Велика Палата Верховного Суду вирішила відступити від правової позиції Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеної у постанові ВСУ від 12.04.2017 р. у справі № 6-51цс17, де ВСУ пов’язав можливість реалізації права на отримання виплат соціального страхування особою, яка проживає на тимчасово окупованій території, з умовою обов’язкового переміщення такої особи з цієї території.
Суди встановили, що з позивачем під час виконання трудових обов’язків стався нещасний випадок. У зв’язку з втратою професійної працездатності відповідач – відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань України у Калінінському районі м. Горлівки Донецької області призначив позивачу щомісячні страхові виплати втраченого заробітку. Постанова про припинення позивачу страхових виплат не видавалася. Проте страхові виплати не здійснювалися, оскільки на території Донецької області, у тому числі м. Горлівки, розпочалося проведення АТО, що призвело до відсутності фінансування відділення Фонду у Калінінському районі й території Донецької області. Виплати потерпілому також не здійснювалися через ненадання довідки про взяття його на облік як особи, яка переміщена з тимчасово окупованих територій.
У статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» передбачено, що за фізичними особами незалежно від перебування їх на обліку як внутрішньо переміщених осіб чи від набуття ними спеціального правового статусу та за юридичними особами зберігається право власності, інші речові права на майно, в т. ч. на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, розташовані на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях, якщо таке майно набуте відповідно до законів України.
Підтверджуючи майнові права фізичних осіб незалежно від перебування їх на обліку як внутрішньо переміщених осіб чи від набуття ними спеціального статусу, закон не передбачає жодних обмежень інших прав таких осіб, які вони можуть реалізувати на території України.
Суди правильно вважали, що не є підставою для відмови у задоволенні позову посилання представника відповідача на відсутність бюджетного фінансування, адже реалізація особою права, яке пов’язане з отриманням бюджетних коштів і ґрунтується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.
Постанова Великої Палати Верховного Суду від 20.09.2018 р. у справі № 243/3505/16-ц.
