Набув чинності, в тому числі для України, 23 березня 1976 р.
ПРЕАМБУЛА
Держави, які беруть участь у цьому Пакті,
беручи до уваги, що відповідно до принципів, проголошених Статутом Організації Об’єднаних Націй, визнання гідності, властивої всім членам людської сім’ї, та рівних і невід’ємних прав їх є основою свободи, справедливості і загального миру,
визнаючи, що ці права випливають із властивої людській особі гідності,
визнаючи, що, згідно із Загальною декларацією прав людини, ідеал вільної людської особи, яка користується громадянською та політичною свободою і свободою від страху та нужди, можна здійснити тільки якщо будуть створені такі умови, за яких кожен може користуватися своїми економічними, соціальними і культурними правами, так само як і своїми громадянськими та політичними правами,
беручи до уваги, що за Статутом Організації Об’єднаних Націй держави зобов’язані заохочувати дотримання загальної поваги прав і свобод людини,
беручи до уваги, що кожна окрема людина, маючи обов’язки щодо інших людей і того колективу, до якого вона належить, повинна добиватися заохочення та додержання прав, визнаних у цьому Пакті,
погоджуються про такі статті:
Частина I
Стаття 1
(1) Усі народи мають право на самовизначення. На підставі цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток.
(2) Усі народи для досягнення своїх цілей можуть вільно розпоряджатися своїми природними багатствами і ресурсами без шкоди для будь-яких зобов’язань, що випливають із міжнародного економічного співробітництва, основаного на принципі взаємної вигоди, та з міжнародного права. Жоден народ ні в якому разі не може бути позбавлений належних йому засобів існування.
(3) Усі Держави, які беруть участь у цьому Пакті, в тому числі ті, які несуть відповідальність за управління несамоврядними та підопічними територіями, повинні, відповідно до положень Статуту Організації Об’єднаних Націй, заохочувати здійснення права на самовизначення і поважати це право.
Частина II
Стаття 2
(1) Кожна Держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов’язується поважати і забезпечувати всім перебуваючим у межах її території та під її юрисдикцією особам права, визнані в цьому Пакті, без будь-якої різниці як-от щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження чи іншої обставини.
(2) Якщо це ще не передбачено існуючим законодавством чи іншими заходами, кожна Держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов’язується вжити необхідних заходів відповідно до своїх конституційних процедур і положень цього Пакту для вжиття таких законодавчих або інших заходів, які можуть виявитися необхідними для здійснення прав, що визнаються у цьому Пакті.
(3) Кожна Держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов’язується:
a) забезпечити будь-якій особі, права та свободи якої, визнані в цьому Пакті, порушено, ефективний засіб правового захисту, навіть коли це порушення було вчинене особами, що діяли як особи офіційні;
b) забезпечити, щоб право на правовий захист для будь-якої особи, яка потребує такого захисту, встановлювалось компетентними судовими, адміністративними чи законодавчими властями або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави, і розвивати можливості судового захисту;
c) забезпечити застосування компетентними властями засобів правового захисту, коли вони надаються.
Стаття 3
Держави, які беруть участь у цьому Пакті, зобов’язуються забезпечити рівне для чоловіків і жінок право користування всіма громадянськими і політичними правами, передбаченими в цьому Пакті.
Стаття 4
(1) Під час надзвичайного стану в державі, за якого життя нації перебуває під загрозою і про наявність якого оголошується офіційно, Держави - учасниці цього Пакту можуть вживати заходи на відступ від своїх зобов’язань за цим Пактом лише настільки, наскільки цього вимагає гострота становища, за умови, що такі заходи не є несумісними з іншими їхніми зобов’язаннями за міжнародним правом і не тягнуть за собою дискримінації виключно на основі раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії чи соціального походження.
(2) Це положення не може бути підставою для будь-яких відступів від Статей 6, 7, 8 (пункти (1) і (2)), 11, 15, 16 і 18.
(3) Будь-яка Держава, яка бере участь у цьому Пакті, використовуючи право відступу, повинна негайно інформувати інші Держави, що беруть участь у цьому Пакті, за посередництвом Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй про положення, від яких вона відступила, і про причини, що спонукали до такого рішення. Також має бути зроблено повідомлення через того ж посередника про дату, коли вона припиняє такий відступ.
Стаття 5
(1) Ніщо в цьому Пакті не може тлумачитись як таке, яке означає, що будь-яка держава, будь-яка група чи будь-яка особа має право займатися якою завгодно діяльністю або чинити які завгодно дії, спрямовані на знищення будь-яких прав чи свобод, визнаних у цьому Пакті, або на обмеження їх більшою мірою, ніж передбачається в цьому Пакті.
