Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я. О., судді Гриціва М. І., судді Коваленко Н. В., розглянувши в письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу за позовом Рівненського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Комунального підприємства «Міжлікарняна аптека» про стягнення санкції та пені за касаційною скаргою Комунального підприємства «Міжлікарняна аптека» на постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду в складі колегії суддів: Мацького Є. М., Бучик А. Ю., Шевчук С. М. від 27 вересня 2017 року, встановив:
У травні 2017 року Рівненське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулось до суду з позовом до Комунального підприємства «Міжлікарняна аптека», в якому просило: стягнути з Комунального підприємства «Міжлікарняна аптека» на користь Рівненського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції у розмірі 20225,00 грн. та пеню за порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій у розмірі 56,63 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що згідно статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» № 875-XII (далі — Закон № 875) для підприємств, установ і організацій установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі 4 відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, — у кількості 1 робочого місця. Виконанням нормативу робочих місць у кількості, визначеній згідно з частиною першою статті 19 Закону № 875, вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією інвалідів, для яких це місце роботи є основним. Підстав звільнення від виконання обов’язку Закон № 875 не містить. Відповідачем подано до відділення звіт форми № 10-ПІ річна «Звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів» за 2016 рік, з якого випливає, що відповідач не виконав вимогу Закону № 875 щодо нормативу робочих місць для інвалідів.
Постановою Рівненського окружного адміністративного суду від 30 травня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, зробив висновок про те, що відповідач здійснив усі передбачені чинним на момент виникнення спору законодавством заходи, спрямовані на працевлаштування інвалідів на своєму підприємстві, що підтверджується відповідними доказами, а тому він не може бути притягнутий до відповідальності, що передбачена статтею 20 Закону № 875.
Постановою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2017 апеляційну скаргу Рівненського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів задоволено, постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 30 травня 2017 року скасовано та прийнято нове рішення, яким позов задоволено.
Приймаючи рішення про задоволення апеляційної скарги, Житомирський апеляційний адміністративний суд виходив з того, що відповідач не здійснив в повній мірі передбачених чинним законодавством заходів щодо створення умов для працевлаштування інвалідів, а тому він повинен нести відповідальність за допущене у сфері господарювання правопорушення.
Не погоджуючись з рішенням апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, Комунальне підприємство «Міжлікарняна аптека» звернулось з касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, в якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, а постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 30 травня 2017 року залишити без змін.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що відповідачем розроблено низку заходів для забезпечення виконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, про що свідчать штатний розклад відповідача за 2016 рік; відповідачем протягом 2016 року подавалися оголошення, в тому числі і в друкованих засобах масової інформації про потребу у працівниках-інвалідах; неодноразово подавалися відповідні звіти із зазначеною потребою; позивачем не було проведено жодної перевірки у відповідача, не складено звіту і жодного разу не поставлено питання з приводу відповідної звітності — тобто, позивачем не виконано своїх функцій щодо працевлаштування інвалідів; позивачем не направлено жодного інваліда для працевлаштування.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 13 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі № 817/650/17, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати заперечення на касаційну скаргу.
Пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» встановлено, що Вищий адміністративний суд України діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду.
У відповідності з положенням пункту 11 частини другої статті 46, пункту 8 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Пленум Верховного Суду постановою від 30 листопада 2017 року № 2 визначив, що днем початку роботи Верховного Суду є 15 грудня 2017 року. З цієї дати набрав чинності також Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, яким, зокрема, КАС України від 06 липня 2005 року № 2747-IV викладено у новій редакції.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27 лютого 2018 року для розгляду цієї справи визначено новий склад колегії суддів, суддею-доповідачем визначено суддю Верховного Суду Берназюка Я. О.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду Берназюка Я. О. від 11 червня 2018 року прийнято до свого провадження касаційну скаргу Комунального підприємства «Міжлікарняна аптека» на постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2017 року.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з положенням частини третьої статті 211 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та частини четвертої статті 328 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 159 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.
Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Житомирського апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2017 року не відповідає, а вимоги касаційної скарги є обґрунтованими з огляду на наступне.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 07 лютого 2017 року відповідачем поданий до Рівненського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2016 рік (форма № 10-ПІ), згідно якого середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу фактично за рік становить 12 осіб, з них: середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до вимог чинного законодавства встановлена інвалідність — 0; кількість інвалідів — штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, встановлених відповідно до вимог статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» — 1.
