Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого — Демяносова М. В., суддів: Іваненко Ю. Г., Леванчука А. О., Маляренка А. В., Ступак О. В., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до Управління державної служби з надзвичайних ситуацій у Черкаській області про поновлення на роботі та виплату середнього заробітку за час проходження військової служби, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 17 грудня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 26 січня 2016 року, встановила:
У листопаді 2015 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до відповідача про поновлення на роботі та виплату середнього заробітку за час проходження військової служби, мотивуючи свої вимоги тим, що з 18 жовтня по 25 грудня 2013 року вона працювала в Управлінні державної служби України з надзвичайних ситуацій у Черкаській області (далі — Управління ДСНС України у Черкаській області) на посаді начальника відділу охорони праці, а з 26 грудня 2013 року по 28 вересня 2015 року на посаді провідного спеціаліста відділу економіки і фінансів.
Наказом начальника Управління ДСНС України у Черкаській області від 28 вересня 2015 року її звільнено з посади провідного спеціаліста відділу економіки і фінансів за п. 3 ст. 36 КЗпП України у зв’язку з призовом на військову службу.
З метою оперативного вирішення питання щодо її призову на військову службу та подальшого направлення до військової частини, Черкаським військкоматом було підготовлено відповідний лист, який позивач передала до відділу кадрів Управління ДСНС України у Черкаській області та усно пояснила, що поступає на військову службу за контрактом, у добровільному порядку, в особливий період у період кризової ситуації, що загрожує національній безпеці.
Працівником кадрового органу їй було роз’яснено, що гарантії, зазначені у ст. 119 КЗпП України, стосуються лише громадян, призваних на військову службу під час мобілізації, яка на даний момент уже скінчилася, тому можна звільнитися за власним бажанням або за п. 3 ст. 36 КЗпП України на підставі припису. Військкоматом було оформлено припис.
У запасі вона перебувала з листопада 2006 року, тобто є військовозобов’язаною, що підтверджується військовим квитком. Згідно з наказом командира військової частини польова пошта В5912 від 29 вересня 2015 року N 284, її зараховано до списків особового складу військової частини, укладено контракт на строк «до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію».
Вважає її звільнення незаконним, таким, що не відповідає вимогам чинного законодавства.
З урахуванням наведеного та збільшенням позовних вимог просила суд визнати поважними причини пропущення позовної давності; допустити негайне виконання рішення суду; поновити її на роботі в Управлінні ДСНС України у Черкаській області на раніше займаній посаді та увільнити від виконання обов’язків за посадою на час проходження військової служби; стягнути з Управління ДСНС України у Черкаській області на її користь компенсацію середнього заробітку за час проходження служби в сумі 16002 грн. 20 коп.; зобов’язати Управління ДСНС України у Черкаській області в подальшому виплачувати компенсацію середнього заробітку за час перебування на військовій службі.
Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 17 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 26 січня 2016 року, позов задоволено частково.
Поновлено строк звернення до суду з позовом до Управління ДСНС України у Черкаській області про поновлення на роботі та виплату середнього заробітку за час проходження військової служби. В задоволенні позову про поновлення на роботі та виплату середнього заробітку за час проходження військової служби відмовлено.
У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати оскаржувані судові рішення в частині відмови у поновленні на роботі та виплаті середнього заробітку за час проходження військової служби, обґрунтовуючи свої доводи порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року N 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.
У зв’язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають зазначеним нормам процесуального права.
Згідно зі ст. 55 Конституції України права та свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Аналогічне положення міститься й у ч. 1 ст. 3 ЦПК України.
Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст. 4 ЦПК України).
А за змістом ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на садах змагальності сторін.
Згідно зі ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов’язана довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу.
Судами встановлено, що ОСОБА_6 з 18 жовтня 2013 року по 25 грудня 2013 року працювала в Управлінні ДСНС України у Черкаській області на посаді начальника відділу охорони праці.
Відповідно до наказу Управління ДСНС України у Черкаській N 179 від 26 грудня 2013 року ОСОБА_6 переведено на посаду провідного спеціаліста відділу економіки і фінансів.
Наказом начальника Управління ДСНС України у Черкаській області від 28 вересня 2015 року ОСОБА_6 звільнено з посади провідного спеціаліста відділу економіки і фінансів за п. 3 ст. 36 КЗпП України у зв’язку з призовом на військову службу.