(2) Жодне обмеження чи приниження будь-яких основних прав людини, що визнаються або існують на підставі закону, конвенцій, правил чи звичаїв у якій-небудь Країні - учасниці цього Пакту, не допускається під тим приводом, що в цьому Пакті не визнаються такі права або що в ньому вони визнаються в меншому обсязі.
Частина III
Стаття 6
(1) Право на життя є невід’ємним правом кожної людини. Це право охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя.
(2) В країнах, які не скасували смертної кари, смертні вироки можуть виноситися тільки за найтяжчі злочини відповідно до закону, який діяв під час вчинення злочину і який не суперечить постановам цього Пакту і Конвенції про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього. Це покарання може бути здійснене тільки на виконання остаточного вироку, винесеного компетентним судом.
(3) Коли позбавлення життя становить злочин геноциду, слід мати на увазі, що ніщо в цій Статті не дає Державам - учасницям цього Пакту права яким би то не було шляхом відступати від будь-яких зобов’язань, прийнятих згідно з постановами Конвенції про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього.
(4) Кожен, кого засуджено до смертної кари, має право просити про помилування чи про пом’якшення вироку. Амністія, помилування або заміна смертного вироку можуть бути даровані в усіх випадках.
(5) Смертний вирок не виноситься за злочини, вчинені особами, молодшими за вісімнадцять років, і не виконується щодо вагітних жінок.
(6) Ніщо в цій Статті не може бути підставою для відстрочення або недопущення скасування смертної кари будь-якою Державою - учасницею цього Пакту.
Стаття 7
Нікого не може бути піддано катуванню чи жорстокому, нелюдському або принижуючому його гідність, поводженню чи покаранню. Зокрема, жодну особу не може бути без її вільної згоди піддано медичним чи науковим дослідам.
Стаття 8
(1) Нікого не можуть утримувати в рабстві: рабство і работоргівля забороняються в усіх їх видах.
(2) Нікого не можуть утримувати в підневільному стані.
(3) a) Нікого не можуть приневолювати до примусової чи обов’язкової праці;
b) у тих країнах, де як покарання за злочин може призначатися позбавлення волі, пов’язане з каторжними роботами, пункт (3) a) не вважається перешкодою для виконання каторжних робіт за вироком компетентного суду, що призначив таке покарання;
c) терміном "примусова чи обов’язкова праця" в цьому пункті не охоплюються:
(i) будь-яка не згадана в підпункті b) робота чи служба, котру, як правило, повинна виконувати особа, що перебуває в ув’язненні на підставі законного розпорядження суду, або особа, умовно звільнена від такого ув’язнення;
(ii) будь-яка служба військового характеру, а в тих країнах, де визнається відмова від військової служби з політичних чи релігійноетичних мотивів, будь-яка служба, що передбачається законом для осіб, котрі відмовляються від військової служби з таких мотивів;
(iii) будь-яка служба, обов’язкова у випадках надзвичайного стану або лиха, що загрожують життю чи добробуту населення;
(iv) будь-яка робота чи служба, що входить до звичайних громадянських обов’язків.
Стаття 9
(1) Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути підданий свавільному арешту чи утриманню під вартою. Ніхто не повинен бути позбавлений волі інакше, як на таких підставах і відповідно до такої процедури, які встановлені законом.
(2) Кожному заарештованому повідомляються при арешті причини його арешту та в терміновому порядку повідомляється будь-яке обвинувачення, що висувається проти нього.
(3) Кожна заарештована або затримана за кримінальним звинуваченням особа в терміновому порядку доставляється до судді чи до іншої службової особи, якій належить за законом право здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд протягом розумного строку або на звільнення. Утримання під вартою осіб, які чекають на судовий розгляд, не має бути загальним правилом, але звільнення може ставитись у залежність від подання гарантій явки на суд, явки на судовий розгляд у будь-якій іншій його стадії і, в разі необхідності, явки для виконання вироку.
(4) Кожному, хто позбавлений волі внаслідок арешту чи утримання під вартою, належить право на розгляд його справи в суді, щоб цей суд міг невідкладно винести постанову щодо законності його затримання і розпорядитися про його звільнення, якщо затримання є незаконним.
(5) Кожен, хто був жертвою незаконного арешту чи утримання під вартою, має право на компенсацію, якій надано позовної сили.
Стаття 10
(1) Усі особи, позбавлені волі, мають право на гуманне поводження і поважання гідності, властивої людській особі.
(2) a) Обвинувачені у випадках, коли відсутні виняткові обставини, поміщаються окремо від засуджених, і їм надається окремий режим, що відповідає їх статусу незасуджених осіб;
b) обвинувачені неповнолітні відокремлюються від повнолітніх і в найкоротший строк доставляються в суд для винесення рішення.
(3) Пенітенціарною системою передбачається режим для ув’язнених, істотною метою якого є їх виправлення та соціальне перевиховання. Неповнолітні правопорушники відокремлюються від повнолітніх, і їм надається режим, який відповідає їх віку і правовому статусу.