Таким чином, у відповідача було в наявності 1 вакантне робоче місце для працевлаштування інвалідів.
Крім того, встановлено, що відповідачем до відповідних органів зайнятості в 2016 році подавалася звітність форми 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)»; розміщувалось оголошення в газеті «Гомін» стосовно вакансії для працевлаштування інваліда.
Згідно з листом Млинівського районного центру зайнятості від 15 травня 2017 року № 03-08/385, протягом січня-грудня 2016 року на обліку не перебували як безробітні особи з інвалідністю за спеціальністю «Фармація», кваліфікація «фармацевт». Направлення на працевлаштування не видавались у зв’язку з відсутністю даної категорії осіб на обліку у центрі зайнятості.
Вважаючи, що відповідачем у 2016 році не виконано нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, Рівненське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулось до суду з позовом про стягнення з Комунального підприємства «Міжлікарняна аптека» адміністративно-господарських санкцій за незайняте робоче місце, призначене для працевлаштування інвалідів в сумі 20225,00 грн та пені за порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій у розмірі 56,63 грн.
Частиною першою статті 20 Закону № 875-XII встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, які використовують найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.
Так, відповідно до частини першої статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Частиною другою наведеної статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов’язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Зі змісту частини другої статті 218 Господарського кодексу України вбачається, що вказана норма встановлює підстави для звільнення від відповідальності, як за невиконання або неналежне виконання господарського зобов’язання (за що встановлено відповідальність у вигляді відшкодування збитків, штрафні санкції, або оперативно-господарські санкції), так і за порушення правил здійснення господарської діяльності (за що встановлено відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій).
Отже, суб’єкт звільняється від відповідальності, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності (тобто від адміністративно-господарських санкцій), якщо доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення правопорушення.
У зв’язку з цим, суди попередніх інстанцій мали перевірити, чи вжив відповідач залежних від нього заходів для недопущення порушення правил здійснення господарської діяльності, яке полягає у необхідності забезпечення середньооблікової чисельності працюючих інвалідів відповідно до установленого нормативу.
Згідно з пунктом 4 частини третьої статті 50 Закону України «Про зайнятість населення» № 5067 (далі — Закон № 5067) роботодавці зобов’язані: своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії); заплановане масове вивільнення працівників у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, організацій, скороченням чисельності або штату працівників підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання за два місяці до вивільнення.
На виконання пункту 4 частини третьої статті 50 Закону № 5067 наказом Міністерства соціальної політики України № 316 від 31 травня 2013 року затверджено Порядок подання форми звітності № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» (далі — Наказ № 316). В контексті прийнятого Закону № 5067 та затвердженого Порядку подання форми звітності № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» на роботодавців покладено обов’язок подавати до відповідного центру зайнятості звітність форми № 3-ПН лише за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через 3 робочі дні з дати відкриття вакансії.
Колегія суддів звертає увагу, що періодичність подачі звітності за формою № 3-ПН законодавством не встановлено, а передбачено, що така звітність подається не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, тобто передбачено одноразове інформування про кожну вакансію. Тому, якщо роботодавець одноразово подав звітність форми № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» у строк не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, він виконав обов’язок щодо звітування своєчасно та в повному обсязі. Це означає, що в такому випадку учасник господарських відносин вжив один із залежних від нього, передбачений законодавством, захід для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто дію для недопущення господарського правопорушення.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 26 червня 2018 року справа № 806/1368/17.
Інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування інвалідів, з огляду на приписи Порядку подання підприємствами, установами організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів та інформації, необхідної для їх працевлаштування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31 січня 2007 року № 70 (далі — Порядок № 70), роботодавці подають до центру зайнятості за місцем їх реєстрації як платників страховик внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття.
При цьому, зарахування кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів до нормативу таких робочих місць здійснюється відповідно до Інструкції щодо заповнення форми № 10-ПІ (річна) «Звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів», затвердженої наказом Мінпраці від 10 лютого 2007 року № 42.
