у справі, копію рішення суду касаційної інстанції від 6 березня 2012 року, в якій додано до заяви, цей суд дійшов висновку, що право на отримання щорічної додаткової оплачуваної відпустки у державного службовця та її тривалість залежить від наявності відповідного стажу державної служби, відлік якого починається з дати, встановленої для обчислення саме цього стажу. Повний рік державної служби відраховується з цієї дати поточного року до аналогічної року наступного.

Натомість у справі, що розглядається, касаційний суд дійшов висновку про те, що оскільки позивач має необхідний для надання додаткової відпустки стаж служби в органах місцевого самоврядування, то він, незалежно від дати, з якої обчислюється цей стаж, має право на цю відпустку за рік, у якому відбувається звільнення з посади, або на грошову компенсацію за невикористання додаткової відпустки.

В іншій наданій для порівняння ухвалі суду касаційної інстанції від 16 квітня 2013 року цей суд зазначив, що позивач набув право на виплату йому одноразової грошової допомоги в розмірі 10 місячних окладів, оскільки мав більше 10 років стажу на посадах в органах місцевого самоврядування.

У справі ж, що розглядається, Вищий адміністративний суд України дійшов іншого висновку та зазначив у своєму рішенні, що ОСОБА_1 має право на виплату одноразової грошової допомоги в розмірі 10 місячних окладів, оскільки стаж його служби, обчислений відповідно до вимог статті 22 Закону № 2493-III, становить більше 10 років.

Колегія суддів вважає, що аналіз судового рішення у справі, що розглядається, та наданих для порівняння судових рішень суду касаційної інстанції дає підстави вважати, що цей суд неоднаково застосував положення статті 21 Закону № 2493-III та постанови № 250.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, колегія суддів виходить із такого.

Згідно з частинами сьомою та одинадцятою статті 21 Закону № 2493-III пенсійне забезпечення посадових осіб місцевого самоврядування, які мають стаж служби в органах місцевого самоврядування та/або державної служби не менше 10 років, здійснюється у порядку, визначеному законодавством України про державну службу. У разі звільнення з роботи в органах місцевого самоврядування у зв’язку з виходом на пенсію посадовим особам місцевого самоврядування виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 10 місячних посадових окладів за наявності не менше 10 років стажу на посадах в органах місцевого самоврядування чи на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державних службовців.

Згідно зі статтею 3 зазначеного Закону посадами в органах місцевого самоврядування є: виборні посади, на які особи обираються територіальною громадою; виборні посади, на які особи обираються або затверджуються відповідною радою; посади, на які особи призначаються сільським, селищним, міським головою, головою районної, районної у місті, обласної ради на конкурсній основі чи за іншою процедурою, передбаченою законодавством України.

Категорії посад в органах місцевого самоврядування встановлені у статті 14 Закону № 2493-III, а посад державних службовців — у статті 25 Закону № 3723-XII.

Аналізуючи зазначені норми матеріального права, колегія суддів дійшла правового висновку, який полягає у тому, що для отримання одноразової грошової допомоги в розмірі 10 місячних посадових окладів у разі звільнення з роботи в органах місцевого самоврядування у зв’язку з виходом на пенсію посадова особа місцевого самоврядування повинна мати не менше 10 років стажу на посадах в органах місцевого самоврядування, перелік яких встановлено статтями 3, 14 Закону № 2493-III, чи на посадах, про які йдеться у статті 25 Закону № 3723-XII.

Сама по собі наявність передбаченого у частині сьомій статті 21 Закону № 2493-III стажу служби в органах місцевого самоврядування, обчисленого відповідно до статті 22 цього Закону, що дає право на одержання пенсії відповідно до законодавства України про державну службу, не дає права на виплату одноразової грошової допомоги в розмірі 10 посадових окладів, якщо стаж роботи особи, що виходить на пенсію, на посадах в органах місцевого самоврядування чи на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державних службовців, є меншим, ніж 10 років.