Стаття 11
Ніхто не може бути позбавлений волі на тій лише підставі, що він не в змозі виконати якесь договірне зобов’язання.
Стаття 12
(1) Кожному, хто законно перебуває на території будь-якої держави, належить, у межах цієї території, право на вільне пересування і свобода вибору місця проживання.
(2) Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.
(3) Згадані вище права не можуть бути об’єктом ніяких обмежень, крім тих, які передбачені законом, які є необхідними для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи моральності населення або прав і свобод інших і є сумісними з іншими правами, визначеними в цьому Пакті.
(4) Ніхто не може бути свавільно позбавлений права на в’їзд до своєї власної країни.
Стаття 13
Іноземець, який законно перебуває на території будь-якої Держави - учасниці цього Пакту, може бути висланий лише на виконання рішення, винесеного відповідно до закону, і, якщо імперативні міркування державної безпеки не вимагають іншого, має право на подання доводів проти свого вислання, на перегляд своєї справи компетентною владою чи особою або особами, спеціально призначеними компетентною владою, і на те, щоб бути представленим з цією метою перед вказаною владою, особою чи особами.
Стаття 14
(1) Усі особи є рівними перед судами і трибуналами. Кожен має право при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що висувається проти нього, або при визначенні його прав і обов’язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону. Преса і публіка можуть не допускатися на весь судовий розгляд або частину його з міркувань моралі, громадського порядку чи державної безпеки в демократичному суспільстві, або коли того вимагають інтереси приватного життя сторін, або - тією мірою, якою це, на думку суду, є строго необхідним, - за особливих обставин, якщо публічність порушувала б інтереси правосуддя; проте будь-яка судова постанова в кримінальній або цивільній справі повинна бути публічною, за винятком тих випадків, коли інтереси неповнолітніх вимагають іншого чи коли справа стосується матримоніальних спорів або опіки над дітьми.
(2) Кожен обвинувачений у кримінальному злочині має право вважатися невинним, поки винність його не буде доведена згідно із законом.
(3) Кожен має право при розгляді будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення як мінімум на такі гарантії на основі цілковитої рівності:
a) бути терміново і докладно повідомленим мовою, яку він розуміє, про характер і підставу висунутого проти нього обвинувачення;
b) мати достатньо часу та можливостей для підготовки свого захисту і мати зносини з вибраним ним самим захисником;
c) бути судимим без невиправданої затримки;
d) бути судимим у його присутності та захищати себе особисто або за посередництвом обраного ним самим захисника; якщо він не має захисника, бути повідомленим про це право і мати призначеного йому захисника в будь-якому разі, коли інтереси правосуддя того вимагають, безплатно для нього в усякому такому випадку, коли він не має достатньо коштів для оплати цього захисника;
e) допитувати свідків, які дають свідчення проти нього, або мати право на те, щоб цих свідків було допитано, та мати право на виклик і допит його свідків на тих самих умовах, які існують для свідків, що дають свідчення проти нього;
f) користуватися безплатною допомогою перекладача, якщо він не розуміє мови, яка використовується в суді, або не говорить цією мовою;
g) не бути приневоленим до давання свідчень проти самого себе чи до визнання себе винним.
(4) Стосовно неповнолітніх процес повинен бути таким, щоб враховувались їх вік і бажаність сприяння їхньому перевихованню.
(5) Кожен, кого засуджено за будь-який злочин, має право на те, щоб його засудження і вирок були переглянуті вищестоящою судовою інстанцією згідно із законом.
(6) Якщо будь-яка особа остаточним рішенням була засуджена за кримінальний злочин і якщо винесений їй вирок був згодом скасований або їй було дароване помилування на тій підставі, що якась нова чи нововиявлена обставина незаперечно доводить наявність судової помилки, то ця особа, котра зазнала покарання в результаті такого засудження, одержує компенсацію згідно з законом, якщо не буде доведено, що вказана невідома обставина не була свого часу виявлена виключно або частково з її вини.
(7) Ніхто не повинен бути вдруге засуджений чи покараний за злочин, за який він уже був остаточно засуджений або виправданий відповідно до закону та кримінально-процесуального права кожної країни.
Стаття 15
(1) Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні будь-якого кримінального злочину внаслідок якоїсь дії чи упущення, що, згідно з діючим на момент його вчинення внутрішньодержавним законодавством або міжнародним правом, не були кримінальним злочином. Так само не може призначатися більш тяжке покарання, ніж те, яке підлягало застосуванню на момент вчинення кримінального злочину. Якщо після вчинення злочину законом встановлюється більш легке покарання, дія цього закону поширюється на даного злочинця.
(2) Ніщо в цій Статті не перешкоджає відданню під суд і покаранню будь-якої особи за будь-яке діяння чи упущення, які на момент вчинення становили кримінальний злочин згідно із загальними принципами права, визнаними міжнародним співтовариством.