29 вересня 2015 року з ОСОБА_6 укладено контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України на посадах сержантського та старшинського складу. З контракту вбачається, що ОСОБА_6 взяла на себе зобов’язання проходити військову службу в Збройних Силах України протягом строку контракту, а в разі настання особливого періоду — понад установлений контрактом строк. Контракт був укладений на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію.
Відповідно до наказу командира військової частини польова пошта В5912 (по стройовій частині) від 29 вересня 2015 року N 284, прапорщика ОСОБА_6 зараховано до списків особового складу військової частини на всі види забезпечення та призначено її, як таку, що поступила на службу за контрактом на посаду бухгалтера фінансової служби військової частини польова пошта В5912.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_6 16 жовтня 2015 року звернулася з заявою до Управління ДСНС України в Черкаській області про поновлення її на посаді провідного спеціаліста відділу економіки і фінансів та увільнення від виконання обов’язків за посадою у зв’язку з призовом на військову службу.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є: призов або вступ працівника або власника — фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігається місце роботи, посада відповідно до частини третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 3 ст. 119 КЗпП України (в редакції на травень 2015 року), працівникам, які залучаються до виконання обов’язків, передбачених законами України «Про військовий обов’язок і військову службу» і «Про альтернативну (невійськову) службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів. За працівниками, призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності. Виплата таких компенсацій із бюджету в межах середнього заробітку проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Згідно з ч. 2 ст. 39 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», за громадянами України, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, незалежно від підпорядкування та форм власності.
Відповідно до п. 2 прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення оборонно-мобілізаційних питань під час проведення мобілізації» від 20 травня 2014 року N 1275-VII поширено дію ч. 2 і 3 ст. 39 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», ч. 3 ст. 2 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» та ч. 3 ст. 119 КЗпП України в редакції цього Закону на громадян України, які були призвані на військову службу на підставі Указу Президента України «Про часткову мобілізацію».
Указом Президента України від 14 січня 2015 року «Про часткову мобілізацію», який затверджено Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» від 15 січня 2015 року, ВВР, 2015, N 6, метою підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань України на рівні, що гарантує адекватне реагування на загрози національній безпеці держави, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України постановлено: «Оголосити та провести протягом 2015 року часткову мобілізацію у три черги протягом 210 діб із дня набрання чинності цим Указом».
З Указу вбачається, що ним встановлюється період проведення мобілізації.
Отже, на момент укладання контракту військовою частиною польова пошта В5912 з позивачем, мобілізація не проводилася, так як закінчилася 17 серпня 2015 року, особливий стан не був запроваджений, як не був оголошений і воєнний стан.
За таких обставин суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про безпідставність та необґрунтованість позовних вимог, оскільки ОСОБА_6 була звільнена з роботи відповідно до її заяви від 28 вересня 2015 року, а часткова мобілізація відповідно до мобілізаційного плану закінчилася 17 серпня 2015 року, тому укладання військового контракту особою, що не була призвана на військову службу під час мобілізації, в особливий період, не передбачає збереження гарантій, визначених ст. 119 КЗпП України.
Таким чином, ухвалюючи рішення у справі, суд повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, надав їм належну оцінку згідно з положеннями ст. ст. 10, 60, 212 ЦПК України, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам ст. ст. 213–215 ЦПК України, підстави для його скасування відсутні.
Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд із дотриманням вимог ст. ст. 303, 304 ЦПК України перевірив доводи апеляційної скарги та спростував їх відповідними висновками, у результаті чого постановив законну й обґрунтовану ухвалу, яка відповідає вимогам ст. 315 ЦПК України.
Наведені в касаційній скарзі доводи, висновків судів не спростовують, зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦПК України на стадії перегляду справи у касаційному порядку не передбачено.
Вищезазначене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає відхиленню, а ухвалені у справі судові рішення — залишенню без змін з підстав, передбачених ст. 337 ЦПК України.
Керуючись ст. ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалила:
Касаційну скаргу ОСОБА_6 відхилити.
Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 17 грудня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 26 січня 2016 року залишити без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий М. В. Демяносов
Судді: Ю. Г. Іваненко
А. О. Леванчук
А. В. Маляренко
О. В. Ступак
