Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Яреми А. Г., суддів — Гуменюка В. І., Онопенка В. В., Патрюка М. В., Лященко Н. П., Охрімчук Л. І., Романюка Я. М., Сеніна Ю. Л. (за участю: начальника відділу Генеральної прокуратури України — Г. М. М. та представника відповідача — ОСОБА_1), розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 лютого 2012 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Державного комітету лісового господарства України (правонаступник — Державне агентство лісових ресурсів України) про визнання незаконним наказу про звільнення з роботи, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, встановила:
У лютому 2010 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, зазначаючи, що ІНФОРМАЦІЯ_1 року його звільнено з посади директора державного підприємства «Мукачівське лісове господарство» Закарпатського обласного управління лісового та мисливського господарства за невиконання умов контракту з достроковим його розірванням на підставі п. 8 ч. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП України).
Посилаючись на те, що наказ про звільнення з посади виданий у період тимчасової непрацездатності, просив визнати незаконним і скасувати його; поновити на роботі; стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу та відшкодувати моральну шкоду.
Заочним рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 25 червня 2010 року позов задоволено частково: визнано незаконним наказ Державного комітету лісового господарства України від ІНФОРМАЦІЯ_1 року НОМЕР_1 про дострокове розірвання трудового договору-контракту з ОСОБА_2 та звільнення його з роботи; поновлено ОСОБА_2 на посаді директора державного підприємства «Мукачівське лісове господарство» Закарпатського обласного управління лісового та мисливського господарства; стягнуто з Державного комітету лісового господарства України на користь ОСОБА_2 22301 грн. 40 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 15 вересня 2009 року до 25 червня 2010 року та 1 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Ухвалою Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 30 вересня 2010 року заяву Державного комітету лісового господарства України про перегляд заочного рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 25 червня 2010 року залишено без задоволення.
Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 18 лютого 2011 року апеляційну скаргу Державного комітету лісового господарства України задоволено частково, заочне рішення місцевого суду змінено: стягнуто з Державного комітету лісового господарства України на користь ОСОБА_2 8200 грн. 64 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу та допущено до негайного виконання рішення в частині стягнення середньомісячної заробітної плати в розмірі 1799 грн. 16 коп. за один місяць; в іншій частині рішення місцевого суду залишено без змін.
Ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 17 січня 2012 року апеляційні скарги заступника прокурора Закарпатської області, який діє в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України, відхилено; заочне рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 25 червня 2010 року залишено без змін.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 лютого 2012 року відмовлено заступнику прокурора Закарпатської області, який діє в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України, у відкритті касаційного провадження в зазначеній справі.
У липні 2012 року до Верховного Суду України звернувся заступник Генерального прокурора України із завою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 лютого 2012 року, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, унаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах.
У заяві заступник Генерального прокурора України зазначає, що судами неоднаково застосовано ч. 3 ст. 40 КЗпП України, у зв’язку із чим просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 лютого 2012 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_2 у задоволенні його позовних вимог.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
За змістом ст. 360 4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається, з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 у частині визнання незаконним наказу про звільнення з роботи й поновлення на роботі, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанції, виходив із того, що ч. 3 ст. 40 КЗпП України містить обмеження на звільнення працівника з ініціативи власника, забороняє звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності (крім звільнення за п. 5 цієї статті). Це правило, на думку судів, поширюється не тільки на випадки звільнення передбачені ст. ст. 40, 41 КЗпП України, а й на всі інші випадки, коли звільнення, кваліфікується як таке, що здійснене з ініціативи власника.
Заступник Генерального прокурора України зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду більш ніж двох справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень.
Для прикладу заявник надав рішення й ухвали колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19 листопада 2008 року, 3 лютого 2010 року, 28 квітня 2010 року, 19 травня 2010 року та 16 лютого 2011 року й ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2011 року та від 13 липня 2011 року.
У зазначених рішеннях, наданих заявником для порівняння, суди касаційної інстанції, переглядаючи судові рішення в подібних правовідносинах, дійшли висновків, що обмеження, передбачене ч. 3 ст. 40 КЗпП України, не поширюється на випадки припинення трудового договору з підстав п. 8 ст. 36 КЗпП України.
Отже, існує неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а саме — ч. 3 ст. 40 КЗпП України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.
Відповідно до ч. 3 ст. 21 КЗпП України контракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов’язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін.
На контрактну форму трудового договору не поширюється положення ст. 9 КЗпП України про те, що умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно із законодавством України про працю, є недійсними.