Стаття 16
Кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб’єктності.
Стаття 17
(1) Ніхто не може зазнавати свавільного чи незаконного втручання в його особисте і сімейне життя, свавільних чи незаконних посягань на недоторканність його житла або таємницю його кореспонденції чи незаконних посягань на його честь і репутацію.
(2) Кожна людина має право на захист законом від такого втручання чи таких посягань.
Стаття 18
(1) Кожна людина має право на свободу думки, совісті та релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання за своїм вибором і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноособово, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних та ритуальних обрядів і вчень.
(2) Ніхто не повинен зазнавати примусу, що принижує його свободу мати чи приймати релігію або переконання за своїм вибором.
(3) Свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише обмеженням, встановленим законом і необхідним для охорони суспільної безпеки, порядку, здоров’я та моралі, так само як і основних прав і свобод інших осіб.
(4) Держави, які беруть участь у цьому Пакті, зобов’язуються поважати свободу батьків і у відповідних випадках законних опікунів забезпечувати релігійне та моральне виховання своїх дітей відповідно до своїх власних переконань.
Стаття 19
(1) Кожна людина має право безперешкодно дотримуватися своїх поглядів.
(2) Кожна людина має право на вільне вираження свого погляду; це право включає свободу шукати, діставати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір.
(3) Користування передбаченими в пункті (2) цієї Статті правами накладає особливі обов’язки й особливу відповідальність. Воно може бути, отже, пов’язане з певними обмеженнями, які, однак, мають встановлюватися законом і бути необхідними:
a) для поважання прав і репутації інших осіб;
b) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи моральності населення.
Стаття 20
(1) Будь-яка пропаганда війни повинна бути заборонена законом.
(2) Будь-який виступ на користь національної, расової чи релігійної ненависті, що є підбурюванням до дискримінації, ворожнечі або насильства, повинен бути заборонений законом.
Стаття 21
Визнається право на мирні збори. Користування цим правом не підлягає жодним обмеженням, крім тих, які накладаються відповідно до закону та які є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах державної чи суспільної безпеки, громадського порядку, охорони здоров’я і моральності населення або захисту прав та свобод інших осіб.
Стаття 22
(1) Кожна людина має право на свободу асоціації з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати до них для захисту своїх інтересів.
(2) Користування цим правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, які передбачаються законом і які є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах державної чи суспільної безпеки, громадського порядку, охорони здоров’я і моральності населення або захисту прав та свобод інших осіб. Ця Стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень користування цим правом для осіб, які входять до складу збройних сил і поліції.
(3) Ніщо в цій Статті не дає права Державам - учасницям Конвенції Міжнародної організації праці 1948 року щодо свободи асоціацій і захисту права на організацію приймати законодавчі акти на шкоду гарантіям, передбаченим у зазначеній Конвенції, або застосовувати закон таким чином, щоб завдавалася шкода цим гарантіям.
Стаття 23
(1) Сім’я є природним і основним осередком суспільства і має право на захист з боку суспільства та держави.
(2) За чоловіками і жінками, які досягли шлюбного віку, визнається право на одруження і право засновувати сім’ю.
(3) Жоден шлюб не може бути укладений без вільної і цілковитої згоди тих, що одружуються.
(4) Держави, які беруть участь у цьому Пакті, повинні вжити належних заходів для забезпечення рівності прав і обов’язків кожного з подружжя щодо одруження, під час перебування в шлюбі і при його розірванні. В разі розірвання шлюбу має передбачатися необхідний захист усіх дітей.
Стаття 24
(1) Кожна дитина без будь-якої дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, національного чи соціального походження, майнового стану або народження має право на такі заходи захисту, які є необхідними в її становищі як малолітньої з боку її сім’ї, суспільства і держави.
(2) Кожна дитина повинна бути зареєстрована негайно після її народження і повинна мати ім’я.
(3) Кожна дитина має право на набуття громадянства.
Стаття 25
Кожен громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації, згаданої в Статті 2, і без необгрунтованих обмежень право і можливість:
a) брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників;
b) голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні й забезпечують свободу волевиявлення виборців;
c) допускатися в своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби.
Стаття 26
Усі люди є рівними перед законом і мають право без будь-якої дискримінації на рівний захист законом. У цьому відношенні всякого роду дискримінація повинна бути заборонена законом і закон повинен гарантувати всім особам рівний і ефективний захист проти дискримінації за будь-якою ознакою, як-от раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження чи іншої обставини.
Стаття 27
У тих країнах, де існують етнічні, релігійні та мовні меншості, особам, які належать до таких меншостей, не може бути відмовлено в праві разом з іншими членами тієї ж групи користуватися своєю культурою, сповідувати свою релігію і виконувати її обряди, а також користуватися рідною мовою.