Отже, у справі, що розглядається, суд касаційної інстанції неправильно застосував зазначені норми матеріального права та дійшов помилкового висновку про наявність у ОСОБА_1 права на отримання одноразової грошової допомоги.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, що регламентують підстави та умови надання посадовим особам місцевого самоврядування додаткової оплачуваної відпустки, колегія суддів виходить із такого.

Згідно з частиною шостою статті 21 Закону № 2493-III посадовим особам, які мають стаж служби в органах місцевого самоврядування понад 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю до 15 календарних днів. Порядок і умови надання додаткових оплачуваних відпусток встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 1 постанови № 250 посадовим особам місцевого самоврядування, які мають стаж служби в цих органах понад 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 5 календарних днів, а починаючи з 11-го року ця відпустка збільшується на 2 календарних дні за кожний наступний рік. Тривалість додаткової оплачуваної відпустки не може перевищувати 15 календарних днів. Додаткові оплачувані відпустки посадовим особам місцевого самоврядування надаються одночасно із щорічною відпусткою згідно з установленим графіком або за згодою сторін окремо від неї.

Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави вважати, що виникнення права на додаткову оплачувану відпустку та її тривалість знаходяться у прямій залежності від наявності у посадової особи місцевого самоврядування відповідного стажу служби в органах місцевого самоврядування.

Отже, надання додаткової відпустки певної тривалості, а також виплата грошової компенсації за невикористану відпустку при звільненні посадової особи місцевого самоврядування залежить лише від наявності стажу служби в органах місцевого самоврядування, обчисленого відповідно до статті 22 Закону № 2493-III, що дає право на надання вказаної відпустки, а не від відпрацьованого цією особою часу у відповідному році.

Правовий висновок, якого дійшла колегія суддів на підставі аналізу зазначених норм права, полягає у тому, що посадова особа місцевого самоврядування, стаж служби якої в органах місцевого самоврядування, обчислений відповідно до статті 22 Закону № 2493-III, становить 10 років, має право на додаткову відпустку, передбачену частиною шостою статті 21 цього Закону, тривалістю 5 календарних днів. Починаючи з 11-го року ця відпустка збільшується на 2 календарних дні за кожний наступний рік. Тривалість додаткової оплачуваної відпустки не може перевищувати 15 календарних днів.

Дата, з якої у посадової особи місцевого самоврядування розпочинається відлік стажу служби в органах місцевого самоврядування (приведена дата), визначається відповідно до Порядку обчислення стажу державної служби, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 травня 1994 року № 283, і є незмінною протягом усього періоду служби цієї особи в органах місцевого самоврядування.

Якщо посадова особа місцевого самоврядування звільняється з роботи до настання приведеної дати, вона не має права на додаткову відпустку за рік, у якому відбувається звільнення, а відповідно — і на виплату компенсації за цю невикористану додаткову відпустку.

Як установили суди, ОСОБА_1 на момент звільнення — 15 березня 2010 року, мав стаж служби в органах місцевого самоврядування 16 років 10 місяців 6 днів. Отже, право на додаткову оплачувану відпустку за 2010 рік він набув би після настання 17 років стажу служби в органах місцевого самоврядування, тобто з 10 травня 2010 року. Тому висновок суду касаційної інстанції про те, що позивач, звільнившись з роботи у березні 2010 року, мав право на додаткову відпустку за 2010 рік, а відтак і право на компенсацію за її невикористання, є помилковим.

За наведених обставин ухвала Вищого адміністративного суду України від 6 червня 2013 року не узгоджується з вимогами чинного законодавства та підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила:

Заяву управління соціального захисту Департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради задовольнити частково.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 6 червня 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

 

Головуючий                                                                                           В. В. Кривенко

Судді:                                                                                                      М. Б. Гусак

                                                                                                                  О. А. Коротких

                                                                                                                  О. В. Кривенда

                                                                                                                  В. Л. Маринченко

                                                                                                                  П. В. Панталієнко

                                                                                                                  О. Б. Прокопенко

                                                                                                                  Ю. Г. Тітов

0