Виходячи з особливостей зазначеної форми трудового договору, спрямованої на створення умов для виявлення ініціативності та самостійності працівників з урахуванням їх індивідуальних здібностей і професійних навичок, закон надав право сторонам при укладенні контракту самим установлювати їхні права, обов’язки та відповідальність, зокрема, як передбачену нормами Кодексу законів про працю України, так і підвищену відповідальність керівника та додаткові підстави розірвання трудового договору.
Установлено, що за результатами перевірки окремих питань фінансово-господарської діяльності державного підприємства «Мукачівське лісове господарство» Закарпатського обласного управління лісового та мисливського господарства були виявлені порушення зобов’язань підприємства перед бюджетом щодо сплати податків, зборів та обов’язкових платежів; невиконання зобов’язань стосовно вчасного погашення заборгованості із заробітної плати; погіршення фінансового стану підприємства тощо.
Контрактом сторін додатковою підставою дострокового припинення трудового договору передбачено випадки невиконання підприємством зобов’язань перед бюджетом і Пенсійним фондом України щодо сплати податків, зборів та обов’язкових платежів, а також невиконання підприємством зобов’язань стосовно виплати заробітної плати працівникам чи недотримання графіка погашення заборгованості із заробітної плати (пп. «в» п. 26 контракту).
У п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року N 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» містяться роз’яснення про недопустимість звільнення працівника у період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці (ч. 3 ст. 40 КЗпП України), які стосуються як передбачених ст. ст. 40, 41 КЗпП України випадків, так і інших випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.
Разом із тим зміст поняття «розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу» розкрито законодавцем у п. 4 ст. 36 КЗпП України, до якого віднесено лише звільнення з підстав, передбачених ст. ст. 40, 41 КЗпП України. Це виключає охоплення змістом терміну «розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу» будь-якого іншого звільнення, підстава якого не зазначена в ст. ст. 40, 41 КЗпП України, або яке законодавець спеціально не визначив як розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.
Таким чином, виходячи з нормативного тлумачення п. п. 4, 8 ст. 36, ч. 3 ст. 40, ч. 3 ст. 41, ст. ст. 40, 41 КЗпП України та ураховуючи те, що між сторонами виник спір із приводу припинення трудового договору з працівником з підстав, передбачених контрактом — п. 8 ст. 36 КЗпП України, а не у зв’язку зі звільненням працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, норми ч. 3 ст. 40 КЗпП України на ці правовідносини не поширюються.
Саме до цього зводяться правові висновки, викладені в рішеннях і ухвалах, наданих заступником Генерального прокурора України як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції ч. 3 ст. 40 КЗпП України в подібних правовідносинах, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень.
Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України встановлено неоднакове застосування ч. 3 ст. 40 КЗпП України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Ураховуючи викладене, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 лютого 2012 року не може залишатися в силі, а підлягає скасуванню на підставі пункту 1 статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України) з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Керуючись статтями 355, 360 3, 360 4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила:
Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити частково.
Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 лютого 2012 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.
|
Головуючий: |
А. Г. Ярема |
|
Судді: |
В. І. Гуменюк |
|
|
Н. П. Лященко |
|
|
В. В. Онопенко |
|
|
Л. І. Охрімчук |
|
|
М. В. Патрюк |
|
|
Я. М. Романюк |
|
|
Ю. Л. Сенін |
* * *
Правова позиція
Відповідно до ч. 3 ст. 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за п. 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації. Аналогічні правила застосовуються і до випадків звільнення працівника з підстав, передбачених ст. 41 КЗпП України (ч. 3 цієї норми).
Разом з тим, зміст поняття «розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу» розкрито законодавцем у п. 4 ст. 36 КЗпП України, до якого віднесено лише звільнення з підстав, передбачених ст. ст. 40, 41 КЗпП України. Це виключає охоплення змістом терміну «розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу» будь-якого іншого звільнення, підстава якого не зазначена в ст. ст. 40, 41 КЗпП України або яке законодавець спеціально не визначив як розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.
Виходячи з нормативного тлумачення п. п. 4, 8 ст. 36, ч. 3 ст. 40, ч. 3 ст. 41, ст. ст. 40, 41 КЗпП України на припинення трудового договору з працівником з підстав, передбачених контрактом — п. 8 ст. 36 КЗпП України, а не у зв’язку зі звільненням працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, ч. 3 ст. 40 КЗпП України не поширюється.