Частина IV
Стаття 28
(1) Створюється Комітет з прав людини (який іменується нижче в цьому Пакті "Комітет"). Він складається з вісімнадцяти членів і виконує функції, передбачені нижче.
(2) До складу Комітету входять особи, які є громадянами Держав - учасниць цього Пакту і мають високі моральні якості та визнану компетентність у галузі прав людини, причому береться до уваги корисність участі кількох осіб, що мають юридичний досвід.
(3) Члени Комітету обираються і працюють як такі.
Стаття 29
(1) Члени Комітету обираються таємним голосуванням із списку осіб, що відповідають вимогам, передбаченим у Статті 28, і були висунуті для цієї мети Державами - учасницями цього Пакту.
(2) Кожна Держава, яка бере участь у цьому Пакті, може висунути не більше двох осіб. Ці особи повинні бути громадянами держави, що їх висуває.
(3) Будь-яка особа має право на повторне висунення.
Стаття 30
(1) Перші вибори проводяться не пізніше як через шість місяців з дня набуття чинності цим Пактом.
(2) Принаймні за чотири місяці до дня кожних виборів до Комітету, крім виборів для заповнення тих вакансій, про відкриття яких оголошується відповідно до Статті 34, Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй звертається з письмовим запрошенням до Держав - учасниць цього Пакту подати протягом трьох місяців кандидатури в члени Комітету.
(3) Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй складає в алфавітному порядку список усіх висунутих таким чином осіб із зазначенням Держав - учасниць цього Пакту, які висунули цих осіб, і подає список Державам, які беруть участь у цьому Пакті, не пізніше ніж за місяць до дати проведення кожних виборів.
(4) Обрання членів Комітету проводиться на засіданні Держав - учасниць цього Пакту, яке скликає Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй у центральних установах Організації Об’єднаних Націй. На цьому засіданні, для якого кворумом є присутність двох третин Держав - учасниць цього Пакту, обраними до Комітету є ті особи, кандидатури яких отримують найбільшу кількість голосів та абсолютну більшість голосів присутніх і голосуючих представників Держав-учасниць.
Стаття 31
(1) До Комітету не може входити більше як по одному громадянину однієї і тієї ж держави.
(2) Під час виборів до Комітету береться до уваги справедливий географічний розподіл членів і представництво різних форм цивілізації та основних юридичних систем.
Стаття 32
(1) Члени Комітету обираються на чотирирічний строк. Вони мають право бути переобраними при повторному висуненні їх кандидатур. Однак строк повноважень дев’яти членів із тих, яких обрано на перших виборах, минає в кінці дворічного періоду; негайно після перших виборів імена цих дев’яти членів визначає за жеребом голова засідання, про якого згадується в пункті (4) Статті 30.
(2) Після закінчення повноважень вибори проводяться відповідно до попередніх Статей даної частини цього Пакту.
Стаття 33
(1) Якщо на одностайну думку інших членів якийсь член Комітету припинив виконання своїх функцій з будь-якої причини, крім тимчасової відсутності, Голова Комітету повідомляє Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй, який оголошує потім місце цього члена вакантним.
(2) У разі смерті або виходу у відставку якогось члена Комітету Голова негайно повідомляє Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй, який оголошує це місце вакантним з дня смерті або з того дня, коли вихід у відставку стає дійсним.
Стаття 34
(1) Коли вакансія оголошується відкритою відповідно до Статті 33 і якщо строк повноважень члена, який має бути замінений, не скінчується протягом шести місяців після оголошення цієї вакансії, Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй повідомляє кожну Державу - учасницю цього Пакту, яка може протягом двох місяців подати відповідно до Статті 29 кандидатуру для заповнення цієї вакансії.
(2) Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй складає в алфавітному порядку список висунутих таким чином осіб і подає список Державам, які беруть участь у цьому Пакті. Вибори для заповнення вакансії проводяться потім згідно з відповідними положеннями даної частини цього Пакту.
(3) Член Комітету, обраний для зайняття вакансії, оголошеної відповідно до Статті 33, обіймає посаду протягом решти частини строку повноважень члена, який звільнив місце в Комітеті, згідно з положеннями зазначеної Статті.
Стаття 35
Члени Комітету одержують затверджену Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй винагороду з коштів Організації Об’єднаних Націй в порядку і на умовах, що встановлюються Генеральною Асамблеєю з урахуванням важливості обов’язків Комітету.
Стаття 36
Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй надає необхідний персонал і матеріальні засоби для ефективного здійснення функцій Комітету відповідно до цього Пакту.
Стаття 37
(1) Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй скликає перше засідання Комітету в центральних установах Організації Об’єднаних Націй.
(2) Після свого першого засідання Комітет збирається в такий час, який передбачено в його правилах процедури.
