До суду звернувся громадянин з позовною заявою до державного підприємства про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Позивач вказував, що у квітні 2015 р. він був звільнений з роботи у зв’язку з призовом на військову службу на підставі пункту 3 статті 36 КЗпП і вважає таке звільнення незаконним, оскільки він був призваний на військову службу на час дії в Україні особливого періоду, у відповідності до вимог частини другої статті 39 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», а тому за ним зберігається місце роботи та середній заробіток.
Відповідач, заперечуючи проти позову, посилався на те, що на момент видання наказу про звільнення позивача із займаної посади була чинною редакція пункту 3 статті 36 КЗпП, про що є роз’яснення Державної інспекції України з питань праці від 17 квітня 2015 р.: якщо в Указі Президента України «Про часткову мобілізацію» немає умов, передбачених частиною другою статті 39 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», в разі призову працівника на строкову військову службу трудовий договір розривається на підставі пункту 3 статті 36 КЗпП. Крім того, позивач звернувся до адміністрації заводу із заявою, в якій просив звільнити його саме на підставі пункту 3 статті 36 КЗпП.
Суд першої інстанції поновив позивача на роботі. Суд зазначив, що відповідно до пункту 3 статті 36 КЗпП (в редакції від 5 березня 2015 р. — чинній на момент виникнення правовідносин щодо звільнення працівника), підставою для припинення дії трудового договору є призов або вступ працівника або власника — фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім призову працівника на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше року.
Суд вказав, що на момент припинення трудових відносин із позивачем нормами КЗпП не передбачалося можливості збереження робочого місця за працівниками, які проходять строкову військову службу. Пізніше до частини третьої статті 119 КЗпП були внесені зміни, та гарантії збереження робочого місця за працівниками, поширилися на осіб, призваних на строкову військову службу, натомість, статтею 58 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи.
Гарантії щодо збереження місця роботи (посади), середнього заробітку на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності за громадянами України, які призвані на строкову військову службу були передбачені у статті 39 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», і почали діяти з 8 лютого 2015 р., відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби та питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду» від 15 січня 2015 р. № 116-VІІІ.
Суд зазначив, що позивач був призваний на військову службу саме під час дії особливого періоду та на нього розповсюджуються гарантії та компенсації відповідно до статті 119 КЗпП для працівників, які залучаються до виконання обов’язків, передбачених законами України «Про військовий обов’язок і військову службу», «Про альтернативну (невійськову) службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», та яким надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.
Суд першої інстанції відхилив посилання відповідача на те, що позивачем було подано заяву на звільнення у зв’язку з призовом на військову службу, а тому таке звільнення було його вільним волевиявленням, оскільки після звільнення позивач звернувся із заявою до управління Держпраці щодо свого звільнення та просив сприяти поновленню його порушеного права.
Також суд визнав поважними причини пропуску особою строку звернення до суду у зв’язку з перебуванням на військовій службі, знаходженням на казарменому положенні та поновив його (рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 29 вересня 2016 р. у справі № 161/8802/16-ц).
Рішення суду першої інстанції залишили в силі апеляційний суд та ВССУ (ухвала ВССУ від 11 вересня 2017 р.).