За правилами, визначеними статтею 20 Закону № 875, підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі на підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.
Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, яка використовує найману працю.
Сплату адміністративно-господарських санкцій і пені підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, проводять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов’язкових платежів). Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону.
До обов’язків роботодавців щодо забезпечення працевлаштування інвалідів в силу приписів частини третьої статті 17, частини першої статті 18, частин другої, третьої та п’ятої статті 19 Закону № 875 фактично віднесено укладання трудового договору з інвалідом, який самостійно звернувся до роботодавця або був направлений до нього державною службою зайнятості (в силу статті 21 Кодексу законів про працю України саме наявність трудового договору вказує на виникнення у працівника обов’язку виконувати певну роботу, а у роботодавця обов’язку виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці).
Системний аналіз вищезазначених норм законодавства дає підстави для висновку, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов’язані:
- виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця з урахуванням індивідуальних програм реабілітації;
- надавати державній службі зайнятості необхідну для організації працевлаштування інвалідів інформацію у порядку, передбаченому Законом № 5067 та Наказом № 316;
- звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість і працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Законом № 875 та Порядком № 70;
- у разі невиконання такого нормативу — щороку сплачувати відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції.
В свою чергу, закон не покладає обов’язок на підприємство здійснювати самостійний пошук працівників — інвалідів.
Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 07 лютого 2018 року у справі П/811/693/17, від 02 травня 2018 року у справі № 804/8007/16, від 13 червня у справі № 819/639/17.
При цьому, Законом № 875 також визначено, що працевлаштування інвалідів здійснюється або шляхом їх безпосереднього звернення до підприємства, або шляхом звернення до державної служби зайнятості, яка в свою чергу здійснює пошук підходящої роботи для працевлаштування такого інваліда.
З огляду на викладене, обов’язок по працевлаштуванню інвалідів відповідно до встановленого Законом нормативу субсидіарно покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості.
Доказом, який свідчить про створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальних робочих місць, та інформування органів зайнятості про наявність вільних робочих місць для інвалідів, є наказ по підприємству стосовно створення відповідного робочого місця, звіт форми № 3-ПН, що подається у порядку, визначеному наказом Міністерства соціальної політики України № 316 від 31 травня 2013 року.
Такий висновок узгоджується з правовою позицією, висловленою Верховним Судом у постанові від 02 травня 2018 року у справі № 804/8007/16.
Разом з тим, як випливає з приписів частини третьої статті 18 Закону № 875, до обов’язків органів державної служби зайнятості законодавцем віднесена організація працевлаштування інвалідів, бо саме з цією метою роботодавці зобов’язані надавати державній службі зайнятості відповідну інформацію.
Таким чином, передбачена частиною першою статті 20 Закону № 875 міра юридичної відповідальності у вигляді виникнення обов’язку сплатити адміністративно-господарської санкції на користь Фонду соціального захисту інвалідів має наставати або 1) у разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 18 Закону № 875, а саме: не виділення та не створення робочих місць, не надання державній службі зайнятості інформації, не звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів, так як саме ця бездіяльність має своїм фактичним наслідком позбавлення державної служби зайнятості можливості організувати працевлаштування інвалідів, або 2) у разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 17, частини першої статті 18, частин другої, третьої та п’ятої статті 19 Закону № 875, що полягає у безпідставній відмові у працевлаштуванні інваліда, який звернувся до роботодавця самостійно чи був направлений до нього державною службою зайнятості.
Системний аналіз наведених вище правових норм дає підстави зробити наступні висновки.
1. Фонд, центр зайнятості і роботодавець несуть субсидіарну відповідальність за працевлаштування інвалідів.
2. Обов’язок працевлаштування інвалідів, головним чином, лежить на центрі зайнятості, який повинен бути виконаний шляхом визначення кількості вакантних посад для інвалідів на підставі поданих звітів роботодавців, проводити пошук та направлення інвалідів до роботодавців, у яких наявні вакантні посади.
3. Фонд аналізує отримані звіти, проводить перевірки та застосовує санкції, а також інші заходи впливу передбачені законодавством до суб’єктів господарювання, які не виконують нормативів щодо створення робочих місць для інвалідів, крім того, зокрема, сприяє у працевлаштуванні осіб з інвалідністю.