(3) Комітет звичайно збирається в центральних установах Організації Об’єднаних Націй або відділенні Організації Об’єднаних Націй в Женеві.
Стаття 38
Кожен член Комітету до початку виконання своїх обов’язків робить урочисту заяву на відкритому засіданні Комітету про те, що здійснюватиме свої функції безсторонньо і сумлінно.
Стаття 39
(1) Комітет обирає своїх посадових осіб на дворічний строк. Їх може бути переобрано.
(2) Комітет встановлює свої власні правила процедури, але ці правила повинні, зокрема, передбачати, що:
a) дванадцять членів Комітету утворюють кворум;
b) постанови Комітету приймаються більшістю голосів присутніх членів.
Стаття 40
(1) Держави, які беруть участь у цьому Пакті, зобов’язуються подавати доповіді про здійснені ними заходи для втілення в життя прав, визнаних у цьому Пакті, і про прогрес, досягнутий у використанні цих прав:
a) протягом одного року після набуття чинності цим Пактом щодо відповідних Держав-учасниць;
b) після цього в усіх випадках, коли того зажадає Комітет.
(2) Усі доповіді подаються Генеральному секретарю Організації Об’єднаних Націй, який надсилає їх до Комітету для розгляду. В доповідях зазначаються фактори та ускладнення, коли такі є, що впливають на проведення в життя цього Пакту.
(3) Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй після консультацій з Комітетом може направити зацікавленим спеціалізованим установам примірники тих частин доповідей, які можуть стосуватися сфери їх компетенції.
(4) Комітет вивчає доповіді, які подаються Державами - учасницями цього Пакту. Він надсилає Державам-учасницям свої доповіді й такі зауваження загального порядку, які він вважатиме за доцільні. Комітет може також надіслати Економічній і Соціальній Раді ці зауваження разом із примірниками доповідей, одержаними ним від Держав, які беруть участь у цьому Пакті.
(5) Держави-учасниці, які беруть участь у цьому Пакті, можуть подавати до Комітету свої міркування щодо будь-яких зауважень, що їх може бути зроблено відповідно до пункту (4) цієї Статті.
Стаття 41
(1) Відповідно до цієї Статті Держава, яка бере участь у цьому Пакті, може в будь-який час заявити, що вона визнає компетенцію Комітету одержувати і розглядати повідомлення про те, що якась Держава-учасниця твердить, що інша Держава-учасниця не виконує своїх зобов’язань за цим Пактом. Повідомлення, які передбачаються цією Статтею, можуть прийматися і розглядатися тільки в тому разі, якщо їх подала Держава-учасниця, яка зробила заяву про визнання для себе компетенції цього Комітету. Комітет не приймає ніяких повідомлень, якщо вони стосуються Держави-учасниці, яка не зробила такої заяви. Повідомлення, одержані згідно з цією Статтею, розглядаються відповідно до такої процедури:
a) якщо будь-яка Держава-учасниця цього Пакту вважає, що інша Держава-учасниця не втілює в життя постанов цього Пакту, то вона може письмовим повідомленням довести це питання до відома зазначеної Держави-учасниці. Протягом трьох місяців після одержання цього повідомлення держава, яка його одержала, надає в письмовій формі державі, яка надіслала таке повідомлення, пояснення чи будь-яку іншу заяву з роз’ясненням у цьому питанні, де має бути, наскільки це можливо і доцільно, зазначено внутрішні процедури і заходи, які було вжито, буде вжито чи може бути вжито щодо цього питання;
b) якщо питання не вирішено на задоволення обох зацікавлених Держав-учасниць протягом шести місяців після отримання одержуючою державою першого повідомлення, будь-яка з цих держав має право передати це питання до Комітету, повідомивши про це Комітет та іншу державу;
c) Комітет розглядає передане йому питання тільки після того, як він переконається, що відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права всі доступні внутрішні засоби було випробувано і вичерпано в даному разі. Це правило не діє в тих випадках, коли застосування цих засобів невиправдано затягується;
d) при розгляді повідомлень, передбачених цією Статтею, Комітет проводить закриті засідання;
e) з додержанням постанов підпункту c) Комітет надає свої добрі послуги зацікавленим Державам-учасницям з метою дружнього вирішення питання на основі поважання прав людини та основних свобод, визнаних у цьому Пакті;
f) з будь-якого переданого на його розгляд питання Комітет може звернутися до зацікавлених Держав-учасниць, згаданих у підпункті b), з проханням надати будь-яку інформацію, що стосується справи;
g) зацікавлені Держави-учасниці, згадані в підпункті b), мають право бути представленими при розгляді в Комітеті питання і робити заяви усно і/або письмово;
h) Комітет подає протягом дванадцяти місяців з дня одержання повідомлення відповідно до підпункту b) доповідь:
(i) якщо досягається вирішення в межах постанов підпункту e), то Комітет обмежується в своїй доповіді коротким викладом фактів і досягнутого вирішення;
(ii) якщо вирішення в межах постанов підпункту e) не досягнуто, то Комітет обмежується в своїй доповіді коротким викладом фактів; письмові заяви і запис усних заяв, викладених зацікавленими Державами-учасницями, додаються до доповіді. З кожного питання доповідь надсилається зацікавленим Державам-учасницям.
