Відпустка без збереження заробітної плати за бажанням працівника надається йому в обов’язковому порядку за наявності однієї з вичерпного переліку обставин та з дотриманням визначеної тривалості таких відпусток за кожною підставою (ст. 25 Закону про відпустки).
Відпустка без збереження заробітної плати може надаватися на термін, обумовлений сторонами трудових відносин (працівником та власником), але тривалість її не може перевищувати 15 календарних днів на рік (ст. 26 Закону про відпустки).
Отже, працівник має право на відпустку без збереження заробітної плати тривалістю понад 15 календарних днів за наявності в нього суб’єктивного права на такий вид відпустки.
Водночас місяці розрахункового періоду (з першого до першого числа), в яких застрахована особа не працювала з поважних причин, виключаються з розрахункового періоду.
Виключення із розрахункового періоду днів відпустки без збереження заробітної плати без уточнення її видів передбачене пунктом 3 Порядку № 1266.
Отже, середня заробітна плата для розрахунку допомоги по тимчасовій непрацездатності має обчислюватися із сум нарахованої заробітної плати, на яку було нараховано єдиний внесок у розрахунковому періоді, шляхом її ділення на кількість календарних днів перебування у трудових відносинах у розрахунковому періоді без урахування календарних днів, не відпрацьованих із поважних причин.
У разі надання роботодавцем працівникові відпустки без збереження заробітної плати на підставах, визначених статтями 25 та 26 Закону про відпустки, тривалістю понад 15 календарних днів, цей період може вважатися не відпрацьованим із поважних причин.
Лист Мінсоцполітики від 15 листопада 2018 р. № 323/0/247-18.