4. До обов’язків роботодавця належить створення робочих місць для інвалідів, звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів та центром зайнятості щодо наявності вакантних робочих місць, працевлаштування інвалідів, які звертаються безпосередньо до роботодавця або направляються для працевлаштування центром зайнятості.
5. Додатковими доказами належного виконання роботодавцем своїх обов’язків є розміщення на телебаченні, у друкованих чи електронних засобах масової інформації, або у іншій формі оголошень, які містять інформацію про пошук відповідних працівників та підтверджують реальність намірів стосовно здійснення такого працевлаштування, а також підписання договорів співпраці з Державною службою зайнятості стосовно оперативного підбору претендентів на заявлені роботодавцем вакансії.
Судами в даній справі встановлено, що відповідач у 2016 році подавав до Рівненського районного центру зайнятості звіти за формою 3-ПН (Інформація про попит на робочу силу (вакансії)), які містили інформацію про вільні робочі місця для інвалідів за професією «фармацевт», надсилав оголошення до ЗМІ із інформацією про вакантну посаду для працевлаштування інвалідів, а також до Рівненського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2016 рік (форма № 10-ПІ), згідно якого середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу фактично за рік становить 12 осіб, з них: середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до вимог чинного законодавства встановлена інвалідність — 0; кількість інвалідів — штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, встановлених відповідно до вимог статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» — 1.
Крім того, всупереч вимогам частини другої статті 77 КАС України, відповідачем не доведено безпідставної відмови інвалідам, які самостійно зверталися до відповідача з метою працевлаштування.
Отже, суб’єкт звільняється від відповідальності, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності (тобто від адміністративно-господарських санкцій), якщо доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення правопорушення.
На цій підставі, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що причини непрацевлаштування інвалідів не залежали від самого роботодавця, тому в його діях відсутній склад правопорушення і на нього не може бути покладена відповідальність за недотримання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів.
Зазначений висновок узгоджується з правовими позиціями Верховного Суду України, викладеними у постанові від 20 червня 2011 року у справі № 21-60а11, Верховного Суду, викладеними у постановах від 14 лютого 2018 року у справі № 820/2124/16, від 28 лютого 2018 року у справі № 807/612/16, від 10 липня 2018 року у справі № 818/565/17, щодо застосування положень статей 18 — 20 Закону № 875, відповідно до яких, обов’язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов’язком займатися пошуком інвалідів для працевлаштування, оскільки у діях відповідача відсутній склад правопорушення, на нього не може бути покладена відповідальність за ненаправлення уповноваженими органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування, відсутність у населеному пункті за місцем знаходження відповідача інвалідів, які бажають працевлаштуватися.
Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
У пункті 110 рішення Європейського суду з прав людини «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» (Vastberga taxi Aktiebolag a№d Vulic v. Swede№ № 36985/97) Суд визначив, що «…адміністративні справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення штрафних санкцій має саме суб’єкт владних повноважень».
Суд також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов’язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов’язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов’язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).
Відповідно до статті 352 КАС України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
З огляду на те, що суд апеляційної інстанції скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції, то в силу статті 352 КАС України касаційна скарга підлягає задоволенню, а постанова Житомирського апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2017 року скасуванню.
Оскільки колегія суддів скасовує рішення апеляційного суду, не повертаючи справу на новий розгляд, то відповідно до частини шостої статті 139 КАС України касаційний суд має вирішити питання про розподіл судових витрат.
Відповідно до квитанції № 2952 від 09 жовтня 2017 року Комунальним підприємством «Міжлікарняна аптека» сплачено судовий збір за подання касаційної скарги у сумі 1920,00 грн., який підлягає відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань Рівненського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, постановив:
Касаційну скаргу Комунального підприємства «Міжлікарняна аптека» задовольнити.
Постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2017 року скасувати.
Постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 30 травня 2017 року залишити в силі.
Стягнути на користь Комунального підприємства «Міжлікарняна аптека» судовий збір за подання касаційної скарги у сумі 1920,00 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Рівненського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття.
Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий Я. О. Берназюк
Судді: М. І. Гриців
Н. В. Коваленко