(2) Постанови цієї Статті набувають чинності, коли десять Держав, які беруть участь у цьому Пакті, зроблять заяву відповідно до пункту (1) цієї Статті. Такі заяви депонуються Державами-учасницями у Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй, який надсилає їх копії решті Держав-учасниць. Заяву може бути в будь-який час взято назад повідомленням Генерального секретаря. Така дія не перешкоджає розглядові будь-якого питання, що є предметом повідомлення, вже переданого відповідно до цієї Статті; ніякі подальші повідомлення будь-якої Держави-учасниці не приймаються після одержання Генеральним секретарем повідомлення про взяття заяви назад, якщо зацікавлена Держава-учасниця не зробила нової заяви.
Стаття 42
(1) a) Якщо будь-яке запитання, передане Комітетові відповідно до Статті 41, не вирішено на задоволення зацікавлених Держав-учасниць. Комітет може за попередньою згодою зацікавлених Держав-учасниць призначити спеціальну Погоджувальну комісію (що далі йменується "Комісія"). Добрі послуги Комісії надаються зацікавленим Державам-учасницям з метою полюбовного вирішення даного питання на основі додержання положень цього Пакту;
b) Комісія складається з п’яти осіб, прийнятних для зацікавлених Держав-учасниць. Якщо зацікавлені Держави-учасниці не досягнуть протягом трьох місяців згоди щодо всього складу або частини складу Комісії, то ті члени Комісії, про призначення яких не було досягнуто згоди, обираються шляхом таємного голосування більшістю в дві третини голосів Комітету зі складу його членів.
(2) Члени Комісії виконують свої обов’язки як такі. Вони не повинні бути громадянами зацікавлених Держав-учасниць, або Держави, що не бере участі у цьому Пакті, чи Державою-учасницею, яка не зробила заяви відповідно до Статті 41.
(3) Комісія обирає свого Голову і встановлює свої власні правила процедури.
(4) Засідання Комісії звичайно проводяться в центральних установах Організації Об’єднаних Націй або у відділенні Організації Об’єднаних Націй у Женеві. Однак вони можуть проводитися в таких інших зручних місцях, які можуть бути визначені Комісією за консультацією з Генеральним секретарем Організації Об’єднаних Націй і відповідними Державами-учасницями.
(5) Секретаріат, який надається відповідно до Статті 36, також обслуговує комісії, що призначаються на підставі цієї Статті.
(6) Одержана і вивчена Комітетом інформація надається в розпорядження Комісії, і Комісія може звернутися до зацікавлених Держав-учасниць із проханням надати будь-яку інформацію, що стосується справи.
(7) Коли Комісія повністю розгляне питання, але в будь-якому разі не пізніше ніж через дванадцять місяців після того, як їй було передано це питання, вона подає Голові Комітету доповідь для направлення її зацікавленим Державам-учасницям:
a) якщо Комісія не може завершити розгляд даного питання в межах дванадцяти місяців, вона обмежує свою доповідь коротким викладом про стан розгляду нею цього питання;
b) якщо досягається полюбовне вирішення даного питання на основі додержання прав людини, визнаних у цьому Пакті, Комісія обмежує свою доповідь коротким викладом фактів і досягнутого вирішення;
c) якщо вирішення, зазначене в підпункті b), не досягається, доповідь Комісії містить її висновки в усіх питаннях фактичного характеру, що стосуються спору між зацікавленими Державами-учасницями, та її міркування про можливості полюбовного врегулювання цього питання. Ця доповідь також містить письмові подання і запис усних подань, зроблених зацікавленими Державами-учасницями;
d) якщо доповідь Комісії подається згідно з підпунктом c), зацікавлені Держави-учасниці протягом трьох місяців після одержання цієї доповіді повідомляють Голову Комітету про те, чи згодні вони зі змістом доповіді Комісії.
(8) Постанови цієї Статті не принижують обов’язків Комітету, передбачених у Статті 41.
(9) Зацікавлені Держави-учасниці рівною мірою несуть усі витрати членів Комісії відповідно до кошторису, що подається Генеральним секретарем Організації Об’єднаних Націй.
(10) Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй має право оплачувати витрати членів Комісії, якщо необхідно, до їх відшкодування зацікавленими Державами-учасницями відповідно до пункту (9) цієї Статті.
Стаття 43
Члени Комітету і спеціальних погоджувальних комісій, які можуть бути призначені згідно зі Статтею 42, мають право на пільги, привілеї та імунітети експертів, що посилаються Організацією Об’єднаних Націй у відрядження, як це передбачено у відповідних розділах Конвенції про привілеї та імунітети Організації Об’єднаних Націй.
Стаття 44
Положення про здійснення цього Пакту застосовуються без шкоди для процедур у галузі прав людини, визначених установчими актами і конвенціями Організації Об’єднаних Націй і спеціалізованих установ або відповідно до них, і не перешкоджають Державам, які беруть участь у цьому Пакті, вдаватися до інших процедур вирішення спору на підставі чинних між ними загальних і спеціальних міжнародних угод.
Стаття 45
Комітет подає Генеральній Асамблеї Організації Об’єднаних Націй через Економічну і Соціальну Раду щорічну доповідь про свою роботу.
Частина V
Стаття 46
Ніщо в цьому Пакті не може тлумачитись як приниження значення постанов Статуту Організації Об’єднаних Націй і статутів спеціалізованих установ, що визначають відповідні обов’язки різних органів Організації Об’єднаних Націй і спеціалізованих установ щодо тих предметів, яких стосується цей Пакт.
Стаття 47
Ніщо в цьому Пакті не може тлумачитись як ущемлення невід’ємного права всіх народів володіти і користуватися повною мірою і вільно своїми природними багатствами та ресурсами.
Частина VI
Стаття 48
(1) Цей Пакт відкритий для підписання будь-якою Державою-членом Організації Об’єднаних Націй або членом будь-якої з її спеціалізованих установ, будь-якою Державою - учасницею Статуту Міжнародного Суду та будь-якою іншою державою, запрошеною Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй до участі в цьому Пакті.
(2) Цей Пакт підлягає ратифікації. Ратифікаційні грамоти депонуються у Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй.
(3) Цей Пакт відкритий для приєднання будь-якої держави, зазначеної в пункті (1) цієї Статті.
(4) Приєднання здійснюється депонуванням документа приєднання у Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй.
(5) Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй повідомляє всі Держави, які підписали цей Пакт або приєдналися до нього, про депонування кожної ратифікаційної грамоти або документа про приєднання.
Стаття 49
(1) Цей Пакт набуває чинності через три місяці з дня депонування у Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй тридцять п’ятої ратифікаційної грамоти або документа про приєднання.
(2) Для кожної держави, яка ратифікує цей Пакт або приєднається до нього після депонування тридцять п’ятої ратифікаційної грамоти або документа про приєднання, цей Пакт набуває чинності через три місяці з дня депонування її власної ратифікаційної грамоти або документа про приєднання.
Стаття 50
Постанови цього Пакту поширюються на всі частини федеративних держав без будь-яких обмежень чи винятків.
Стаття 51
I. Будь-яка Держава, яка бере участь у цьому Пакті, може пропонувати поправки і подавати їх Генеральному секретарю Організації Об’єднаних Націй. Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй пересилає потім будь-які запропоновані поправки Державам, які беруть участь у цьому Пакті, з проханням повідомити його, чи висловлюються вони за скликання конференції Держав-учасниць з метою розгляду цих пропозицій і проведення щодо них голосування. Якщо принаймні третина Держав-учасниць висловиться за таку конференцію, Генеральний секретар скликає цю конференцію під егідою Організації Об’єднаних Націй. Будь-яка поправка, прийнята більшістю Держав-учасниць, що були присутні і брали участь у голосуванні на цій конференції, подається Генеральній Асамблеї Організації Об’єднаних Націй на затвердження.
(2) Поправки набувають чинності після затвердження їх Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй і прийняття їх більшістю в дві третини голосів Держав, які беруть участь у цьому Пакті, відповідно до їх конституційних процедур.
(3) Коли поправки набувають чинності, вони стають обов’язковими для тих Держав-учасниць, які їх прийняли, а для інших Держав-учасниць залишаються обов’язковими постанови цього Пакту та будь-які попередні поправки, ними прийняті.
Стаття 52
Незалежно від повідомлень, зроблених згідно з пунктом (5) Статті 48, Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй повідомляє всі держави, про які йдеться в пункті (1) тієї ж Статті, про таке:
a) підписання, ратифікації і приєднання згідно зі Статтею 48;
b) дату набуття чинності цим Пактом згідно зі Статтею 49 і дату набуття чинності будь-якими поправками згідно зі Статтею 51.
Стаття 53
(1) Цей Пакт, англійський, іспанський, китайський, російський і французький тексти якого є однаково автентичними, здається на зберігання до архіву Організації Об’єднаних Націй.
(2) Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй пересилає завірені копії цього Пакту всім державам, зазначеним у Статті 48.
На посвідчення чого нижчепідписані, належним чином уповноважені на те своїми відповідними урядами, підписали цей Пакт, відкритий для підписання в Нью-Йорку дев’ятнадцятого грудня тисяча дев’ятсот шістдесят шостого року.
